Канадський режисер Дені Коте відомий своїми кіноекспериментами. Його повнометражний «докуфікшн» дебют «Північні штати» був одразу ж відзначений на фестивалі в Локарно. А остання ігрова стрічка «Вік і Фло побачили медведя» потрапила до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю й отримала нагороду Альфреда Бауера, яку вручають фільмові, що відкрив нові обрії в кіномистецтві.
Я ніколи не вчився в університеті, я ніколи не ходив до кіношколи
Коли я був підлітком, я думаю, що бачив усі фільми жахів, які існували. Тоді я був енциклопедією горорів. Згодом я вирішив вивчати фільми по-справжньому.
Коли мені було 17 років, я чітко знав, що хочу стати режисером. Я вчився в коледжі в Монреалі – це дуже далеко від мого дому, у мене не було друзів. Тож я дивився багато фільмів і відкривав нові імена – Пазоліні, Годар, Фассбіндер.
Мені пощастило: мій вчитель кінематографії став моїм найкращим другом. Коли я випустився, ми разом зробили чотири фільми. Ми знімали на відеокасети такими великими камерами. Я не думаю, що я зміг би дивитися ці фільми ще раз.
Я не був претензійним, просто дуже амбітним. Коли мені виповнилося 20 років, я вже зняв 35-тихвилинний дуже поганий фільм.
Я також ходив до сінематеки й дивився по три фільми на день. Це була моя школа, де я отримав усі свої кінознання.
Я припускаю, що є багато кіно, про яке я нічого не знаю. Так, я ніколи не дивлюся анімаційного кіно. Тому що я не розумію цю мову. Моя мама мені розповідала, що малим я ніколи не дивився мультфільмів. Я завжди цікавився реальними людьми.
Я не люблю наукову фантастику, фентезі. Я ніколи не буду дивитися фільм задля розваги. Я розумію: якщо хтось говорить, що після важкої роботи хоче дивитися фільм про Супермена. Мені це не потрібно, мене розважає реальність і речі довкола мене, мені не потрібно дивитися фільм про Спайдермена.
Читайте також: Аку Лоугімієс: «Фінське кіно – самозахист від більших культур»
У будинку, де я живу, працює румун Люсіян. Якось я розповів йому, що бачив дивовижний румунський фільм – «Смерть пана Лезереску». Він поцікавився, про що фільм, і я відповів, що це тригодинна історія про хвору людину, яка ходить від лікарні до лікарні, і ми бачимо всі ці складні умови і цинізм румунського суспільства. На що він мені відповів: «Коли я закінчу свою роботу в п’ятій годині дня, я не хочу дивитися фільм з країни, яку я залишив, про чоловіка, який помирає впродовж трьох годин у жахливих умовах». І ви знаєте, через його відповідь я розумію весь Голлівуд.
Я не мріяв стати кінокритиком, я хотів бути режисером
Якось мені запропонували розповідати про кіно на радіо. Я витрачав дві години, щоб дістатися до радіостанції та говорити про кіно впродовж шести хвилин раз на тиждень. Ніхто не слухав, звичайно, але я був щасливий це робити. Згодом мені запропонували вести радіо-шоу про кіно, і я був неймовірно щасливий. Я просто говорив про кіно, спираючись на свої знання.
Коли я отримав пропозицію писати про кіно в газету, мені було 24 роки, я працював у музичному магазині. До цього моменту я ніколи не торкався комп’ютера. Я приніс свій текст на дискеті до редактора, він прочитав і сказав, що дає мені робочий стіл, комп’ютер, і я можу знайти людей, які писатимуть зі мною про кіно. Це була безплатна газета, яку поширювали в метро раз на тиждень. Так я на шість років став редактором розділу кіно. Оскільки я ніколи не вивчав журналістику або кінокритику, я писав від свого нутра. Я не сказав би, що був відомим, але багатьом подобалася моя впевнена думка, коли я розносив ущент голлівудський фільм і міг винести на обкладинку якусь російську стрічку.
Я мав друзів і нажив собі ворогів, звісно. Якщо ви пишете про кіно, це не завжди стосується мистецтва, радше публічності. Дистрибутори купують рекламу в газеті. Якщо дати погану рецензію, можна потрапити в халепу. Я щотижня боровся з ними, мені навіть заборонили ходити на прес-покази двох дистрибуторів.
Увесь цей час я знімав короткометражні фільми. Я зробив 12 малобюджетних стрічок на вихідних і по ночах. Більшість з них, звісно, зараз неможливо дивитися. Та, як бачите, я став журналістом випадково. Стати кінокритиком ніколи не було моєю мрією, я хотів бути режисером.
Я зробив багато фільмів без великого бюджету, а лише з кількома друзями
2005 року справи в газеті йшли погано, і я звільнився. Я саме закінчував свій перший повнометражний фільм «Північні штати».
Сценарій до нього на двох сторінках я відправив у державні інституції. Це історія про хлопця, який їде на край світу після того, як він убив свою матір, застосувавши евтаназію. У маленькому селі на півночі країни він починає нове життя. Я сказав, що в мене немає сценарію, але ми імпровізуватимемо під час знімання. Вони повірили й дали приблизно 30 тисяч євро.
Я поїхав знімати разом з одним професійним актором і чотирма друзями, у нас була одна камера й один мікрофон. Ми їхали 17 години на північ від Монреаля. Це справді кінець світу, там ми знайшли дуже дивне селище. Щоранку ми прокидалися й вигадували історію нашому герою. Він знайшов нову роботу, нову подружку, він ходив до церкви, до ресторану. Я не знав, що я роблю. Це був напівдокументальний, напівігровий фільм –«докуфікшн».
Читайте також: «Молодість» 2013: Фестиваль збільшує кількість українського кіно
Уже зроблений фільм я не знав, куди відправляти. Я знайшов великий фестиваль під назвою Локарно. І там ми виграли головний приз у конкурсі відео. У 31 рік я раптом став режисером.
Я хотів зробити ще один дуже оригінальний фільм і вирішив зробити його мовою, яку я не розумів. Так я вважав, що зможу загострити увагу на чомусь іншому – як актори рухаються, на їхніх жестах.
Я саме повернувся з відпочинку в Болгарії, де мені дуже сподобалося. Кінофестиваль у Софії запросив мене, і я був дуже радий, що повернуся до Болгарії і знайду акторів для нового фільму.
Мені відповіли хлопець і дівчина – обидва актори театру. Я зустрівся з ними і розповів, що це буде історія про двох людей, які знайомляться в інтернет-чаті, а потім вони їдуть у будинок у лісі, де займаються сексом і весело проводять час. Однак потім пара розпадається: оскільки це штучно створена любовна історія, то вона руйнується.
Я запросив їх до Монреаля, і вони вийшли з аеропорту, тримаючись за руки. З’ясувалося, що вони були реальною парою, і я не знав про це. Та оскільки в сценарії було багато оголеності, так було навіть простіше.
Ми знімали впродовж десяти днів у лісі, усього нас було шестеро. Коли ми закінчили, я покликав двох болгар з Монреаля, і ми разом змонтували стрічку. Це було не важко, і я був справді щасливий монтувати фільм, мову якого я не розумів, та звертати увагу на інші не словесні речі. Фільм відібрали на кінофестиваль у Софії, я страшно боявся. Однак болгарські глядачі сказали мені лише, що актори грали трохи театрально, хлопець мав акцент із сільської місцевості, а дівчина – столичний. Це не велика проблема, тож я був дуже щасливий.
У мене вдома є три «леопарди»
Я написав дуже дивний сценарій для фільму «Все, що вона хоче». Я хотів змін. Мої перші два фільми було знято дуже тремтячою камерою, у такому нервовому стилі.
Тож я вирішив зробити фільм чорно-білим, дуже повільним, дуже загадковим. За нього ми отримали в Локарно нагороду за кращу режисуру. Фільм вийшов у Монреалі і Квебеку, але ніхто не пішов його дивитися. У газетах писали, що я екс-кінокритик, який робить дивні фільми для кінофестивалів. Це неприємно читати, але це було почасти правдою. Я був андеграундним режисером, я не був знаменитістю.
Тож я вирішив зробити ще більш експериментальний фільм. Арт-центр у Монреалі запропонував мені камеру і постпродакшн для нового фільму. Я знайшов 74-річного чоловіка в передмісті Монреаля, який мав чотири тисячі мертвих автомобілів на своїй землі. Він жив у лісі з усім цим брухтом. Так утворився документальний фільм під назвою «Острови». Я знімав про цього чоловіка та чотирьох дітей з синдромом Дауна. Мені казали, що розумово відсталих дітей неможливо знімати, бо вони завжди дивляться в камеру. На що я відповів, що це буде фільм про людей, які дивляться в камеру. Адже потрібно мати справу з тим, що дає реальність.
Однак я був дуже пригнічений тим, що я знімав людей, які не розуміли, що ми робимо. Я відчував, що я наче експлуатую їх. На це мама одного з них сказала мені, що її син 18 років відчував себе гірше інших, а тепер він щасливий і розповідає всім у школі, що знімається в Гаррі Потері чи то в Людині-пауці.
Навіть старий у фільмі не розумів, що ми робимо. Проте йому подобалася увага.
Фільм відібрали для двотижневика режисерів у Каннах. Однак у Монреалі я знову був дивним режисером, який зробив фільм болгарською мовою, а тепер ще й зняв історію про психічно хворих дітей. Так я отримав тавро анедграундного режисера, мені було з цим комфортно.
Після цього я написав перший, так би мовити, комерційний фільм «Керлінг» і зняв його з дуже професійними акторами. Ми вирішили знімати на 35-тиміліметрову плівку. Це було добре, бо ми знімали посеред зими в Канаді, і кілька днів доходило до мінус 30. Я зробив історію про батька, який живе зі своєю донькою. Він дуже боїться світу, не відправляє доньку до школи. Герой дуже зворушливий. Я знаю багато таких людей. Ми знову поїхали в Локарно і виграли нагороди за кращу режисуру і кращу чоловічу роль. Тому в мене вдома є три «леопарди».
Тепер ще й фільм про лами
Коли ми знімали «Керлінг», довкола мене було 30 людей. Я дуже втомився від усіх цих асистентів режисера, тож вирішив зробити новий фільм з друзями: лише четверо людей.
У «Керлінгу» була сцена з тигром, яку ми знімали в зоопарку. Там мене запевнили, що я можу повернутися в будь-який час і знімати. Як на мене, зоопарк – це абсурдне місце, де купа людських істот просять інших прийти й заплатити, щоб подивитися на тварин. Я запропонував своїй маленькій команді вирушити туди й знімати тварин, неначе це вони дивляться на нас. Я не хотів говорити, це добре чи погано – просто знімати.
Ми зафільмували кожну тварина, що було доволі нудно. У нас було десять годин матеріалу, з якого вийшов фільм «Бестіарій». Зима, весна, літо – така проста структура фільму. Ми поїхали з ним у Берлін і Санденс, дискусії з аудиторією були дивовижними. У всіх глядачів були різні думки. Одні вважали, що цей фільм дуже нудний, інші – дуже смішний. Одна жінка сказала, що дивилася його наче фільм жахів. Інша подякувала за такий сумний фільм про жорстокість у зоопарку. Я полюбив те, що ми зробили, бо важливим було не наше висловлювання, а сприйняття глядачів. Цей фільм став дуже інтерактивним досвідом.
Фільм вийшов у Квебеку, і небагато людей прийшли подивитися на тварин. Один хлопець у Монреалі сказав, що він не хоче платити за те, щоб корова дивилася на нього впродовж двох хвилин.
Мене досі вважають андеграундним фестивальним режисером
Мені цікава реакція на мої фільми. Про «Керлінг» писали, що він нудний, у ньому немає іншої дії, окрім кінцівки, де головний герой голить свої вуса.
Я подумав, може, я буду щедрішим для глядачів і більш видовищним. Так я почав писати «Вік і Фло…» без чіткого натхнення. Сторінка за сторінкою я писав про людей, які живуть поза суспільством. Мені подобається знімати на природі, у лісі. Так з’явилася назва «Вік і Фло побачили ведмедя». З неї незрозуміло: герої жінки чи чоловіки? Проте вони зустріли ведмедя. Я знав, що ця енергетика в назві буде й у фільмі. Я знав, що цей фільм буде смішним, драматичним, інтимним, гротескним, казковим.
Я думав, що нового я можу зробити? Чи зможу я зробити фільм про двох жінок, чи можу я потім убити цих героїнь?
Насправді я хотів закінчити цю історію гепіендом. Щоб ці дві жінки, які вийшли з в’язниці, любили одна одну вічно. І я шукав, як їм припинити сваритися. Я вирішив, що вони мають пройти складний і жорстокий процес, і тоді врешті-решт вони можуть бути разом щасливими. Я не мав за мету знімати насильство. Я не хотів, щоб фінальна сцена з капканами шокувала.
Багато людей казали: мені сподобався початок вашого фільму – ця історія любові двох жінок, але мені не до вподоби насильство наприкінці. Інші: мені було нудно на початку, але дякую за цікаву кінцівку.
Я отримав свій найбільший бюджет для цього фільму. Багато кінематографістів у Квебеку для першого фільму отримують чотири мільйони доларів, а я отримав 2,2 млн для свого сьомого фільму. Мене знали, однак не хотіли давати багато грошей, тому що досі вважали мене андеграундним фестивальним режисером.
«Вік і Фло…» було важко знімати. Я не звик робити фільми з такою кількістю грошей. Мені дали багато асистентів, окрім того, я мав дуже професійного арт-директора. Проте вона була як скалка.
Якщо мені потрібна кімната для сцени, і хтось дає мені її безплатно – я там нічого не змінював би. Інший режисер може прийти і все там перефарбувати.
У середині фільму Фло прив’язано до дерева в лісі, тимчасом як погана Джекі говорить з нею. У моєму сценарії Джекі сиділа на пеньку, бо ж ми в лісі. Якось уранці я отримав е-мейл від арт-директора з п’ятьма різними пеньками, які вони виготовили для цієї сцени. Вони зрізали всі ці дерева, щоб зробити ці пеньки. Тому я вирішив, що Джекі сидітиме на землі, щоб вони побачили всю непотрібність своєї роботи.
У мене з усіма цими кінолюдьми стосунки любові–ненависті. Мені подобається реальність, а вони хочуть змінювати її.
Мені вдається робити один фільм на рік
Після «Вік і Фло…» я повинен був знову зробити щось цікаве лише з друзями. Я щойно закінчив новий дуже експериментальний фільм. Ми знімали людей, які працюють у різних магазинах Монреалю. П’ятеро акторів погодилися працювати зі мною безплатно.
Це фільм про роботу. Я думаю, це дуже забавно, що ми повинні працювати все життя, а потім маємо відпочивати.
Мені вдається робити один фільм на рік. Тільки три з них мали великі бюджети, решту я зробив з купкою друзів. «Північні штати», «Острови» і «Бестіарій» не мали сценарію, лише загальну ідею. Це було дуже цікаво, починати і не знати, чим усе закінчиться. Ми щось шукали.
Останні два з них я назвав би своїми улюбленими фільмами. Тому що я не розумію, що я в них зробив. Це фільми живі. А «Керлінг» і «Вік і Фло…» – це фільми завершені. Люди кажуть лише – сподобалося чи не сподобалося.