Український Майдан став несподіванкою для цілого світу. Неначе грім серед ясного неба була й російська реакція. Ніхто в Берліні, Парижі та Вашингтоні не уявляв, що режим Януковича так швидко обвалиться. Жоден аналітик світу не передбачив, що Росія реагуватиме на події саме в такий спосіб: розмістить армію в Криму та накидатиме сепаратистський сценарій на півострові.
Заскочені зненацька, західні столиці шукають відповідь на несподіваний виклик часу. Пріоритетом номер один є сьогодні запобігання подальшому захопленню української території, зокрема на Сході. Йдеться про те, щоб виграти бодай кілька місяців, аби нова влада стабілізувала ситуацію в країні, провела перші реформи та позачергові вибори.
Саме така мета перших задекларованих санкцій. Їх дозовано так, щоб прозвучали як попередження. Але вони залишають двері до можливих переговорів відчиненими, бо скеровані тільки проти конкретних осіб: генералів, депутатів, радників Владіміра Путіна. На додаток обрано символічні заходи: скасування саміту Великої вісімки, зупинення військової співпраці. Насправді нічого радикального. Але ці кроки вперше змушують Росію усвідомити рішучість намірів європейців та американців. Згадаймо: після війни в Грузії 2008 року жодних санкцій застосовано не було. Тож Кремль зробив висновок, що йому гарантовано безкарність у колишній зоні впливу. Як бачимо, сьогодні дещо змінилося.
Хвиля санкцій позначилася на ситуації на світових ринках. Росія відтепер видається державою, де ризиковано вкладати гроші. Світовий банк переглянув свої прогнози щодо економічного розвитку РФ у бік скромнішого результату. Він припускає, що російський ВВП може впасти на 1,8% у 2014 році. А ще кілька місяців тому оприлюднював прогноз на рівні 2% зростання. Ризик рецесії – ціна, яку Росія платить за анексію Криму.
Якби Путін наважився ввести війська у східні області України, санкції вийшли б на інший рівень. Вони скеровувалися б «не лише проти окремих осіб, а й проти провідних секторів економіки», попередив президент США Барак Обама. І передбачали б часткове або повне ембарго на купівлю зброї, енергетичних продуктів або заборону на трансакції з російськими фінустановами. Ніхто не хотів би такої ситуації. За інформацією з дипломатичних кіл, таке могло б статися, якби Путін зважився ще й на захоплення Східної України. Але й те, що про такі перспективи сьогодні відкрито йде мова, – очевидна новація світової політики.
Можна сказати, що перші санкції досягли поставленої мети, бо російська армія зупинилася на східному українському кордоні. Але обрана стратегія не вирішить усіх проблем, що виникли у зв’язку з анексією Криму. Силовий сценарій, який дозволила собі Москва, має серйозні наслідки.
Аж до сьогодні легкість, із якою Росія могла реалізувати свої проекти, була свідченням того, наскільки система європейської колективної безпеки не відповідає вимогам часу. Європейці роками роззброювалися, постійно зменшуючи бюджети, передбачені для збройних сил. Американці дедалі більше дивилися в бік Азії та менше й менше цікавилися Європою. Тоді як Росія накачувала м’язи. Європейцям треба терміново зробити відповідні висновки та збільшити свою військову потужність.
Ще одна суттєва проблема: Захід не напрацював середньотермінової стратегії стосовно України. Перша хвиля санкцій змогла зупинити російські танки. Вона змусила Москву до переговорів. Вони відбуваються, хоча й із великим скрипом, за зачиненими дверима, поза механізмами демократичного контролю. У цьому протистоянні непросто зорієнтуватися. Чого насправді хочуть очільники ЄС? Так, безперечно, захистити право українців на свій вибір, але й не ціною, яка вдарить по інтересах власної економіки. Здається, ніби керівники Євросоюзу не мають чіткої мети. Вони діють відповідно до обставин, але не можуть конкретно озвучити, чого хотіли б насправді.
Брак спільного європейського бачення змусив Сполучені Штати активніше взятися до справи. Їх знову чути в Європі у пошуках вирішення української кризи. Барак Обама, якого досі цікавила тільки Азія, схоже, зробив українське питання одним із провідних тем своєї політики під час другої каденції при владі. Залишається дочекатися результатів такої активної дипломатії, щоб зробити висновок: європейці шкодуватимуть чи зрадіють, що виявилися неспроможними самі віднайти необхідне рішення?