Владімір Путін уперше за дев’ять років приїхав до Лондона подивитися, як команда російських дзюдоїстів виграє олімпійське золото. Звичайно, ЗМІ цей візит подали як поєдинок на татамі. Чи не хотів новий-старий президент кинути через плече прем’єр-міністра Британії Девіда Кемерона під час короткої розмови з ним?
Британці ретельно підготувалися до нелегкого політичного бою. Путін перед тим уже дав Лондону прикрого щигля по носі, коли відмовився від запрошення відвідати церемонію відкриття Олімпіади і відрядив натомість Дмітрія Мєдвєдєва. Він оголосив, що приїде як приватна особа подивитися змагання з дзюдо – єдиноборства, в якому сам колись здобув чемпіонське звання. І з великим небажанням прийняв запрошення Кемерона провести переговори на Даунінг-стрит, перед тим як обидва політики разом пішли дивитися фінальні виступи дзюдоїстів. Усі в Лондоні знають, що в російського президента немає особливо теплих почуттів до Британії.
Політичний діалог між країнами майже не відбувається. Співпрацю в галузі безпеки заморожено. Російські високопосадовці рідко відвідують Лондон.
А під час дебатів чи інших багатосторонніх зустрічей у Раді Безпеки ООН Лондон і Москва незмінно перебувають по протилежні боки.
На противагу цьому Путін регулярно відвідує Париж, має теплі особисті стосунки з колишнім прем’єр-міністром Італії Сильвіо Берлусконі й вважає Німеччину головним політичним та економічним партнером РФ у Європі. І попри свої глибокі підозри щодо намірів Вашингтона, він погодився на перезавантаження відносин зі США, про що під час свого президентства домовився Мєдвєдєв.
Невиправдані очікування
Російсько-британські зв’язки – це історія почасти про невиправдані ранні очікування обох сторін. Путін прийшов до влади, ставши наступником Єльцина 2000 року – тоді, коли молодий британський прем’єр-лейборист Тоні Блер перебував на піку популярності та впливу. Останній вважав російського лідера здібним, енергійним і рішучим, який, на його думку, мав навести в країні лад і перетворити її на динамічного закордонного партнера Туманного Альбіону. І точно так само як Тетчер культивувала постать Ґорбачова ще до його приходу до влади, кажучи, що з ним «вела б справи», так і Блер думав, що Путін може стати його політичним протеже й сформувати нові, особливі відносини з Британією, замість того щоб спершу озиратися на Берлін і Париж.
Зі свого боку, російський очільник гадав, що Блер відкриє шлях до поліпшення відносин РФ зі Сполученими Штатами, позаяк Британія традиційно підтримує стратегічні зв’язки з Вашингтоном. Ще він сподівався, що фінансовий досвід Лондона допоможе йому підняти занепалу економіку РФ.
Однак тут на заваді стали розбіжності в підходах до міжнародної політики. Путін обурено виступив проти війни коаліції держав на чолі з США в Іраку. Багнетами зустрів критику британського прем’єра проблем з дотриманням прав людини у Росії. Сприймаючи Туманний Альбіон як «американського пуделя», Кремль вважав, що, під’южуючи Лондон (це майже нічого йому не коштувало), він зможе послати непрямий недружній меседж у бік Вашингтона.
Та найдужче Путіна роздратував той факт, що дедалі більше російських дисидентів-вигнанців, починаючи з Боріса Бєрєзовского, перебираються до Лондона. Росія вимагала видачі російського олігарха разом із чеченським драматургом Ахмадом Акаєвим. Британські суди відхилили прохання Кремля, бо ні той, ні той не могли розраховувати на справедливе правосуддя в РФ. А Бєрєзовскій і далі викривав Путіна з безпечного вигнання в Лондоні.
Перелом настав 2006 року, коли в столиці Британії отруїли колишнього російського розвідника Алєксандра Літвінєнка, який утік туди й звідти звинуватив ФСБ в організації вибухів житлових багатоповерхівок у Росії з метою привести ВВП до влади, а також заявив, що це він замовив убивство російської журналістки Анни Політковской. Туманний Альбіон виявив, що сліди отруєння радіоактивним полонієм тягнуться до Білокам’яної, висунув вимогу видачі російського агента Андрєя Луґового, якого запідозрили у вбивстві Літвінєнка, й оголосив ФСБ (а отже, певним чином і Путіна) причетною до злочину. Кремлівських дипломатів видворили з Лондона, а Москва поквиталася за це, виславши додому британських. Служби безпеки Сполученого Королівства розірвали всі контакти й припинили співпрацю зі своїми російськими колегами. Тоді Білокам’яна ще більше посилила напруження: звинуватила представництво Британської Ради в країні (неурядова організація, яка представляє Сполучене Королівство на міжнародній арені у галузі освіти, науки і культури) в ухилянні від сплати податків, примусивши закрити всі російські офіси, крім московського.
Дипломатичний скандал набув широкого розголосу. Туманний Альбіон відмовив у видачі віз на в’їзд російським чиновникам. Британський посол у Москві зіткнувся з цілою кампанією залякування та образ з боку прокремлівських молодіжних груп «Наши». В обох країнах преса запекло викривала порушення прав людини іншою стороною.
Друга домівка для олігархів
За іронією долі, англійсько-російські відносини розвиваються і процвітають скрізь, окрім політики. Сполучене Королівство є одним із найсерйозніших партнерів Росії у торгівлі та інвестиціях. Британський нафтогазовий концерн British Petroleum – найбільший іноземний інвестор у РФ. Майже всі російські фірми, які мають намір запропонувати участь у своїх капіталах іноземцям, вибирають Лондон для розміщення своїх акцій. А великі банки та фінансові компанії мають на Туманному Альбіоні власні представництва.
У Британії також проживає величезна російська громада – за деякими оцінками, щонайменше 300 тис. Дехто з них – це дисиденти у вигнанні, але більшість – бізнесмени й олігархи, які зробили її своєю другою домівкою через сприятливий податковий режим для підприємців-нерезидентів. Вони купують будинки, відправляють дітей на навчання до відомих приватних шкіл на кшталт Ітона і відкривають у Лондоні власні компанії. Звісно, найвідоміший – Роман Абрамовіч, господар футбольного клубу «Челсі», чия присутність на британському небосхилі підкреслює значне місце, що належить російським грошам у спорті та культурному житті. Власником двох лондонських газет є Алєксандр Лєбєдєв, колишній офіцер КДБ.
Проте політична ситуація не може вийти з глухого кута. Ця морозна атмосфера ускладнює навіть ділову співпрацю: Кремль образився на британців за критику російської корупції, і його підозрюють у підбурюванні чотирьох олігархів, які спільно володіють пакетом акцій нафтової компанії TNK-BP, до запеклої протидії British Petroleum. У відчаї BP вирішив продати свою частку й покинути РФ узагалі – сигнал, який погіршить інвестиційний клімат для всіх західних бізнесменів.
Тепер і Москва, і Лондон уже хочуть відійти від справи Літвінєнка. Кемерон вимагає перезавантаження відносин, тож минулої осені він приїхав до Москви на чолі британської делегації. Та це не привело ні до підписання великих контрактів, ні до хоч якого-небудь пом’якшення політичних суперечок із Кремлем через воєнну операцію Заходу в Лівії. Наприкінці липня Мєдвєдєв провів перемовини з британським прем’єром після церемонії відкриття Олімпіади й повідомив пізніше газеті Times, що тепер стосунки нормалізувалися.
Читайте також: Холодний мир: чому не теплішають англо-російські відносини
Утім, було зрозуміло, що немає згоди стосовно основної на сьогодні міжнародної проблеми, яка протиставила Росію решті країн світу, – в питанні війни у Сирії. Мєдвєдєв доводив, що позиція РФ і Заходу не так уже й різниться. Та коли через тиждень приїхав Путін, то дав Кемерону зрозуміти, що Москву не вдасться змусити відступитися від Асада. Путін і далі з глибокою недовірою ставиться до спроб Заходу, а надто Британії, провести в ООН резолюцію, яка передбачала б застосування проти Сирії військової сили.
Навряд чи в недалекому майбутньому щось зміниться. Британія надто близька до Америки, щоб мати свій незалежний курс у відносинах із Кремлем, а Москва вбачає в Лондоні виключно виразника інтересів США. Та поки Путін намагається перемудрувати Кемерона в політичному дзюдо, мільйони його співвітчизників вчать англійську мову, долучаються до британської культури, купують тамтешні товари. Кримська війна відгриміла давно. Але англійсько-російські відносини рідко були безхмарними за півтори сотні років, що минули від тих далеких боїв.