Історія

  ▪   Владислав Грибовський

Україна очима французького дипломата

Як Клод-Шарль де Пейсонель шукав межі між Європою та Азією
Матеріал друкованого видання
№ 21 (601)
від 23 травня

XVIII століття лишило нам у спадок дражливу суперечку про те, де починається Європа й де закінчується Азія. Почали той спір давні греки, буцімто довівши переможеним персам перевагу європейської «свободи» над азійською «деспотією». А філософи-просвітники влили до зморщених античних міхів молоде вино, заброджене на ідеї прогресу й засудженні всіляких деспотій. Бути Європою в п’янкому XVIII столітті означало плекати науку й технології, розвивати громадянський устрій, економіку й армію. А крім того, провадити торговельну й територіальну експансію, але (важлива умова!) за межами Європи й під виглядом навернення на шлях прогресу решти світу — світу «відсталого», а отже, приреченого стати колоніальною периферією. Бути ж Азією — це все одно що застрягти в тій периферії.


Чи не найбільше впродовж того століття про європейсько-азійські межі сперечалися уряди Франції та Росії. «Прорубавши вікно в Європу», радше виламавши двері, цар Пьотр І підважив систему стримувань і противаг, створювану в Європі після страшних релігійних війн, особливо після руйнівної Тридцятирічної війни. Теорія політичного балансу, що спиралася на ідеї класичної механіки Ньютона, передбачала рівновагу сил, непорушність суверенітету, а отже, і рівноправність держав-націй без уваги до їхнього розміру і впливу, невтручання в їхні внутрішні справи, обов’язкове виконання договорів і дотримання міжнародного права. На феодальне хуліганство наклали табу. Коли в однієї держави прокидався хижацький апетит щодо іншої, решта мусила протидіяти в коаліції, щоб запобігти новій всеєвропейській бійні. Бурління агресивних гормонів слід було виплескувати за межами Європи. «Россия молодая», побивши шведського короля-хулігана Карла ХІІ, намірялася вступити до аристократичного клубу Європи, однак із пубертатним азартом школяра, що легковажить уроками, відкидала запроваджені в ньому правила.

 

Читайте також: Королі та династії в українській історії


Версаль став для Петербурга вчителем гарних манер і частенько виставляв учня-невігласа за двері в незбагненний для нього спосіб. Вишукану ввічливість французьких дипломатів, їхні плавні рухи, манірні реверанси, майстерні теревені на, здавалося б, сторонні теми увінчував короткий удар саме туди і так, щоб повернути нахабу на його місце — поза Європою. Версальські політики на східноєвропейському більярдному столі вдаряли по одному шару, щоб привести в рух другий, той — третій, і лише четвертий мав заскочити в російську лузу. Швеція, Польща, Туреччина та Крим мусили відігравати роль шарів для того карамболя. Ця система стримування «варварів зі сходу» дістала назву «східного бар’єра». Завдяки їй дипломатія Франції дотягувалася туди, куди не допливали її кораблі й не досягали ядра її гармат.

 

Карта Криму, давнього і сучасного. Складена Клодом-Шарлем де Пейсонелем


Другорядний французький дипломат Клод-Шарль де Пейсонель (1727–1790) не мав повноважень ударяти києм по політичних шарах, хоч і доклав чимало зусиль до їх розстановки. Утім, прописане ним орієнтування на місцевості, що є не вповні Європою, але й не зовсім Азією, досі не втратило значення.


Батько й син


Пейсонелі належали до поважних родин Марселя — найбільшого порту Франції в Середземному морі. Вони походили з Неаполя й були знані як родина лікарів. Шарль, дід Клода-Шарля, помер під час страшної епідемії чуми 1720 року, доглядаючи хворих у знаменитій марсельській лікарні Отель-Дьйо («Притулок Божий»). Героїчна смерть цього 80-річного лікаря уславила рід Пейсонелів. Двоє його синів примножили славу фамілії. Старший, Жан-Андре, дядько Клода-Шарля, будучи корабельним лікарем, досліджував у Карибському морі корали й довів їх належність до тваринного світу, а не рослинного, як доти вважали. Це важливе відкриття збурило проти нього знаних натуралістів, зокрема Рене-Антуана Реомюра. Інтриги колег спонукали його емігрувати до Англії. Інший син, Шарль, батько Клода-Шарля, став успішним адвокатом і разом із братом заснував Академію наук у Марселі.

 

Читайте також: Королі та династії в українській історії

 

У 1735-му в кар’єрі Шарля Пейсонеля-батька стався крутий підйом: його призначили на посаду секретаря французького посла в Стамбулі маркіза де Вільньова. Того року Росія завдала потужних ударів по своїх сусідах: польський король Станіслав Лещинський, підтримуваний Францією, мусив зректися престолу; російські війська, скориставшись скрутним становищем Туреччини у війні з Пер­сією, без оголошення війни напали на Крим, причому тоді, коли ханське військо перебувало на Кавказі. Наступного року Австрійська імперія розпочала наступ на Балканах, а російська вояччина здобула турецьку фортецю Азов і по-варварському зруйнувала Бахчисарай та інші кримські міста. У 1737-му впав Очаків, турецька твердиня на Дніпрі. Війна на три фронти загрожувала Османській імперії катастрофою. Уряд султана Махмуда І неймо­вірними зусиллями стабілізував ситуацію на фронтах, а французька дипломатія розладнала союз Австрії та Росії й спонукала їх до підписання мирного договору в Белграді 1739 року на вигідних Туреччині, отже, і Франції, умовах.

Україну Пейсонель помістив у Європі, проте її народ позначив по-чудернацькому: «слов’янські або сарматські скіфи» — і зарахував до категорії «варвари»


Белградський мир був тріумфом французької дипломатії. За заслуги в його підготовці король Франції Людовік ХV нагородив Пейсонеля-старшого дворянським титулом і довічною пенсією. У 1747-му він обій­няв спокійну й прибуткову посаду консула в Ізмірі, важливу для реалізації французьких торговельних інтересів у Східному Середземномор’ї (Леванті). Його рідний Марсель відігравав провідну роль у левантійській торгівлі Франції, тож і призначення цього марсельця в консули не було випадковим. Він багато подорожував Левантом, поєднуючи виконання службових обов’язків із вивченням і колекціонуванням давньогрецьких старожитностей, став найкращим знавцем у цій царині, тож його й обрали в члени престижної Академії надписів та красного письменства. У 1754 році Шарль де Пейсонель виконував обов’язки посла Франції в Османській імперії, а з прибуттям до Стамбула повноважного французького посла Шарля-Ґрав’є де Вержена повернувся до консульської служби в Ізмірі.


Клод-Шарль де Пейсонель народився в Марселі в липні 1727-го. 20-річним юнаком покинув Францію, щоб під опікою батька підготуватися до кар’єри дипломата. Пейсонель-молодший призвичаївся до місцевого побуту, опанував турецьку мову та хитрощі левантійської торгівлі, перейняв батьківську любов до античності й навички колекціонування антикваріату. Всього того не можна було навчитися в жодному тодішньому університеті. Будь-що написане про це викликало жвавий інтерес у Франції, як і скрізь у Європі. Тож Клод-Шарль узагальнював усе, що бачив і чув, вимальовуючи картини сучасності з непевними історичними екскурсами. Що ж до історії, то він не мав на кого спиратися, крім власного батька: у багатьох питаннях вони були першими. Утім, багатоокий Захід споглядав Схід не лише їхніми очима, а й очима інших європейців, які за різних обставин опинялися в Туреччині. Таким був і видатний французький художник Антуан Феврей, сучасник старшого й молодшого Пейсонелів, автор знаменитої «Панорами Стамбула» й низки зображень французів, удягнених на східний манір.


Тогочасну Європу охопила мода на турецьке. Тут законодавицею була маркіза де Помпадур, фаворитка короля Людовіка ХV. Туреччина теж стилізувала під Європу, взоруючись переважно на Францію й запозичуючи уявлення про розкіш і комфорт саме звідти. За іронією те, що в Європі вважали турецьким, насправді було відлунням Європи в Туреччині — європейським променем, що торкнувся турецького діаманта й засяяв дивною райдугою синкретики. Утім, Османам було не до райдуг. Їхня імперія зазнала великих втрат і потребувала реформ, а реформи пожирали діаманти без сентиментального замилування.

 

Читайте також: Історія та час


З Європи до Османської імперії прибувало багацько всякого люду, що вдавав із себе фахівців з усіх потрібних справ. Найбільш знаний із-поміж них француз Клод-Александр де Боневаль прийняв іслам і під іменем Хумбараджи («гармаш») Ахмед-паші взявся модернізувати турецьку артилерію. Зробивши чимало корисного, він удався й до авантюр. Зокрема, пропонував послові де Вільньову план розділу російських володінь між Туреччиною (Прикаспійські степи), Польщею (Київ і Смоленськ) та Швецією (повернення втраченого в Північній війні). Брак реалістичного плану протидії російській агресії накликав тяжку війну 1735–1739 років. Із настанням миру Османи стали обачливішими щодо порад французів і намагалися без їхнього посередництва налагоджувати відносини з європейськими державами. Звинуваченого в казнокрадстві Боневаля заслали в глухий закуток на південному березі Чорного моря й не надто сумували, коли цей ренегат повернувся до Франції. Французького посла де Вержена новий турецький султан Осман ІІІ у 1755 році прийняв без особливої приязні. Пейсонелі, старший і молодший, уже не мали колишньої вольності.

 

Французьке консульство в Криму


Першу дипломатичну посаду — консула його королівської величності при кримському ханові — Клод-Шарль де Пейсонель обійняв у 1753-му. Однак його резиденція була не в Бахчисараї, а в Кафі (сучасна Феодосія), що була важливим портом і центром османських володінь у Криму. Розташування консульської служби в Кафі було вигідним для французької торгівлі, проте незручним для політичної місії. Інформацію про стан справ кримського хана консул діставав із «других рук», тож і впливати на політичні питання не міг. Лише одного разу хан Халім Ґірей запросив його для участі в поході проти повсталих ногайців у 1758 році. Тоді він дістав можливість проїхати степами сучасних Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Пейсонель відстежував причини й перебіг повстання, що призвело до усунення з кримського престолу Халім Ґірея і поставлення на ханство Кирим Ґірея. Про все це Пейсонель інформував свій уряд, стривожений зв’язками нового хана з прусським королем Фрідріхом ІІ, який під час Семирічної війни (1756–1763) воював у союзі з Англією проти Росії й Австрії і намагався втягнути у війну Кримське ханство з усією Османською імперією.
Франція, змагаючись із Англією за колонії в Північній Америці, мусила зближатися зі своїми давніми ворогами Австрією та Росією.

 

Пейсонель запропонував своєму урядові укласти угоду з останньою про поділ сфер впливу. Із закінченням тієї війни Версаль знову повернувся до системи «східного бар’єра», однак його вплив на східноєвропейські справи занепадав, як і зменшилися ресурси, виснажені надмірним розмахом зовнішньої політики. У Росії це відчули, як і з’ясували, що королеву Франції Марію, доньку Станіслава Лещинського й дружину Людовіка ХV, що стала символом підтримки Версалем незалежності Речі Посполитої, вкрай зневажили фаворитки короля. Франція занурювалася в дрімоту розніженого лібертинажу. Ханськими володіннями роз’їжджали агенти Фрідріха ІІ задля купівлі великих табунів ногайських коней. Сновигали й російські купці, збуваючи російські товари низької якості. Високоякісна французька мануфактура доходила сюди лише через турецьких, вірменських і грецьких перекупників у незначному обсязі й за надто завищеною ціною.

 

Пишна дипломатія. Прийом французького посла де Вержена турецьким султаном Османом ІІІ у 1755 році. ХУДОЖНИК AНТУАН ФЕВРЕЙ


У Бахчисараї Пейсонель зустрічався з українським політичним емігрантом Федором Мировичем, генеральним бунчужним за гетьмана Івана Мазепи й генеральним осавулом за Пилипа Орлика. Мирович докладно розповів йому про Україну, її народ та сучасне політичне становище. Глухий відголосок цієї розповіді згодом з’явиться в одній із його книжок.


Пейсонель нудився своїм безцільним перебуванням у Криму, яке після смерті батька в 1757 році стало геть непевним. Тривоги додала поява молодого амбітного конкурента Франсуа де Тотта (племінника посла де Вержена), на той час секретаря французького посольства. Пейсонель клопотався про переведення на посаду консула в Ізмірі, вакантну після смерті батька. Однак де Вержен, схоже, мав власні інтереси, тож і перевів його на консульську службу в Кандії, що на острові Крит. Туди він врешті-решт прибув у 1762-му, а жадану батьківську посаду в Ізмірі обійняв наступного року, де й лишався впродовж двох десятиліть. Як і батько, він поєднав тут дипломатичну службу з археологією, досліджуючи руїни стародавнього міста Сарди, столиці лідійського царя Креза, і багато часу присвятив написанню наукових книжок та аналітичних записок щодо поточної політики.

 

Читайте також: Першопроходець Чорноморії


Пронозливий барон де Тотт тим часом гайнув до Парижа, побув послом у Швейцарії і 1767-го очолив консульську службу в Криму. Ця незначна посада набула надзвичайної ваги наступного року, коли Єкатєріна ІІ ввела війська до Речі Посполитої задля знищення Барської конфедерації. Загроза польському суверенітету пробудила дрімотний Версаль. У Парижі з’явилася компанія для торгівлі на Чорному морі, а барон де Тотт закидав очільника версальської дипломатії герцога де Шуазеля пропозиціями щодо відкриття французької факторії на Кавказі та поєднання левантійської торгівлі з комерцією на Балтійському морі через Крим і Польщу. Це, на його погляд, мало б змінити розстановку сил не на користь Росії. Утім, справжній інтерес Тотта полягав в іншому: розгром російською вояччиною польських конфедератів і відмова султана підтримувати їх призвели до відставки графа де Вержена, його покровителя. Тепер Тотт домагався перетворення своєї консульської посади на повноцінну посольську задля спонукання кримського хана до самостійного збройного виступу проти Росії. Зручну нагоду для провокування турецько-російського конфлікту дав напад українських гайдамаків на ханське містечко Балта у червні 1768 року (див. Тиждень, № 25/2018).

 

Двобій пера


Пейсонель не схвалював войовничості Тотта й писав Шуазелю про неготовність Туреччини до війни. Пейсонель і Тотт були згодні в одному: Росія є деспотичною агресивною державою, яку слід стримувати всіма розумними засобами. Не погоджувалися вони в іншому: Тотт вважав турків і кримських татар варварами, нездатними до впорядкованої політики й підвладними лише нераціональним імпульсам. І наголошував на тому, що ці народи можуть бути лише сліпим знаряддям у руках розумної французької дипломатії й заслуговують на деспотичне правління. Пейсонель стверджував протилежне: «Влада татарського хана є радше монархізмом, ніж деспотизмом». Кримський хан не є самодержцем, але керує за допомогою представницьких органів, до яких входять кримські карачі-беї (аристократія) та мурзи (шляхетство). Турецький султан не скидає ханів із кримського престолу й не призначає їх із власної примхи; відносини ханів і султанів регулює договір, буцімто укладений між Османами та Ґіреями ще наприкінці ХV століття, коли Крим увійшов до складу Османської імперії. У цих державах панує мусульманське право, а не деспотичне беззаконня. Це право, стверджував Пейсонель, навіть передбачає, що в разі згасання династії Османів її місце мають посісти Ґіреї як нащадки Чинґісхана. Тож і вплив кримського хана в султанській столиці був надзвичайним.


Герцог де Шуазель, щоб збавити надмірний кураж барона де Тотта, майже цитував листи шевальє де Пейсонеля: «Не варто обманюватися в тому, що воля правителя в Туреччині є єдиним законом цієї держави. Навпаки, усі важливі справи, що підлягають розгляду, передають одній або кільком особам. Мета цього інституту — забезпечити верховенство закону. Але пристрасті й жадібність упов­новажених часто зраджують його, тож їм не дають надмірної влади. […] Це вид демократії».


Не мали згоди Пейсонель і Тотт в оцінках турецького та кримського військ. Тотт твердив про їхню недисциплінованість, боягузтво, нездатність опанувати новітню військову техніку і воєнне мистецтво, схильність до грабунку й надмірної жорстокості. У січні 1769 року, коли стотисячне військо Кирим Ґірея збиралося в похід на фортецю святої Єлизавети (нині Кропивницький), Тотт посвідчив таке: «Одягнений у татарське, я одного вечора повернувся з будинку хана, перетнув майдан Балти й пішов на місце, відведене мені для ночівлі. Двоє сіпагів, яких теж там оселили, гомоніли грецькою, проклинаючи свою долю, присягнулися на хресті повстати за першої нагоди». Пейсонель наголошував: турецька армія належно вимуштрувана, вправно використовує сучасну вогнепальну зброю і здатна до подальшої модернізації. Він високо оцінив моральні чесноти кримських татар і ногайців, їхнє цивільне і військове управління, але не міг не відзначити архаїчного трибу їхнього життя, аналогічного з давніми скіфами.


Тотт бачив тут тільки Азію, Пейсонель — черезсмужжя Азії та Європи. Перший був надто заклопотаний практичними справами, щоб вийти за межі одноденних потреб, другого цікавила не лише сучасність, а й історія, більше важила культура як мотивація, ніж політика як спонукання. Однак обом їм не можна відмовити в гостроті слова й здатності до проникливого спостереження. Їхню полеміку, що тривала майже два десятиліття, історики оцінюють по-різному. Та все ж таки Пейсонель був ученим, і його картина мала більший, переконливіший розмір і щільніше заповнення просвітницькими ідеями. Як і античні автори, він вважав межею між Європою та Азією річку Дон. Російському урядові не подобалася ця межа. Васілій Татіщєв, один із «птенцов гнезда Петрова», історик і географ, начальник уральських заводів та астраханський губернатор, ще 1720 року провів кордон Європи по Уральських горах та річці Яїк. Єкатєріна ІІ витратила чимало грошей і зусиль на те, щоб Дідро, Вольтер та інші енциклопедисти визнали той кордон. Пейсонель не демонізував Росію, але вважав, що її місце в Азії. Він лишався й переконаним прибічником теорії політичного балансу, дражливої для Росії.


Україну Пейсонель помістив у Європі, проте її народ позначив по-чудернацькому: «слов’янські або сарматські скіфи» — і зарахував до категорії «варвари». Основу цього народу, на його погляд, становили козаки. Їхнє розселення, що цікаво, охоплювало територію, ширшу за ту, яку в його часи називали Україною: «Козаки України найбільші за чисельністю, так називають усіх тих, хто живе в провінції Україна, частині Поділля й Червоної Русі», тобто Галичини. Пояснити походження «провінції Україна» він не наважився, однак спробував з’ясувати джерела козацтва, поклавши їх у якомусь туманному краї, що «зараз зветься Черкесією», проте не на Кавказі, а «східніше Волги», де буцімто колись була «Казакія». А появу козаків «між Доном і Борисфеном» справедливо датував XVI століттям. Сучасних йому козаків поділив на «козаків України», запорожців, донських та яїцьких. Зауважив і п’яте відгалуження — «сари камиш казаки», тобто «козаки жовтого очерету», що живуть біля річки Кубань і підпорядковані кримському ханові (йдеться про козаків-некрасовців).

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі


Звісно, це плутанина, але відповідна рівню тогочасних знань. Менш відповідними виявилися тодішні росій­ські вчені, доводячи, що росіяни є найдавнішим народом Європи. Васілій Тредіаковскій від слов’ян виводив етрусків («хитрушки», «ибо сии люди в науках по-тогдашнему упражнялись», «хитры в науках»), іспанців (Іберійський півострів, ібери — «упёры», мовляв, «в море уперлись»), германців (Алеманія — «Холманія», Саксонія — «Сажония», буцімто сади саджали), турків («юрки», спритні) тощо. Сучасні російські філологи Анна Павлова і Міхаіл Бєзродний назвали цю хворобу «лінгвонарцисизмом». Пейсонель, людина культури з тисячолітніми традиціями, був вільний від вад культур пубертатного віку. Проте його рідну культуру вразила інша хвороба — цинічний лібертинаж.


Свій серед чужих, чужий серед своїх


Коли Одіссей після 20-річних блукань повернувся на Ітаку, то ні він не впізнав Ітаки, ні Ітака його. Пейсонель не бачив Франції впродовж 35 років. Отримавши почесну відставку і пенсію, оселився в Парижі. Це місто вразило його зміною в гірший бік порівняно з тим, що він бачив у роки юності. Не видно було вирування життя, виброджування комерційних та політичних авантюр, амбітного будівництва величних споруд. Усе це колись було притаманне столиці великого королівства, що володіло третиною всіх можливих колоній. Тепер удень місто спало, вночі жило дивним життям; лягали спати під ранок, прокидалися під вечір у прокурених та пропахлих вином кімнатах, пішки не ходили навіть на малі відстані, а їздили в екіпажах брудними вулицями, збиваючи випадкових перехожих. Парижани байдуже ставилися до вигляду їхнього міста; саме поняття спільного блага здавалося забутим. Здивувала Пейсонеля занедбаність французької мови, що він пояснив лінощами вивчати іноземні мови (мовляв, увесь світ говорить французькою) й читати корисні та розумні книжки. Замість них друкували багато лібертинажного непотребу. У «нерухомому божевіллі Парижа» панували розпуста, жадання насолод і розваг, розмаїття зваб, що призводило до пересичення і втрати чутливості, нудьги, суїциду.


Такого застою і бруду Пейсонель не бачив ніде в Османській імперії. Стривожений, він будив співвітчизників від дурманного сну написанням сатиричних творів. Проте мало хто його розумів, адже, як згадував Шарль-Моріс де Талейран, «хто не жив за старого режиму, той не знає солодощів життя». Та й писати йому все більше доводилося на прозаїчніші теми: бюджетний дефіцит, погіршення економіки та рівня життя широких верств, ускладнення зовнішньополітичної ситуації, безпорадність короля Людовіка ХVI. 


Шарль-Клод де Пейсонель помер у 1790 році, на початку Великої французької революції, що змінила світ до невпізнаваності. Тільки суперечку про межу, де починається Європа і де закінчується Азія, лишила незмінною.