Він виник між тими, хто вважав за потрібне провести в Києві акції протесту проти міліцейської сваволі без участі політичних партій, як вияв волі громадянського суспільства, і тими, хто прагнув надати цим акціям яскравого опозиційного забарвлення. А звідки ж узяти таке забарвлення без численних партійних прапорів і депутатів з мегафонами на чолі народних колон?
Дуже важко сказати, хто мав рацію, а хто ні в ході цього конфлікту, хто і які домовленості порушив, яка із запропонованих тактик була ефективнішою. Але так чи інакше результатом конфлікту між громадянськими і партійними активістами, котрі сприяли проведенню маршу, стала цинічна заява міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, що, мовляв, похід мешканців Врадіївки до Києва на знак протесту проти міліцейської сваволі є «політизованим», що «на цих подіях хтось намагається організувати свої політичні дії, використати у своїх цілях», а тим часом українців цікавлять відновлення справедливості та забезпечення міліцією їхньої безпеки, а не політичні гасла. І при цьому генерал Захарченко посилався на якісь відеоролики, що їх, мовляв, його люди знайшли в Інтернеті…
Думаю, що довіра до керівника МВС України у суспільстві навряд чи вища за довіру до очолюваного ним відомства, тобто за 1% (є ще, правда, кілька відсотків людей, котрі «частково довіряють» міліції, але це насправді ще гірше, ніж повна недовіра – це коли не знаєш, допоможе тобі міліціонер у скрутній ситуації чи дасть дубцем по голові). Отож оцінки Захарченком акції протесту навряд чи кимось, окрім отого одного відсотку, сприйматимуться як щось істинне і варте уваги… хоча насправді вони у даному разі уваги варті. Звісно, варті не в тому сенсі, щоби погодитися з генеральськими інвективами на адресу загадкових «хтосів» і з твердженням, що українців не цікавлять політичні гасла. Йдеться про намагання надати громадським протестам суто партійне забарвлення, і розцвічений партійними мітинг у Києві біля будинку МВС 18 липня – зайве підтвердження існування такої тенденції.
Узагалі-то тенденція ця існує не перший рік. Вона притаманна партіям дуже різного ідеологічного спрямування. Скажімо, комуністи прагнуть регулярно розцвітити своїми прапорами й портретами Сталіна профспілкові мітинги на 1 травня, прямим наслідком чого є відмова брати участь у цих мітингах сотень тисяч найманих працівників. Так само комуністи, а з недавнього часу – й «регіонали» очолювали й очолюють марші ветеранів війни, в результаті чого жоден із моїх знайомих справжніх ветеранів жодного разу крокував у таких маршах – навіть тоді, коли роки і здоров’я дозволяли це. І знов-таки, таким же робом і з такими ж наслідками ВО «Свобода» монополізувало в останні роки 14 жовтня та вшанування героїв УПА.
А якщо проводиться акція під правозахисними гаслами, то неодмінно на ній з’являються молодики з транспарантами «Долой фашизм, долой капитализм» – і намагаються крокувати попереду колони. Тим часом, по-перше, концепція прав людини з’явилася саме в межах капіталістичної формації, по-друге, це гасло є трохи видозміненою сталінською настановою комуністам світу від 1927 року: «Разгромить фашизм, свергнуть капитализм». Це суто сталінська логіка, зафіксована не в одній його праці і промові – що капіталізм неодмінно породжує фашизм, що фашизм – це особлива, вкрай реакційна форма монополістичного капіталізму, що боротьба проти капіталізму і фашизму йдуть пліч-о-пліч. Тож яка притомна людина стане під такого штибу гасла? Не дивно, що правозахисні акції збирають мізерну кількість люду – бо ж там зазвичай майорітиме і прапор із зображенням Че Гевари. Ага, саме команданте Че був полум’яним борцем за демократичні права…
Ті ж самі атрибути та сама публіка з’являється й на акціях на захист прав сексуальних меншин. ЛГБТ-активісти мусили б віддухопелити неосталіністів і викинути якщо не їх, то їхні прапори та транспаранти за межі колони. Але цього не відбувається; можливо, того, що ці активісти більше переймаються отриманням ґрантів, аніж своєю честю та гідністю?
…Приклади, коли важливі для всього суспільства акції нівелюються участю в них певних партійних структур зі своїми – неприйнятними чи неприємними – для інших потенційних учасників символами, можна множити і множити. Часом спадає на думку, що деякі небезпечні для влади дії громадянського суспільства цілеспрямовано «гасяться» за допомогою чи то найнятих нею «радикалів», чи то «корисних ідіотів», які суб’єктивно чесні, але об’єктивно грають на руку олігархічним кланам та «володареві Межигір’я»…
Отож, видається, притомним політикам та лідерам громадських організацій слід пошукати вихід із цієї ситуації. Зрозуміле бажання опозиційних партій очолити й повести за собою маси людей під партійними прапорами; причому це бажання не можна однозначно оцінити як негативне – адже партії мають такі-сякі структури, організаційні можливості та фінанси. З іншого боку, є резон й у прагненні структур громадянського суспільства проводити акції без партійного патронату й символіки, скажімо, на захист найманих працівників чи прав на вільне зібрання, коли пліч-о-пліч можуть стати ліберал, націонал-демократ та комуніст – але не як партійці, а як громадяни України. Зрештою, політичні партії мають визнати пріоритет громадянського суспільства у всіх його проявах, і не усуватися від його акцій, а просто прибрати з деяких із них своїх ревних прапороносців, хоч це і зашкодить барвистості телекартинки.
Зрештою, прапор Помаранчевої революції не належав жодній партії…