Бути собою: мовна стійкість дає людям змогу формувати середовище, а не залежати від нього

Суспільство
24 Квітня 2012, 09:35

Нас навчали вихованості. «Відповідати тією самою мовою, якою до тебе звертаються, – це ознака ввічливості», – методично повторювали вчителі в школі. Ми виросли дуже ґречними й тепер, спілкуючись із російськомовними колегами, друзями і просто перехожими, чемно переходимо на їхню мову. Ніби інакше вони нас не зрозуміють. А українська – це для особливих випадків: у когось – для дому, ще в когось – для офіційних урочистостей. Звичайно, якою мовою де і з ким говорити – особиста справа кожного. Тільки в масштабах країни «лінгвістична» нестійкість бачиться загрозливою: якщо кожен українець виявлятиме свою «ввічливість» до російськомовних, хто ж тоді говоритиме українською? Навіть вихованість має межу.

Читайте також: Через білінгвізм до русифікації: як двомовні громадяни стають російськомовними

ВАЖІЛЬ ПЕРЕМИКАННЯ

Оксану Поліщук із Житомира до свідомого вибору української мови підштовхнув молодший братик. Тоді вона навчалась у восьмому класі і з друзями спілкувалася виключно російською. Рідна – залишалася для батьків та вчителів. «Одного разу почувши, як розмовляю з подругою, брат заявив: «Ми не українці». Я запитала, чому він так думає. І п’ятирічна дитина відповіла: «Бо ти й люди на вулиці говорять російською». Це було, як обухом по голові», – згадує Оксана. Відтоді, щоразу переходячи на «общєпонятний», дівчина почувалася зрадницею, тож прийняла рішення цього не робити. Спочатку було важко, однокласники дивувались і висміювали. «Лунали фрази на кшталт «кончай прикалываться, говори нормально». Але мене підтримали батьки й учителі історії та української мови. Щоправда, до закінчення школи так і залишилась «білою вороною». Але мене це вже не хвилювало, мала інші цінності й пріоритети», – розповідає теперішня випускниця української філології.

Киянин Анвар Азізов має узбецько-українське коріння. П’ять років тому наважився почати спілкування виключно українською, навіть із російськомовними батьками. Планував давно, однак не вистачало духу, знань, та й думка про реакцію оточення не додавала впевненості. Хлопець поїхав у Карпати, де мав змогу потренуватись і набратися сил для міста. Повернувшись, заговорив лише державною в транспорті, крамницях, із людьми на вулиці. Адаптація до мови у нього тривала близько трьох місяців, стільки само до «нового» Анвара звикали рідні та друзі. «Стереотипи й звички ламалися. Треба було постійно контролювати себе, щоб автоматично використовувати українську в будь-якій ситуації», – зазначає юнак. Не обійшлось і без курйозів – його перестали сприймати як жителя столиці. «Чоловік, із яким завели розмову в метро, не вірив, що може бути україномовний киянин із російськомовними батьками та друзями. Йому було невтямки, що можна не залежати від оточення, а формувати його», – каже Анвар.

Публічні люди, відомі всій країні як україномовні, свого часу теж перестрибували від мови до мови. Співачка й письменниця Ірена Карпа часто відвідувала бабусю в Черкасах, хоч і жила з батьками в Яремчому. «Я дуже добре знаю цю ситуацію, коли вдома говориш українською, а виходиш на вулицю і починаєш «штокать», – каже вона. Так тривало, аж доки тато закликав до серйозної розмови. «Вивів на балкон і сказав: «А ти можеш і на вулиці продовжувати говорити українською. Тебе ж усе одно зрозуміють. Продовжуй бути собою». Мені це прохання тоді здалось дуже дивним», – згадує лідерка гурту Qarpa. Спершу, дотримуючись поради, вона почувалась некомфортно. Але вже під час наступного приїзду говорила виключно українською. «Це не створювало жодних проблем. Навпаки, батьки моїх подруг почали ставити мене їм за приклад», – каже Ірена.

Читайте також: Влада проводить «повзучу деукраїнізацію»

ПСИХОЛОГІЯ КОНФОРМІЗМУ

Перестрибування з мови на мову – це аж ніяк не ввічливість, вважає соціолінгвістка Лариса Масенко. «У великих містах сформоване російськомовне середовище, воно тисне. Людині здається, якщо говоритимеш українською, тебе сприйматимуть як білу ворону», – вважає пані мовознавець. Її батько – відомий український поет Терень Масенко, автор спогадів про письменників «розстріляного Відродження», тож у сім’ї панувала україномовна атмосфера, але за її межами – середовище зросійщеного Києва. У підлітковому віці Лариса була радше російсько-, аніж україномовною. Усвідомлений вибір прийшов згодом.

Часто той, хто вийшов з україномовної родини, на деякий час утратив «лінгвістичну» стійкість і вже у зрілому віці вирішив повернутись до одномовності, переживає такий перехід значно важче. Додається певне неприйняття середовищем, із яким раніше спілкувався російською. «Більшість прагне зливатися з оточенням. Їй не вистачає сміливості вирізнятися якимось чином, мовою зокрема», – вважає психоаналітик Ганна Бойченко. Окрім того, люди шукають комфорту, і їм властиво лінуватися. Формування нової мовної звички вимагає постійного контролю над власним мовленням.

Від народження до трьох років дитина більшість часу проводить у колі сім’ї – тут задовольняються її основні потреби та інтереси. Окрім слів «домашньої» мови, малюк вбирає властиві їй поняття, акценти й належний стиль мислення. «Якщо українська не є питомою і дитина вивчила її лише у школі, то вона і звикає до неї як до мови навчання або офіційного спілкування, а в побуті все одно користуватиметься російською», – зауважує Бойченко. Людина висловлюватиме глибокі почуття і сприйматиме їх зі слів саме за допомогою мови дитинства. Друга – буде «мовою спілкування зі світом», більш інформативною і розвиненою, але значно менш інтимною.

Як пояснюють психологи, для білінгвів перехід до одномовності – це виконання якогось плану або досягнення певної мети. «Із психологічного погляду, це надзвичайно позитивно впливає на людину, дає їй відчуття успішності й умовно наближає до кінцевого уявлення про власне «Я», – переконана Бойченко.

Читайте також: «Гуманітарна політика» в Україні повернулась у радянсько-російське річище

ВІД СЕБЕ ДО СЕБЕ

Хтось обирає російську, бо вважає, що це обіцяє кращі перспективи розвитку або робить його крутішим в очах оточення. На противагу таким поглядам, Анвар Азізов тішиться, що перехід на українську дав йому змогу вільно спілкуватися, писати, творити нею. Крім того, хлопець перестав уживати нецензурну лексику. «Став м’якішим, хоча не впевнений, що саме в мові річ. Але українська точно звучить м’якше за російську», – стверджує Анвар. Рішення Азізова було підсилене знанням про те, що його дід за совєтів відстоював незалежну державу й сильно натерпівся від влади за свої погляди, але не зламався. Перехід хлопець почав з українізації комп’ютерного софту, своєї бібліотеки, у власній музичній творчості також перейшов на українську.

«Коли бачиш жалюгідні приклади мовної мімікрії, це додає впевненості. Логічно в державі, яка називається Україна, говорити українською», – зазначає Ірена Карпа. Вона радить шукати позитивні приклади й орієнтуватися на них: «Для мене такою є Каша Сальцова, яка українською говорить і пише прекрасні тексти. Кожній черговій фіфі, котра заявляє: «Я не понимаю украинского», – вона відповідає: «Нічого, вивчиш». Та й чоловік Ірени, американець, який своєю українською часто епатує російськомовних, доводить: це можливо й важливо.

ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ КРАЇНУ

Ніхто не скасовував славнозвісного «скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Проте, як наголошує Лариса Масенко, потрібно чітко розрізняти білінгвізм офіційний та індивідуальний. «У національній країні двомовність на державному рівні – це завжди небезпечна ситуація через загрозу її розколу на відповідному ґрунті. Більшість європейських держав формувалися на базі однієї мови, створеної на її основі культури та усвідомлення населенням спільної історичної пам’яті», – пояснює соціолігвістка.

Ці три компоненти обов’язково мають бути присутні, щоб утвердилася сильна національна держава. Оскільки ми отримали русифіковану країну, необхідна мовна політика, яка насамперед захищала б державну мову і сприяла її поширенню. «Основне завдання – через освіту виховати нові покоління, відійти від двомовності і, зрештою, через одне-два покоління нормалізувати ситуацію», – вважає науковець.

Позбавляючись постколоніального баласту, нації робили стрибок в економічному й суспільно-культурному розвитку. Таким прикладом може бути Чехія, значна кількість населення якої на початку минулого століття була німецькомовною, але вже за півстоліття держава змогла подолати цю проблему. У Фінляндії тривалий час у великих містах розмовляли шведською.

Для нашої держави важлива критична маса україномовних людей, яким притаманна «лінгвістична» стійкість. «Тоді зберігається мова», – резюмує Масенко. Крім того, це захищає її від розмивання норм і перетворення на суржик. Постійне перемикання з однієї мови на другу й навпаки ламає нормальний «код» переходу й робить із них обох мішанину.

«Мова – це страшенна зброя. Тим, що говориш українською, ти вже чиниш протест владі хамів», – вважає Ірена Карпа. На її думку, поки наші співвітчизники потроху переходитимуть на українську, потрібно творити нові міфи. «Моя подруга багато подорожує. Усі дивуються, що «дєвушка із Кієва» говорить українською. А вона їм пояснює: «Знаєте, всі корінні кияни розмовляють українською, а якщо хтось говорить російською, то по ньому одразу видно, що він «понаїхав», – розповідає письменниця. Бути кращим – це завжди бути іншим. І це завжди важче – зробити щось, чого оточення може не зрозуміти. Потрібно просто вирішити для себе, чого ти прагнеш: бути таким, як більшість, чи бути собою.

Читайте також Коли відбирають мову: чимало українців успішно відстоюють свої мовні права

ВАДИМ КРАСНООКИЙ,

Mad Heads XL

Українці мають нарешті зрозуміти, що мова – це наш стратегічний ресурс, не менш важливий за газ чи нафту. Що за використання іншої мови доводиться платити, хай у побуті це й не одразу помітно. Проте в масштабах нації та країни видно дуже чітко. Тому мати власну мову, власну культуру, інформаційний простір потрібно навіть із наймеркантильніших міркувань. Це не означає, що необхідно тупо відкидати будь-які інші, але, розвиваючи своє, ми багатітимемо і рухатимемося вперед набагато швидше й ефективніше. Говорити рідною мовою означає встановити зв’язок із поколіннями наших пращурів, підживлюватися їхніми знаннями, досвідом, почуттями. Я тривалий час перескакував із російської на українську і перейшов на останню вже в дорослому віці. Спочатку мені було просто цікаво це зробити, ніби випробувати себе. Одразу був готовий до того, що наражатимусь на певне нерозуміння такого вчинку з боку багатьох людей. Впевнений, що чимало українців неодмінно вчинять, як і я, бо не підлаштовуючись жити набагато простіше. Якщо Україна відбудеться як сучасна держава європейського типу, тут майже всі говоритимуть саме українською. Це моя мрія, і для того, щоб вона справдилася, намагаюся жити нею вже сьогодні.

ОЛЕКСАНДР ПОЛОЖИНСЬКИЙ,

«Тартак»

Я маю досвід перебування в цілковито неукраїнському середовищі під час навчання у військовому інтернаті у Львові. Там відбувався офіційний процес русифікації, адже навіть у назві було зазначено, що він «з посиленим вивченням російської мови». Зрозуміло, спілкування та викладання велися російською. І навіть потім, коли пішов звідти, останні півроку навчався хоч і в цивільній, але також російській школі, щоб не треба було звикати наново до українського викладання. Тому досить тривалий час навіть у побуті говорив російською. І процес повернення до рідної мови в мене був досить важким. Але я зробив свій вибір. Українську треба знати, розуміти і поважати в Україні, тому що це один із головних елементів націє- та державотворчих процесів. Власне, якщо ти етнічно українець, дико було би не розмовляти своєю мовою з будь-яких міркувань, адже саме вона є ознакою цього самого українця.

ОЛЕКСАНДР ЯРМОЛА,

«Гайдамаки»

Українською треба говорити насамперед тому, що ми мешкаємо не десь там, а в Україні. І тому абсолютно логічно й правильно володіти державною мовою. А ще важливіше нею спілкуватися. Насправді головний сенс у тому, щоби більшість людей просто відмовилися від стереотипного використання російської. Це питання гідності.

ОЛЕКСАНДРА «КАША САЛЬЦОВА» КОЛЬЦОВА,

«Крихітка»

Не треба робити подвигу зі знання рідної мови – це за визначенням має бути так. І будь-які дискусії на зазначену тему просто недоречні. Живеш в Україні, де є українська, то й спілкуйся нею. Проблема полягає в тому, що наразі в інформаційному просторі ставка робиться на культуру, скажімо так, більш тривало розвинену в часі та промотовану. Тобто йдуть найпростішим шляхом. Тому мало хто може так само швидко назвати п’ять-шість знакових українських творів порівняно з російськими чи світовими. Отже, треба піарити українськомовне надбання серед самих українців, бо власне з мовою все гаразд, її знають майже всі, хто тут мешкає. Мовна проблема – це питання поганої освіченості, спекуляція на людях з не надто високим рівнем свідомості. Ті, хто обстоює в Україні й без того панівну російську, захищають тільки своє особисте невігластво. Їхня агресія цілком природна: люди виправдовують передусім своє небажання вчитися. Я як етнічна росіянка прекрасно почуваюся в Україні саме тому, що говорю українською і таким чином долучаюся до місцевого культурного коду.

СЕРГІЙ «ФОМА» ФОМЕНКО,

«Мандри»

Українською говорити просто приємно, це не якась там «абязаловка», то не має бути в режимі «потрібно – і ніяких цвяхів». Я до 23 років українською взагалі майже не розмовляв, а потім зрозумів: ось це моя мова. Цікаво, що деякі знайомі зі старого життя досі кажуть: «Сьогоднішній Фома несправжній, а отой, давній, справжній, бо і говорив, і писав пісні російською». Багато людей спочатку, коли я тільки перейшов на українську, «стібалися» з мене, адже я ще не вмів розмовляти гарною, літературною мовою, не знав купи слів та словосполучень. Хоча й мав у школі п’ятірку з української мови та літератури. Але крок за кроком досяг мети. Це зовсім не складно.

Читайте також: Як виховати україномовну дитину в російськомовному або змішаному середовищі?