Правнук українського гетьмана, популярний польський письменник і турецький генерал, греко-католик, який прийняв мусульманство, а закінчив життя православним, комендант Бухареста, організатор козацьких загонів та найвідомішого польського поселення в Туреччині — усе це стосується однієї з найколоритніших постатей Наддніпрянщини ХІХ століття Міхала (Михайла) Чайковського, він же ж Мехмет Садик-паша.
«Нехай козацький архангел береже його!»
Від народження біографія Чайковського рясніє яскравими деталями, що пророкувало небуденну долю її господарю. За родинними переказами, по маминій лінії він був нащадком гетьмана Івана Брюховецького. Втім, 1804 року, коли в селі Галчинець (тепер Гальчин) Житомирського повіту народився Міхал, цей рід уже спольщився. Але та польськість була дуже тісно пов’язана з українською землею. Про свого діда Міхала Глембоцького Чайковський писатиме як про «одного з останніх представників завзятої і химерної шляхти Волині та України. Він ставився до козаків як грізний шляхтич, до ляхів — як гордий козак, до росіян та німців — як непримиренний поляк». Коли після народження Чайковського батько повідомив дідові новину, той радісно закричав: «Нехай назвуть його Михайлом, нехай козацький архангел береже його, і так буде для нього добре!».
Читайте також: Україна очима французького дипломата
Зрештою, у той час козакофільство ніде так не розвивалося, як серед польської шляхти Наддніпрянщини. Навчаючись спочатку в Бердичівському ліцеї, а потім у Межиріччі, у колегіумі отців-піарів, Міхал згадував, що вчителі були завзятими польськими патріотами й українофілами, а учні масово відвідували греко-католицькі богослужіння отців-василіян, що було зовсім необов’язковою програмою.
Міхал Чайковський. Правнук гетьмана Брюховецького та представник «некоронованого короля» Польщі Адама Чарторийського в Османській імперії
Бердичів та його околиці залишать незабутній спогад у житті Чайковського. Навряд чи ще хтось так щиро висловився про цю місцевість: «Бердичів із Гнилоп’яттю (річка в Житомирській області. — Ред.) — це як Стамбул із Босфором; хто в ньому був, той ніколи про нього не забуде, а хто був на його ярмарках, то в нього назавжди залишиться бажання туди повернутися». Лише Київ, який він вважав столицею слов’янства, пробуджував у нього подібні емоції.
Усе своє життя юний шляхтич рухався висхідною траєкторією: навчався у Варшавському університеті, у спадок отримав кілька сіл та скляний завод у Чуднові, а коли 1829 року через Кодню переїжджав імператор Ніколай І, то Чайковського нагородили титулом камер-юнкера й сказали збиратися до Петербурга. Цю життєву ідилію перервало польське повстання 1831-го. 26-літній Міхал воював під проводом чоловіка рідної сестри Карла Ружицького — одного з легендарних командирів, що згодом був удостоєний звання генерала. Разом із ним у загоні перебували й два брати Виговські — прямі нащадки українського гетьмана. На повстання їхній загін вирушив під малиновою хоругвою з вигаптуваною постаттю архистратига Михаїла.
Повстанці сприйняли поразку без розпачу й, за спогадами Чайковського, кричали: «За Дунай! В Турецьку землю!» — легенда про залишки козацького війська, що перебувало під владою султана, живила їхню уяву та давала надію на продовження боротьби.
Усе ж таки слідом за іншими їхній загін пішов не до Туреччини, а до Австрійської імперії — сусідньої Галичини. Тут, в околицях Золочева, Чайковський мало не пустив корені: «Якщо Бог створив жінку для того, щоб надихати чоловіка й стимулювати його на великі, благородні справи, то він, звісно, мусив створити галичанок». Після кількох місяців товариші по зброї нагадали йому про Туреччину, та й обставини змінилися: одні виїжджали на Захід, інші поверталися додому, сподіваючись на ласку російського царя. Міхал приєднався до перших і покинув кордон колишньої Речі Посполитої: «Опинившись по ту сторону, ми обернулися обличчям до нашої України й помолилися Богу. Кордон був позаду; серце стиснулося при думці, що нам, можливо, не суджено буде переступити його знову; зі слізьми на очах ми з невимовно тяжким почуттям покинули землю, завойовану та оброблену нашими предками».
Паризький автор козацьких повістей
Численне польське військо різними групами заселяло Європу, та особливу прихильність здобуло у Франції: «Нас всюди вітали й приймали як французів, що повертаються із Сибіру, або як залишки великої армії Наполеона».
Чайковський, одружившись на француженці, особливо не цікавився еміграційною політикою, але записався на військові заняття: «Мене не приваблює мундир і вся ця військова мішура, але я посвятив себе військовій службі, будучи переконаним, що поляк, не маючи Батьківщини, повинен вибрати ремеслом військову службу, і це єдина можлива для нього кар’єра, і тільки на цьому поприщі він може бути корисний самому собі та Вітчизні».
Мехмет Садик-паша. Організатор козацького полку, що налічував півтори тисячі вояків і брав активну участь у Кримській війні 1853 року
У цей час він пробує писати невеличкі тексти на військову тематику — це був принагідний і невеликий заробіток. Та сімейне життя потребувало сталого доходу, і Міхал був готовий піти на службу в банк чи канцелярію. Від цього кроку відрадили полковники, які на одній із вечірок, заслухавшись оповідей Чайковського, порадили йому почати писати, до того ж тим-таки розмовним стилем, яким він захоплено оповідав. «Якщо ви незабезпечені, то вам, як шляхтичу, можливі лише дві дороги: бути або військовим, або письменником, іншого вибору немає», — почує він від французьких офіцерів і візьметься за перо.
Незабаром тексти Чайковського публікуватимуть найбільші газети Франції, а його статті про козаків увійдуть до енциклопедичних словників. Інший емігрант — Адам Міцкевич — переконає його писати польською. За намовою останнього він пише повість «Вернигора» про гайдамаччину, у якій вперше придумає художній сюжет про вбивство Гонтою власних ополячених синів. Повість з’явилася друком у 1838-му, а вже за три роки цей сюжет запозичить Тарас Шевченко до своїх «Гайдамаків». «Одне слово, я став політичним письменником та великим політиком», — писав Міхал про той період.
Читайте також: «Правибори», хруні та обструкції
Черговий поворот у його житті пов’язаний зі знайомством з Адамом Чарторийським — лідером консервативного крила польської політики, якого називали «некоронованим королем Польщі». Офіс Чарторийського, що містився в готелі Ламбер у Парижі, став символом польської справи. Чайковський входить у польську політику й не припиняє писати. За три роки в Парижі з’являються друком шість його книжок, за кожну з яких від видавництва він отримує по тисячі франків, а після продажу тиражу — половину чистого прибутку. Назви творів свідчать самі за себе: «Козацькі повісті», «Вернигора», «Гетьман України»…
Не без його намови «готель Ламбер» розпочинає активну закордонну політику, а сам він домагається аудієнції в Папи Римського. Усе-таки, маючи упередження до католицизму, своє майбутнє Міхал прагнув пов’язати з Високою Портою: «Мені було приємніше їхати на Схід шукати козаків, ніж ганятися за поляками в Римі».
На чолі східного представництва «готелю Ламбер»
У Туреччині Чайковський справді вирушив на пошук козаків і знайшов одразу кілька спільнот, що об’єднували тисячі осіб. Найбільше захоплення в нього викличуть некрасівці, або кубанці, але він також відшукає нащадків запорожців, прославлених в опері «Запорожець за Дунаєм». Обидві групи конфліктували між собою, та Чайковському вдалося позитивно представити польську справу.
Не менше його вразила й кількість поляків, багато з яких приховували свої імена та національність. Щоб допомогти їм, Міхал знайомиться з отцями-лазаристами, що володіли досить великою територією неподалік Стамбула. Від імені Адама Чарторийського він пропонує спільно заснувати тут польське поселення. Політичний патронат погодилися забезпечити французи, надавши поселенцям свої паспорти, а лазористи й Чарторийський виділили кошти для придбання реманенту й худоби. Десятина від прибутку мала спрямуватися на викуп із неволі поляків. Засноване 1842 року поселення Адамполь (на честь Чарторийського) дотепер залишається символом польської присутності в Туреччині.
Східна політика виявилася для Чайковського значно ближчою за європейську, і він стає посередником між різними сторонами. Так, йому вдалося ефективно вирішити складну справу повернення сербських емігрантів на Батьківщину, для цього він забезпечив усіх охочих сербів паспортами Франції. «Коли я привіз їм ці бланки, вони стали дивитися на мене як на людину всесильну в дипломатичному світі», — згадував він про свій успіх. Але французькі дипломати й турецькі урядовці теж звернули на нього увагу.
«Адам Міцкевич із Садик-пашею в Туреччині», акварель Юліуша Коссака. Міцкевич помер у таборі Чайковського 1855 року
Згодом він сприяв переобранню сербським князем Александара Караґорґевича наперекір вимогам Росії. У Боснії допоміг францисканцям позбутися призначеного католицького єпископа, цього разу ставши на заваді австрійським Габсбурґам. Зауваживши низький освітній рівень болгар, він домовився про формування групи польських офіцерів, які офіційно впровадили шкільництво в Болгарії. Для старовірів, які прислали делегацію з буковинської Білокриниці, він організував висвячення єпископів. Їх не визнала Австрія, зате визнали турки, які відчули, що можуть бути авторитетом для слов’ян не лише своєї імперії, а й сусідніх країв.
Чайковський вірив в ідею слов’янства та місію поляків бути першими серед слов’янських народів. «Головною причиною політичного занепаду та всіх бід, які впали на доблесний польський народ, було відділення Польщі від слов’янства, приєднання її до католицької церкви та прийняття поляками західного характеру, звичаїв і так званої західної цивілізації», — писав він у спогадах.
Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади
Щоб заручитися симпатіями британців, Чайковський відправляє емісарів на Кавказ — зону їхнього зацікавлення. Посланці налагоджують контакт із черкесами та чеченцями, зокрема їхнім провідником Шамілем, але для польської справи користі від цього він не бачить, тому кавказький напрямок надалі не розвиватиме. Мимоволі Чайковський стає вагомою політичною фігурою в Османській Порті, а коли французький уряд удостоїть його ордена Почесного легіону, він відмовиться: «Я з молодих років дивився на будь-який іноземний орден як річ цілком зайву й недоречну на грудях польського шляхтича; до того ж додалося побоювання, щоб отримання іноземного ордена не зменшило довіри до мене турецького уряду…». Польські шляхетські почування не дозволили йому прийняти й пропозицію угорців представляти їх у Стамбулі під час революції 1848 року. Уже після поразки повстання, коли частина угорських та польських військових відділів перейде до Порти, Чайковський знайде спосіб, як урятувати їх від видачі Австрії та Росії. Посилаючись на статтю Кючук-Кайнарджійського мирного договору від 1774-го, він згадає, що можна уникнути депортації, прийнявши віру країни, у якій шукають захисту. Так із його легкої руки частина емігрантів прийме мусульманство та поступить на службу до султана.
Через мусульманство до православ’я
Активні й водночас успішні дії насторожували союзників і викликали заздрість. У житті Чайковського розпочалася темна смуга: французи не подовжили дію паспорта, Росія звернулася з вимогою вислати його з Порти, а в середовищі «готелю Ламбер» вирішили замінити його на контрольованішу та зрозумілішу фігуру.
Міхалу, на родовому гербі якого було написано «Бог і я зі мною!», не вперше довелося круто змінювати свої життєві шляхи. Втративши все, він приймає іслам та отримує нове ім’я — Мехмет Садик. Останнє означає «вірний». Вагомою причиною переходу в мусульманство став роман із полькою Людвікою Снядецькою, яка стала соратницею в його різнобічній діяльності. «Тепер я для нього все. Жінка, друг, повіреник і нянька», — писала вона подрузі в 1856 році.
Мехмет Садик формулює свою нову ідею: «Федерація південних слов’ян під верховенством султана, нащадка сербських королів по жіночій лінії, — такою була моя мета, до якої я прямував». При цьому він ніколи не цурався польської справи та колишніх товаришів. І хоча дістав замовлення від німецького видавця Брокгауза на написання нових творів, та його натура потребувала дії. Настав час втілити давню мрію про козацтво. Якщо хтось міг відродити ідею Січі, то тільки Чайковський. Він звернув увагу, що турецький султан ніколи формально не розпускав запорозького війська, а їхній прапор зберігався в Константинопольській патріархії.
Михайло Чайковський на схилі літ. Після 42 років еміграції він приймає православ’я та повертається до України
Ідея відродження козацтва була своєчасною: Туреччина стояла на порозі чергової війни з Росією. Мехмет Садик дістає від султана дозвіл на формування козацького полку та генеральський титул мірміран-паша, яким іменували козацьких кошових отаманів. На присязі, яку складали козаки, тримали Коран, Євангеліє та П’ятикнижжя — під колишній запорозький прапор зголосилося надто різношерста публіка, яка все ж таки слухала та виконувала команди українською.
Садик-паша зміг проявити себе в найближчій військовій кампанії — Східній, або ж, як її ще називали, Кримській війні 1853 року. Козаки першими ввійдуть до Бухареста, а Садик-паша стане комендантом міста. За бойові заслуги він отримав орден Меджидіє 3-го ступеня (пізніше й 2-го). Незабаром султан відзначить Мехмет Садика високим титулом румелійського бейлербея, а згодом і ферика — бригадного генерала. На цій хвилі розпочнеться формування й другого козацького полку. Та основний фронт війни перенесли до Криму, тому вповні проявити себе на березі Дунаю козакам не вдалося. Їх перекинули до Фессалії — частини Греції, де треба було наглядати за порядком. «Вони не зупинялися ні перед чим: скакали горами, як дикі кози, перепливали ріки, як качки, на землі для них не існувало перешкод, під дощем і в хуртовину вони гарцювали на своїх конях по-молодецьки, як і в найясніший сонячний день», — відгукувався Садик-паша про своє військо.
Читайте також: «Зродились ми великої години»
Перехід Чайковського в мусульманство й ревну службу султану не сприйняли польські кола: «Мої козаки та сам я були осміяні й осуджені поляками в прозі та поезії». Щоправда, його дуже цінував Адам Міцкевич, який відвідав козацький полк і в розпал холери помер на руках Чайковського. Чергове польське повстання 1863 року збільшило кількість емігрантів, частина з яких приєдналася до козацьких рядів. Полк зачислили до гвардії султана, але охочих його контролювати було більш ніж достатньо, зокрема з боку колишніх однодумців із «готелю Ламбер». Зі смертю Людвіки Снядецької 1866-го Садик-паша втрачає найближчого свого соратника. Його вплив на офіцерський корпус зменшується, прірва між польськими повстанцями 1831-го й 1863 років була завеликою. Коли ж за підписом офіцерів з’явиться донос, що в полковій школі заборонено навчання турецькою, стане зрозуміло, що дні Чайковського у війську пораховані. Разом із ним покине службу й старший син Адам, який зробить кар’єру російського генерала. Молодший син Владислав стане турецьким генералом і якийсь час мутассарифом (намісником) Гірського Лівану.
Обкладинка книжки Міхала Чайковського «Вернигора, український пророк», Ліпськ (Лейпциг), видавництво Брокгауза, 1862 рік (третє видання). Із цієї історичної повісті Тарас Шевченко запозичить сюжет убивства Гонтою власних синів
Здається, що Чайковський завжди сумував за Україною і свою подорож 1831-го на чужину сприймав як нерозважливий крок молодої людини: «Горе тому, хто перший надумався емігрувати на чужину. Краще закінчити життя на шибениці в себе на Батьківщині, ніж скитатися вигнанцем на чужій стороні. Еміграція — душевна мука, істинне й важке Боже покарання».
У 1873 році він попросив у російського царя дозволу повернутися до України. Алєксандр ІІ не лише погодився, а й став хресним батьком доньки Чайковського, яка народилася від його третього шлюбу з молодою грекинею. І хоча він перейшов у православ’я, на нього діяла заборона купівлі поляками землі на Правобережжі. Після короткого побуту в Києві родина придбає хутір на Чернігівщині, поблизу Козельця, де він присвятиться написанню спогадів. Але Чайковський повернувся до іншої України: поляки сторонилися й не сприймали його, для російського та невеликого українського середовища він був теж незрозумілий. Молода дружина більше цікавилася економом їхнього маєтку. Тож останні роки він аскетично прожив зі своїм ад’ютантом Морозовичем. Після смерті товариша в 1886-му Чайковський здійснить самогубство. Куля, пущена в серце, смертельно поранила його, а коли навколо конаючого Михайла зберуться найближчі, то останніми його словами будуть: «Життя обридло».