Чужими очима

Культура
10 Березня 2011, 07:11

Про Кендіс Брайтц почали говорити в середині 1990-х. Чималий резонанс у рідній ПАР мала її серія «Привиди» – вибілені зображення темношкірого населення. Відтоді Брайтц прославилася у всьому світі мультиканальними відеороботами, в яких вона шукає ідентичність сучасної людини, досліджує вплив поп-культури на обивателів. 

Для свого київського проекту Кендіс Брайтц пробула більше ніж два тижні в Україні. Вона мала всі шанси перетворитися на міську легенду, створивши ілюзію всеприсутності, ознайомитися з українським арт-середовищем, провести май­стер-класи. Брайтц звернулася до українських митців, мислителів, музикантів, письменників із пропозицією створити її власний портрет будь-якими мистецькими засобами. Усі роботи, без жодних обмежень чи селекції, додаватимуться до експозиції впродовж усієї її української виставки, наприкінці якої Брайтц повернеться в Україну й відбере найкращі портрети, котрі помандрують далі світом. На знак вдячності художниця створить відеопортрети українських митців.
 
У. Т.: Ви часто наголошуєте, що в жодній країні не почуваєтеся, як удома. З огляду на ваше відчуття світового контексту, які ви спостерігаєте глобальні зрушення в суспільстві та мистецтві?
 
– Традиційно ми змушені ідентифікувати себе, виходячи з національності, релігії й спільноти, яка нас оточує. Сьогоднішній світ дає нам змогу набагато простіше мандрувати, аніж, скажімо, нашим батькам, коли вони були у нашому віці. Також серед буденних речей я відзначила б цифрові медіа. Вони значно полегшують доступ до глибших культурних набутків. Хоча всі багаторічні утопічні сподівання на інтернет, мовляв, він вивільнить нас, дасть нам свободу мислення та обміну інформацією, насправді залишаться просто мріями. Якщо поглянути на найвідоміші платформи вільного мислення на кшталт YouTube, Facebook, MySpace, то всі вони починалися як територія вільного спілкування. Проте з часом відбувся процес комерціалізації, вони перетворилися на економічні канали. Там ви вже не натрапите на новини чи актуальну й корисну інформацію, а лише побачите зображення політиків і знаменитостей, які хочуть продати й розкрутити свій бренд. Ми усвідомлюємо себе в ширшому світовому контексті. Митці досліджують феномен глобальної ідентичності. Проте ділки роблять це для продукування статків, а митці, як на мене, шукають способи порозуміння між різними культурами. 
 
У. Т.: У різних джерелах трапляється згадка, що ви винайшли термін «ефект Benetton».
 
– Багато років тому бренд Benetton разом із фотографом Олів’єро Тоскані випрацювали особливу манеру репрезентації національних особливостей. У пошуках провокуючих протилежностей та зіставлень важливим стало поєднання, приміром, американця та росіянина у площині однієї реклами чи людини, хворої на СНІД, і священика. Реклами, що зображують такі опозиції, стали дуже популярними. Але вони ніколи не йшли вглиб, завжди залишаючись у полі реклами. Наприклад, якщо хочете дістати їжу в країні, мови якої не знаєте, це не завжди схоже на радість і задоволення, а радше на терпіння й бажання подолати культурні обмеження. Для цього потрібно трохи більше, ніж просто зняти спільне сексуальне фото чорношкірої та білої людини. Саме це я і називаю «ефектом Benetton» – применшення важливих питань глобалізації, що зводяться до привабливого і симпатичного малюнка.
 
У. Т.: Чи вбачаєте відголоски апартеїду в нинішній своїй творчості?
 
– Йдеться не про те, що я припинила думати про ПАР, а швидше про те, що це вже більше не мій простір, не моя територія. Серії «Привиди» та «Райдуга» були зроблені після мого від’їзду з ПАР у 1994 році, відтоді я вже більше не мала щоденного зв’язку з південноафриканською дійсністю. Думаю, кожен митець намагається відобразити простір, у якому перебуває, відгукнутися на нього, і тому спроба знову звернутися до контексту ПАР виглядала б щонайменше штучною та вимушеною. Майже 10 років я прожила в США і замислилася про відмінності й апартеїд. У моєму розумінні апартеїд – це перетворення всіх різниць, відмінностей та особливостей на конфлікт. Саме тоді я задумалася про співвідношення глобального та локального. 
 
У. Т.: У різний час ви працювали з різними техніками: колажем, фото і відео. Незмінним залишався лише інтерес до людини. Чому ви обрали саме ці техніки?
 
– Я вірю, що можна створювати потужне мистецтво засобами живопису, відео, перформансу. Головне питання: що ви робите з цією технікою? Ви переосмислюєте стару традицію, яка вже, ймовірно, не відповідає запитам сучасності, чи використовуєте живопис для того, щоб відобразити миті сучасного світу? Один із найцікавіших аспектів у моєму київському проекті – у мене як відеомитця виникає передчуття, що ми не отримаємо жодної відеороботи на нашу виставку. І це провокує гарну дискусію: чому українські художники не можуть відповісти мені тією самою візуальною мовою, коли я звертаюся до них засобами цифрового мистецтва? Це розповідає про нас: хто ми, яка наша історія. Сьогоднішній контекст безпосередньо залежить від освіти, яку митці здобувають тут, і від того, як вони себе реалізують. Тож якби я потім взялася за цей проект в іншому місті, то результат був би зовсім іншим. Портрет, який ми створюємо тут, у Києві, буде унікальним. І ще цікавішим було б повернутися до Києва за 20 років і повторити проект. Я обіцяю, то був би зовсім інший діалог. Отже, лишень на поверхні цей проект – мій портрет. Головне завдання – заміряти температуру мистецького середовища Києва та України, як митці працюють і чим живуть зараз.
 
У. Т.: Для київського проекту портретів ви ставите в центрі себе, але процес комунікації з аудиторією все одно залишається надважливою складовою. Особисто для вас цей проект – це переосмислення власної творчості чи просто бажання спробувати щось нове?
 
– Мене завжди цікавили проекти, де особистість є голов­ним об’єктом уваги, але при цьому перебуває в колі інших особистостей. Це той своєрідний баланс, який утримують мої роботи. Група людей, особистостей розглядається в ширшому контексті спільноти. Це соціальна проблема, саме з нею ми стикаємося в нашому повсякденні. Київський проект максимально відкритий для того, щоб кожен мав можливість відгукнутися на мою пропозицію цілком адекватним і довільним способом. Звісно, всі роботи глибше порівнюватимуться між собою. Друга важлива тема проекту – як людина визначає себе. Я вірю, що ми розуміємо себе лише у стосунках, взаємозв’язках із нашим оточенням, із тим, хто наші батьки та вчителі, наші брати й сестри, друзі. Хочу поглянути на себе не зсередини, а ззовні. Я прошу Київ і всю Україну тримати дзеркало для мене. Але це так само дає мені змогу віддзеркалити українське мистецтво. Ви маєте дзеркало для мене, а моє дзеркало – для вас.  
 
БІОГРАФІЧНА НОТА
 
Кендіс Брайтц
Народилася 29 січня 1972 року в Йоганнесбурзі (Південно-Африканська Республіка). Має ступінь з образотворчого мистецтва з University of the Witwatersrand (Йоганнесбург), а також ступені з мистецтва з University of Chicago (Чикаго) та Columbia University (Нью-Йорк). З 2007-го – професор у Braunschweig University of Fine Arts (Німеччина). Брайтц вісім років прожила в США й останні вісім років мешкає в Берліні.
 
Її роботи є в колекціях найпрестижніших музеїв: The Muse­­um of Modern Art (Нью-Йорк, США), Solomon R. Guggenheim Museum (Нью-Йорк, США), Hamburger Kunsthalle (Гамбург, Німеччина), National Gallery of Canada (Оттава, Канада), Castello di Rivolі (Турин, Італія) та багатьох інших. Найбільші оглядові виставки робіт Брайтц донині були в Kunsthaus Bregenz (Австрія), Power Plant (Канада), Collection Lambert (Франція), Museo de Arte Contemporáneo de Castilla y León (Іспанія) та Modern Art Oxford (Велика Британія).