У. Т.: Як і ваш сценарій «Змішаних почуттів», п’єса «Демони» має в основі сюжетний хід, коли людина з одного культурного середовища приїжджає до іншого: росіянин опиняється в українській глибинці. До чого це приведе? Ви хочете розкрити перед глядачами конфлікт світів і людей чи це лише деталі для створення жанрової конструкції містики, бо ж недаремно фільм має назву «Демони»?
– Перенесення персонажа з одного місця в інше – дуже добрий матеріал для конфлікту. Особистість розкривається там, де інший менталітет і закони. А різниця між Україною і Росією, хай там що кажуть, є, і я це знаю, бо жила й там, і тут. І мені хочеться це продемонструвати на простому прикладі стосунків чоловіка й жінки, показати болючі відносини між країнами на прикладі двох героїв, росіянина й українки, між якими відбувається все – від пристрасті до майже війни. Хоча чітко виражених акцентів на національному я не робила.
У. Т.: Ви казали, що нова драматургія, новий театр повинні завдавати болю, розвінчувати, критикувати тощо. Кого мусять зачепити «Демони»?
– Це послання до шовіністів, п’яниць, до розлучених і розлючених. Боляче має бути за себе, за людей навколо, за те, що ми такі нещасні, невиховані, самі спотворюємо своє життя, не маємо віри, не вміємо поважати не те, що когось, – себе самих.
У. Т.: Але хіба такого мало на телеекрані, в кіно й театрі? Хіба ми щодня не бачимо, які наші люди й наша влада? Тож чому не вчинити інакше? Якщо хочете виховувати глядача, – може, ліпше зробити це на прикладі власних родин, у яких ми не коїмо зла нашим дітям? Адже можна показувати прекрасне, яке в нас є, замість потворного, яке є також?
– Біль і прекрасне не є антитезами. Крім того, що одне не виключає іншого, ці поняття можуть бути дуже близькі. Коли дивишся на полотна Босха – це боляче, але прекрасно. Всі п’єси Чєхова, фільми Тарковского – поєднання краси й болю. Важливо, з яким ставленням ти пишеш. Якби Гоголь писав про свого Башмачкіна (головний герой повісті «Шинель». – Ред.) без співчуття, зверхньо й не талановито – це було б не прекрасно й не боляче. Можна продовжувати безкінечно…
У. Т.: У відзнятому шматочку кінокартини, показаному на пітчингу II Одеського кінофестивалю, видно розвалене українське село, чути суржик із вуст наших співвітчизників, обсценну лексику. То що ж прекрасного, на вашу думку, в «Демонах»?
– Насамперед люди. Потім магія місця. Відчуття свого коріння. Моя донька зараз із бабусею в такому селі, в такій розваленій хаті, я теж там виросла; і їй це подобається – вона бачить у цьому й поетику, й романтику, й біль. Колись вона зрозуміє, що це все потрібно рятувати, і, може, щось зробить важливе. А я, в принципі, могла б їй нічого такого не показувати, вона бачила б світ тільки в рожевих окулярах, відпочивала б за кордоном, спілкувалася б лише з дітьми інтелектуалів… Але це неправильно.
У. Т.: Ваші п’єси ставили в театрах України, Росії та Англії. Але кіно – це не театр. Як ви адаптували до екрана п’єсу «Демони»?
– Я цього майже не робила. П’єса була схожа на кіносценарій від самого початку. Досить часто сучасні п’єси мають вільну форму і цілком можуть бути використані як для театру, так і для кіно. До «Демонів» я хіба що дописала кілька сцен, а в процесі зйомок, може, ми разом придумаємо щось нове. Але додатки принципово нічого не змінять.
У. Т.: Разом? Ви маєте на увазі режисерку Варвару Фаєр? До речі, як виникла ваша співпраця? Я читав, що ви любите з постановників Девіда Лінча, Лукаса Мудіссона, братів Коенів і в ідеалі хотіли б із ними потрудитись. Але в тому списку прізвища Фаєр не було…
– Є мрії, а є реальність. Мудіссон із Лінчем не зверталися до мене з пропозицією, а Варвара звернулась. Я бачила її театральні постановки, документальне кіно – вони мені дуже подобаються. Вона талановитий режисер, і я їй вірю.
У. Т.: Тож хто був ініціатором екранізації «Демонів»?
– Варвара Фаєр. Ми з нею давно знайомі, ще від часів заснування в Росії театральної течії «нова драма». Вона є прихильницею моєї драматургії, і «Демони» не перша п’єса, яку їй хотілось екранізувати. Варвара – енергійна і пристрасна натура, і коли щось полюбить, то може робити справжні дива. Вона знайшла початкові гроші на першу експедицію, вмовила акторів працювати безкоштовно, привела чудового оператора.
У. Т.: Як ви вибирали акторів?
– Існувала загальна проблема пошуку виконавиці на головну роль. Хотіли, щоб це була саме українська актриса. Наприклад, і фізіономічно, й за талантом, і за типажем нам дуже підходила Наталя Сумська. Проби були з нею гарні, але вона вагалася, чи погодитись, і врешті відмовилася. Такий її вибір, і я її розумію. Прикро, що таки не українка втілюватиме цей персонаж. Але Євдокія Ґєрманова, яку знову ж таки знайшла Варвара, чудова акторка, вона зірка МХАТу, і в кіно знімалася чимало.
У. Т.: Але це вже нова головна виконавиця, так? Бо ж у відзнятому матеріалі, показаному на одеському кінофорумі, в кадрі була інша акторка?
– З нею стався складний випадок. Вона пішла до свого духівника, і той відрадив її від зйомок. У сценарії є ненормативна лексика, моя героїня – брутальна жінка, побита життям. Актриси не хочуть мати такого вигляду, – мабуть, мріють грати королев. Хоча моя героїня теж королева, щоправда, самогону, але за яскравістю, харизмою і драматизмом вона далеко попереду інших…
У. Т.: На пітчингу вам докоряли «чорнухою», яку побачили в невеличкому епізоді фільму, й повторенням тих самих банальних моментів занепаду, про які й так усім відомо…
– Я і досі не знаю, що таке чорнуха. Чомусь цим словом називають усі історії, в яких мова про народ. То чорнуха – це народ? Я не використовую цього терміна. І наша історія не про занепад. Вона про кохання, яке сталося в українському селі, де є руїна, бідність і пияцтво. Але така дійсність.
Ті, хто вечорами сидить перед телевізором, насправді нічого не знають. Увімкніть його – і ви не побачите жодної правдивої історії про звичайних людей. Усе докручене й перекручене сценаристами. Нічого живого, органічного, автентичного.
Тому й наші актори не хочуть грати в такому кіно, бо відформатовані телебаченням. «Демони» не є чистим артхаусом. Історія про літню жінку й немолодого парубка є універсальною. Хочеться бути ширшими за якісь межі, бо хороше кіно не ділять на артхаусне й комерційне. Його просто дивляться.
У. Т.: Де ви шукали натуру для фільму?
– Я виросла на Полтавщині, вона мені добре знайома, тож ми відразу поїхали саме туди, в Миргородський район. Плануємо знімати в трьох селах. Там колоритні люди, справжня українська природа, а я її дуже люблю й відчуваю. Це гоголівські місця, і, звісно, там присутня магія. І жителі там звикли звалювати свої проблеми саме на містику, на демонів. Одна з моїх основних ідей полягає в тому, що демони сидять у кожному з нас, не треба в усьому звинувачувати сусідку-відьму… Але взагалі-то п’єса про кохання. Містика є лише антуражем.
У. Т.: Позаяк фільм про Україну, ви, я так зрозумів, хочете, щоб у ньому звучала українська мова. Чи сприймуть його таким у Росії?
– Гадаю, так. Для когось це стане приводом конфліктувати, адже безумовно буде провокація як один із важливих елементів стрічки. Політики ми не торкаємося, але є, до прикладу, фраза героїні, яка кричить герою: «Понаїхали до нас москалі, наше село не гумове, повертайтесь у свою Росію». Там багато іронії, насамперед щодо себе. Я люблю іронію, провокацію. Це завжди було в моєму характері. А отже, з’явилось і в творчості.
У. Т.: Тобто «Демони» є віддзеркаленням ваших поглядів? Так думає про життя Наталя Ворожбит?..
– Як так? Наталя Ворожбит не дає ніяких відповідей, а тільки ставить запитання у п’єсах. Тому про мої погляди важко судити. Швидше, це життя через мене показує свої.
У. Т.: Отже, аби поставити крапку, що для вас найважливіше у сприйманні людьми вашого твору?
– Я волію, аби глядач дістав від нього те, чого я сама хочу від кіно. А це співчуття, біль, новина. Я прагну, щоб мене зачепило, вразило, схвилювало і примусило думати.
Сюжет
В українське село приїздить російський гастарбайтер Славік. Він зустрічає немолоду, але активну Ніну. Вони починають жити разом, хоча та годиться йому в матері, а інтереси в них діаметрально протилежні: він не п’є, а вона жене самогон, вона господиня, а йому на побут начхати. Згодом до них у душі заповзають демони: до неї – ревнощів, до нього – буйства. Роман, який починає писати Славік, усе змінює: кохання, що перейшло в ненависть, перетікає в натхнення
Творча група фільму «Демони»
Режисер
Варвара Фаєр
Сценічний псевдонім Ґаліни Сінькіної, російський режисер. Закінчила ВДІК (факультет режисури, кафедра ігрового кіно), Університет дружби народів (факультет міжнародної журналістики плюс диплом перекладача, іспанська мова), Університет Саламанки. Актриса театру (грала в спектаклях Театр.doc і Центру драматургії та режисури). Учасниця театральної течії «нова драма». Постановник телевізійних шоу, відеоартпроектів, документальних та художніх фільмів. Володар нагород і дипломів.
Сценарист
Наталя Ворожбит
Киянка, закінчила Літературний інститут
ім. А. М. Ґорького (Москва), була учасником «Інтернаціональної письменницької програми» (Айова, США). Сценарист, драматург. Працювала на телебаченні, де найвідомішим виявився ревізіоністський і скандальний серіал «Школа» Валєрії Ґай Ґєрманіки. Її п’єси йшли в Києві, Ризі, Тольятті, Лондоні, Москві, Санкт-Петербурзі, Новоросійську. А 2009 року на сцені Королівського Шекспірівського театру поставили її драматургічний твір про Голодомор «Зерносховище».
Акторський склад
У фільмі задіяні українські й російські актори. Виконавці головних ролей – Євдокія Ґєрманова та Сєрґєй Єпішев. Перша грала в кіно й театрі (МХАТ), є постійною актрисою театру-студії Олєґа Табакова. Другий брав участь у виставах театру «Современник», Центру драматургії та режисури в Театрі Вахтанґова, у кіно: в серіалі «Крем», фільмі «Зона турбулентності» тощо. У інших ролях – Олеся Жураковська, Костянтин Костишин, Оксана Брагінець, Олег Примагенов, Борис Книженко.
Зізнання небезпечної людини
Педро Альмодовар у метафоричній, але прозорій формі розкрив самого себе