Упродовж тисячоліть територія сучасної України ставала якщо не «метрополією», то принаймні «транзитною батьківщиною» для багатьох народів не лише сивої, а й порівняно недалекої давнини. Особливо жвавий демографічний трафік спостерігався на півдні, у Степу, жителі якого раз по раз вимушені були реагувати на чергові зміни «геополітичної ситуації» на просторах так званого Євразійського степового коридору, що простягнувся від Забайкалля до Карпат. Одним із таких транзитних народів були болгари, а точніше булгари чи ще точніше унногундури (див. Складнощі етноніма).
Охороняючи хозарські тили
Перші булгари прийшли до Східної та Центральної Європи у складі війська гунів іще в ІV столітті н. е. Після швидкого розпаду імперії Аттіли у другій половині V століття різні булгарські орди брали участь у бурхливих подіях доби Великого переселення народів чи то самостійно, чи то як піддані «кочових імперій», таких як Аварський та Хозарський каганати. Зокрема, в VІІ столітті унногундури-булгари підкорялися щойно утвореному Хозарському каганатові. Саме частина цих племен, очолювана ханом Аспарухом, поконфліктувавши з хозарськими зверхниками, була змушена тікати на Придунав’я.
Батьком Аспаруха був славнозвісний Кубрат (або ж Курт з «Іменника болгарських ханів»), котрого візантійські автори ІХ століття трактують як володаря чи то Старої, чи то Великої Булгарії. Це племінне утворення було такою собі національно-територіальною автономією, що об’єднувало підданих Хозарського каганату «булгарського походження» й було кероване ельтебером – намісником із місцевих, який мав найширші повноваження щодо внутрішніх справ свого народу. Обов’язки ельтебера стосовно верховного сюзерена – кагана – були доволі простими: своєчасна сплата данини й надання на першу вимогу військових контингентів. Сумніватись у підпорядкованості володарів Великої Булгарії не доводиться, адже вже згаданий «Іменник болгарських ханів» зазначає, що всі вони аж до Аспаруха правили «з остриженими головами». У тюркському світі зачіска мала неабияке значення. Довге розпущене волосся носили тільки найвищі можновладці, воїни «панівного етносу» заплітали коси, а підданці «другого сорту» були приречені на перукарські процедури.
Головна ставка володарів Великої Булгарії діяла десь у Приазовських і Прикубанських степах, однак зона кочування унногундурів, слід думати, була значно ширшою і охоплювала степи не лише між Кубанню та Доном, а й між Доном та Дніпром.
Ще в середині VІ століття Прокопій Кесарійський писав, що понад Меотидою (Азовським морем) живуть утигури, володіння котрих простягаються на північ аж до області розселення антів, себто до межі Степу й Лісостепу. Утигури цей регіон не покидали до початку VІІ століття. Коли у 630-х роках унаслідок чергової складної комбінації різних булгарських племен склався союз унногундурів, саме утигури посіли в ньому провідне місце, а їхні хани отримали від хозар «мандат» ельтеберів.
Ельтебери були не лише повноправними володарями щодо внутрішніх справ «підмандатної території». На власний розсуд вони могли здійснювати й зовнішні контакти, головне – щоб їхні дії не суперечили поточній лінії зовнішньої політики центральної влади. Показово, що в середині VІІ століття булгари-унногундури не фігурують у жодному епізоді подій на Кавказі, який і тоді був гарячою точкою. Хозари не викликали своїх булгарських підданих для війни ані з персами, ані з арабами. Схоже, що ті мали виконувати інше стратегічне завдання – «забезпечувати тили» на заході та півночі.
Мода на кочовиків
Археологічні матеріали дають змогу припускати, що унногундурські можновладці давали собі з цим раду, покладаючись не стільки на грубу силу, скільки на дипломатичну гнучкість. Саме в цей час серед слов’янського населення Лівобережжя Дніпра поширюється мода на ремінні гарнітури «кочівницького стилю», добре відомі за так званими скарбами старожитностей антів. Такі пишні пояси на початку Середньовіччя були своєрідною «табеллю про ранги» й водночас «послужним формуляром» для представників військової еліти. Тож наслідування слов’янами саме цих зразків опосередковано свідчить про кілька речей. Слов’янські ватажки «найзрозумілішою мовою» сигналізували своїм контрагентам-степовикам, що мають рівний із ними статус. Ба більше, частина із зазначених «антських» гарнітур є виробами ювелірів, які обслуговували саме кочовиків. Тобто йдеться про «дипломатичні дари», за допомогою котрих номади чітко натякали, що не сумніваються в рівності. Відповідно у слов’янсько-унногундурських зносинах ішлося про рівноправне партнерство, якийсь військово-політичний альянс.
Контакти не зводилися лише до обміну дипломатичними делегаціями, що складалися із представників вищих верств. На низці пам’яток антської (пеньківської) археологічної культури відомі рештки так званих стаціонарних юрт, що свідчить про осідання принаймні одиничних кочових родин та інтеграцію їх до слов’янських громад. Слід думати, що загальне сприятливе тло у стосунках між кочовиками та слов’янами створювало передумови для взаємопроникнення широких мас населення. Щоправда, цей процес перервався ледь розпочавшись, причиною чого стала бурхлива діяльність Аспаруха.
завоювання батьківщини
Достеменно причини конфлікту частини унногундурів із хозарами невідомі. Феофан Сповідальник і патріарх Никифор передають у своїх творах явно романтизовану оповідь про ці події. Перед смертю володар
Великої Булгарії Кубрат заповідав своїм п’ятьом синам жити в мирі та злагоді. Однак ті знехтували його заповітом, розділили свій народ і згодом посварилися з хозарами. Лише старший із братів – Батбаян – залишився данником останніх і утримавсь у батьковій «вотчині», решта вирушили шукати кращої долі на чужині. Цікаво, що хозари не переслідували жодного з братів-утікачів, окрім Аспаруха. Це дає змогу припустити, що саме він і був головним бунтівником.
Аспарух зі своєю ордою сховався в Оглі – не достеменно локалізованій місцевості на лівому березі Дунаю, захищеній річками та болотами. Мова, ймовірно, про ближчу до лівого берега частину дельти, хоча, можливо, і про дещо ширшу територію між пониззями Дунаю, Пруту і Дністра. Небезпека з боку хозар була така суттєва, що булгари не стали покладатися лише на природний захист, а ще й збудували штучні укріплення. Втім, вороги полишили Аспаруха у спокої, а невдовзі його підданці почали турбувати набігами землі за Дунаєм, що номінально був і надалі кордоном Візантії. Тривожили їх настільки, що близько 680 року імператор Константин ІV особисто очолив похід проти нападників, унаслідок якого військо василевса було розбите, а імперія мусила платити Аспарухові щорічну данину, відтак булгари, перейшовши Дунай, захопили чималу територію у Фракії (сучасна Болгарія).
Так само як і кордон по Дунаю, радше номінальною була юрисдикція константинопольських імператорів над більшістю території Балкан, де за 70–100 років до втечі Аспаруха розселилися слов’янські племена. Склавінії (протодержавні утворення на зразок відомих племінних княжінь сіверян, древлян, уличів тощо) були в тогочасній Візантії напівавтономними областями компактного розселення слов’ян із повною внутрішньою самоврядністю й доволі непевними обов’язками щодо центральної влади. Булгари запанували на землях, де мешкало об’єднання «Сім родів», а може, й інші Склавінії, тож знов опинились у тісному контакті зі слов’янами, проте вже не як союзники, а як повноправні володарі.
Щоправда, подальший перебіг подій свідчить радше на користь симбіотичного співіснування тюрків та слов’ян уже навіть на початковому етапі історії Першого Болгарського царства. Прибульці зі сходу доволі швидко відмовилися від класичного кочового способу життя. Їхні правителі спорудили фортеці для захисту своїх володінь, а не покладалися на звичну для кочовиків тактику маневреної війни. Вже через 100 років у найближчому оточенні ханів були особи не лише з тюркськими, а й зі слов’янськими іменами, а 831 року хана Омуртаґа змінив на престолі інший, зі слов’янським ім’ям Маламир. Можна припустити, що позитивний досвід спілкування зі слов’янами ще за часів Великої Булгарії став у пригоді й на Балканах.
Приклад слов’янсько-тюркського симбіозу в Першому Болгарському царстві бачиться ще показовішим на тлі іншої «кочової імперії в серці Європи» – Аварського каганату, центр котрого був на території сучасної Угорщини. Тюрки-авари відносно суворо дотримувалися принципу «апартеїду» щодо своїх підданих, основну масу котрих становили слов’яни, та ще пильніше уникали введення «інородців» до владних структур своєї держави. Зрештою, Аварський каганат занепав насамперед через відверте небажання «другосортних» підданих боронити своїх володарів від зовнішніх нападів, а також через прямі сепаратистські виступи тієї самої людності. Тоді як «толерантне» Болгарське царство, навіть цілком утративши свою державність на початку ХІ століття і пробувши понад два століття під берлом Візантії, відродилося до нового життя.
