Радикальне неприйняття демократії та популярність націоналістичної риторики ще не говорять про те, що революція і повстання в Росії неможливі, а навпаки – Росії цілком реально загрожує революція правих. Про це в черговому номері журналу "Український тиждень" пише оглядач Денис Казанський.
"Звісно, мається на увазі не прокремлівський фейковий рух навіженого байкера Хірурга, а ширше поняття, що об’єднує різних російських радикалів червоно-коричневого штибу. Від лімоновців до православних «хоруґвєносцев». Радикальні сталіністи й імперці, об’єднані ідеєю відтворення «нєдєлімой» та винищення всіх інакомислячих «агентів Заходу», в Росії сьогодні набагато грізніша сила, ніж демократична інтелігенція. І саме в їхніх лавах насамперед зріє невдоволення офіційним курсом", – вважає він.
За його словами, шовіністи всіх мастей відчули запах крові та великої війни у 2014 році, коли сам президент не соромився заявляти, ніби Південний Схід дістався Україні несправедливо й вона, мовляв, не має на ці території історичних прав.
"Градус антиукраїнської істерії в Росії тоді досягав піка. Здавалося, Путін ось-ось введе війська й розгорне наступ на Одесу. У цей період популярність російського лідера сягала максимальних показників, до яких навряд чи коли-небудь доросте знову. Розправи над Україною вимагала абсолютна більшість громадян Росії. Найагресивніші «яструби» навперебій прогнозували, що від нашої держави скоро нічого не залишиться, і сперечалися, куди наступати російській армії: на Київ чи Львів", – пише Казанський.
Автор показує, як упала популярність Путіна в Росії, оскільки він не виправдав сподівань.
"Однак час минав, а відторгати південно-східні області України Путін не квапився. «Референдум» про незалежність «ДНР» і «ЛНР» у Москві не визнали. «Русскую вєсну» якось спустили на гальмах. Влітку з Донбасу прибрали «героїв ополчення» Безлера та Стрєлкова-Ґіркіна, залишивши замість них карикатурних Захарченка й Плотницького. Потім узагалі стали вбивати терористів, не згодних у чомусь із генеральною лінією Москви. В ультранаціоналістичних колах заговорили про «злив Новоросії», і розмови ці з часом звучали щораз частіше й упевненіше. Підписання перших і других мінських угод, досить підле винищення польових командирів та «казаков», заяви Лаврова про те, що Луганськ і Донецьк є невід’ємною частиною України, – все це породило в середовищі російських імперців невдоволення політикою Кремля. Путін після короткого періоду обожнювання став чи не головною мішенню для критики радикалів. Великі надії, як це часто буває в Росії, змінилися великими розчаруваннями", – зазначив оглядач.
Детальніше читайте у матеріалі "Пітьма нової російської революції" в черговому номері журналу "Український тиждень".