Історія

  ▪   Святослав Липовецький

«Правибори», хруні та обструкції

Виборчі кампанії на Західній Україні на зламі ХІХ–ХХ століть супроводжувалися підкупом, залякуванням та навіть убивствами виборців
Матеріал друкованого видання
№ 11 (591)
від 14 березня

Із виборчими перегонами українці познайомилися в середині ХІХ століття. Щоправда, це стосувалося лише мешканців Західної України, яка на той час належала до Австро-Угорщини. «Весна народів» привідчинила селянам двері до парламенту, а 1861 року, коли в Російській імперії ліквідовано кріпацтво, Габсбурґи створюють крайові сойми Галичини та Буковини. Відтоді політична боротьба супроводжуватиметься втручанням адміністрації, підкупами, фізичними протистояннями та численними вічами. Водночас через виборчі кампанії українці здобуватимуть політичний досвід, і це буде не останнім чинником у дозріванні та становленні української нації. 

 

«Въ Галиціи: избиратель, продающій свой голосъ» 


Тогочасна виборча система являла собою досить складний механізм: 150 депутатських мандатів до Галицького крайового сойму здобувалися через вибори в чотирьох куріях. Перша — 44 мандати — об’єднувала великих землевласників, які сплачували не менше ніж 100 золотих римських податку. Друга — лише три мандати — для представників торгово-промислових палат. Третя та четверта — 20 та 74 місця в соймі — належали міській та сільській куріям відповідно. Поза ними, ще дев’ять місць, так званих вірилістів, зарезервовано для єпископів та ректорів університетів — свої мандати вони отримували автоматично.

 

Читайте також: Бахти Ґірей: один проти двох імперій


«Ординація» (закон. — Ред.) передбачала для перших трьох курій пряме голосування, а великі землевласники могли голосувати навіть через довірених осіб. Та найцікавішою була виборча система для сільської курії, від якої й балотувалися українські кандидати.
Тут вибори були двоступеневими. На перших так званих правиборах від 500 виборців обирали одного представника, що мав право голосу на виборах. Голосування було усне та відкрите: навіть на початку ХХ століття кількість неписьменних становила 56% мешканців краю. Жінок та зубожілих селян не допускали до дільниць.

 

Незважаючи на те що галицьке село заселяли русини, — так тоді офіційно називали українців, — влада в краю перебувала в руках польської шляхти, польська мова стала офіційною в діловодстві, а намісника призначали з представників місцевої аристократії. Шляхта мала свої методи боротьби за голос виборця, тож найзапекліші протистояння відбувалися під час «правиборів». Найпростіший спосіб зловживань — змінити час та місце голосування. Український політик Євген Олесницький описував це так: «Та найчастіше було таке, що годинник комісаря і громади дуже ріжнилися між собою. Вибір був визначений нпр. на годину 10 рано, а комісар приїздив в 7 год. і переводив негайно правибори з присутніми, якими були поінформовані згори хруні. Тому були громади, що пильнувалися, ставили варту наперед на цілу ніч, що дзвонами з дзвіниці давала знати, як комісар приїздив до села, а в однім випадку (оскільки пригадую собі, в жовквівськім повіті) комісар, перебраний за бабу, доріжками поза городи дістався до села до двора і там, переодягнувшись, перевів правибори».

 

«Не в раю» — карикатура часопису «Зеркало» за 15 травня 1883 року. З одного боку райського дерева «руські виборці», які на пропозицію змія покуштувати з дерева відповідають: «Не будемо ми з того дерева їсти; ми виборці руські, нехай їсть та нехай удавиться Микита Хрунь!»


Та навіть якщо селянам вдавалося безперешкодно проголосувати, ніхто не міг бути певним за результат: часто голосування відбувалося в малих і тісних приміщеннях, куди виборців запрошували по одному, і лише можна було повірити, що їхній голос був правильно відображений. 
Зрештою, староство завжди могло знайти привід скасувати результати й оголосити перевибори, про що громада могла й не знати. А те, що адміністрація не прихильно ставилася до «руського» кандидата, свідчили не лише «правибори», а й звичайний процес агітації.
«Староство в останній хвилі заборонило зібрання задля небезпеки холери, — пригадував свою виборчу кампанію Франко. — Се була, очевидно, cholera politica, спеціальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичині, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання».


Із виборами буде пов’язаний один із найколоритніших епітетів, що й по сьогодні зберігся в Галичині, — хрунь. Уперше він з’явився 15 березня 1882 року на сторінках гумористичного часопису «Зеркало», який у Львові видавав Корнило Устиянович. В убогому краї («Зеркало» дотепно перекручувало назву «Галичина й Володимирія» на «Галіцію і Голодоморію») купівля виборця за «горілку й ковбасу» стала буденним явищем.

 

Читайте також: Панська ідентичність


— А скільки дає той пан за голос? — цитував Іван Франко агітаторів конкурента, коли в їхній присутності селяни обговорювали кандидатуру Франка.


За кілька років «хрунь» ввійде в «Малоруско-німецкий словар» Желіховського й Недільського, а звідтіля перемандрує до «Словаря української мови» Грінченка. «Въ Галиціи: избиратель, продающій свой голосъ», — лаконічно пояснено це поняття.


Український посол (депутат. — Ред.) В’ячеслав Будзиновський, пробуючи своє літературне перо, напише книгу «Хрунь і чорт». У ній «нечистий» пояснюватиме, чому душу «хруня» не можна брати до пекла: «Коли Бог робив свої карні параґрафи, тогди єще на світі не було такого плюгавства, як хрунівство або кацапство. Такої погани, як хруні, тоді єще не було на земли. Тоді навіть на гадку не прийшло нікому, що світ колись буде покараний хрунями, тож хрунівство не втягнено до гріхів… Ми не лиш не маємо права до хрунівської душі, але навіть дарованого хруня не приймаємо. Хрунівство є такою поганню, таким плюгавством, що найбільші злодії і розбишаки, найбільші злочинці утікли би з пекла, як би їм казав сидіти в однім кітлі, варити ся в одній смолі з такою твариною».

 

«Adieu, meine Herren!»


Найбезправнішими виборами українці вважатимуть кампанію до крайового сойму 1895 року. В історію ці вибори ввійшли як «баденівські» — від імені намісника Галичини графа Казимира Бадені. На той момент він готувався обійняти крісло прем’єра, тож це були його останні крайові вибори. Не лише «правибори», а й другий етап — голосування у повітах — супроводжувалися небаченою досі сваволею. «Наших виборців ловили, били й арештовували!» — писали з Калуша до кандидата Євгена Олесницького. Ці кілька слів могли б стати рефреном виборчої кампанії.

 

«Кривавий руський мітинг» — заголовок на першій шпальті краківського видання Nowości Illustrowane за 10 березня 1906 року. У селі Лядське Бучацького повіту 1906 року під чассутички з жандармами загинуло троє селян


Що відбувалося на дільницях у день голосування, іронічно описував Франко, який за посольський мандат змагався з Павлом Тишковським: «Не зовсім у порядку було, може, й те, що сіни перед виборчим локалем були повні агентів пана Тишковського, які ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця підкупити грішми. Одному селянинові обіцяли 25 ринських, а одному руському священикові, попові Козієві, 100 р[инських]. І се, може, не зовсім належало до порядку, що ц[ісарсько]-к[оролівський] повітовий комісар Стшельбицький в урядовій уніформі стояв посеред виборчої комісії і кождому виборцеві ясно та виразно підповідав назву: Павло Тишковський».


Коли ж двоє селян відмовилися голосувати за пана, то їх «арештували жандарми в сінях виборчого локалю перед очима інших виборців, окували їх у ланцюжки перед самим голосуванням і як звичайних злочинців під час найгіршої сльоти попровадили пішки до […] тамошнього суду, бо там хтось доніс на них, що вони побили свого війта».


Напади, побиття, крадіж виборчих документів, а також арешти під час сутичок — усе це ілюструвало кампанію, у якій українські кандидати, окрім «угодовців», не отримали жодного мандата. Натомість «польський» Львів прощався з Казимиром Бадені як національним героєм, «другим Яном Собеським», що здобув Галичину та їхав підкорювати Австрію. Окрім нього ще троє поляків отримали міністерські портфелі.


«Я не розумів досі тої гіркої розпуки, тої скаженої злости, яка мене тоді опанувала на цей вид безконечної неправди, безправства, нечуваного насильства, яке в моїх очах тут довершилося на моїм народі, — описував своє враження про «баденівські вибори» Олесницький. — Я бачив, як старі сиві селяни плакали, як діти, як били головами в мур. І це піднімало ще мою злість і розпуку, викликувало в мене докори проти нас самих, що в такій хвилині вміємо лише плакати».

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі


Українці не визнали результатів голосування та відправили до столиці делегацію зі 150 селян, 25 міщан, 24 священиків та 22 представників світської інтелігенції. На зустріч із Францом Йосифом допустили лише п’ятеро осіб, перед якими цісар висловив сумнів щодо потрібності такого численного представництва. Свою промову він закінчив словами, які не раз із гіркою іронією пригадували сучасники: «Adieu, meine Herren!» («Прощайте, мої Панове!». — Ред.). 


Ту подію назвуть «смертю тирольців Сходу», і хоча це було перебільшенням, та українці вже ніколи не матимуть того ставлення до Габсбурґів, як раніше. Тому, коли під час наступних виборів 1897 року загине шестеро селян, 29 дістануть поранення і ще близько 800 арештують, ніхто не відправлятиме депутацій до Відня.

 

«Польський» кабінет міністрів протримався лише два роки, конфліктуючи чи не з усіма іншими національними групами. Один із таких інцидентів завершився дуеллю прем’єра Бадені з німецьким послом Вольфом. Прем’єр дістав незначне поранення, про яке казали, що «на виборах пролився потік хлопської крові та цівка графської».


Куріальна система віджила себе, але скасували її лише після проголошення 1905-го царським маніфестом виборів до російської Думи. Ця несподівана звістка про швидкі реформи в сусідів змусила й Відень запровадити загальне виборче право. Народи Австро-Угорщини ним скористалися на найближчих перегонах 1907 року. За новою системою українці здобули 32 мандати — порівняно невелика кількість як на 516 депутатів Райхсрату (парламенту. — Ред.). Цих голосів буде замало, щоб вирішувати свої питання, але достатньо, щоб їх озвучувати чи в разі несприйняття чинити протест.

 

Перша шпальта віденського часопису Das interessante Blatt від 16 квітня 1908 року. Подією, що сколихне суспільство, буде замах українця Мирослава Січинського на польського намісника Галичини — графа Анджея Потоцького


«I се не завадить тямити, що в Австриї дістанеш свого права або силою, коли її маєш, або як член парляментарної більшости, — стверджував посол Анатоль Вахнянин. — Парляментарні меншости доходять своїх прав силою — революциєю, валенєм кабінетів, обструкцией і т. д.».
Українці не цуралися доводити своє право силою, а найпростішою формою протесту була обструкція — тривалі виступи депутатів, що затягували чи унеможливлювали розгляди інших питань. Бували також і «музичні» обструкції, коли посли за допомогою музичних інструментів зривали засідання. Один із таких протестів у Галицькому соймі в листопаді 1910-го тривав 45 год і 42 хв — упродовж 10 засідань. Польська більшість не менш оригінально вирішила цю проблему: бюджет ухвалили за допомогою міміки та жестів.

 

«За наші кривди! За смерть Каганця!»


Перші загальні вибори до Райхсрату позначилися союзом українців із євреями-сіоністами. «Ми поставили тоді Жидам отверту альтернативу: Союзник мого ворога — мій ворог, ворог мого ворога — мій союзник! Жиди-сіоністи рішились піти з нами. […] Расові і конфесійні моменти уступили», — писав у спогадах голова Народного комітету Кость Левицький.


Євреї підтримали українців у сільських округах, а українці голосували за євреїв у містах. Завдяки цій нехитрій домовленості два галицькі сіоністи вперше потрапили до парламенту, до того ж з округів, що за замовчуванням вважалися польськими. 


Виборча реформа не задовольнила всіх потреб, адже стосувалася лише віденського парламенту. На крайовому рівні ситуація загострювалася: у 1906 році в селі Ляцьке Бучацького повіту жандарми, стріляючи в натовп, убили трьох осіб, у 1907-му в селі Горуцьке біля Дрогобича загинуло чотири людини, а на виборах 1908-го в Коропці вбили українського активіста Марка Каганця.

 

Читайте також: Кілька слів про ремесло історика


Розпуку та безсилля українців передають слова політика Михайла Лозинського, звернені до земляків: «І навіть той труп нещасного Марка Каганця в Коропці Бучацького повіту, що впав від жандармського багнета без найменшої «провини» проти «закона», впав як жертва, «як те ягня, поведене на заріз», а не як герой, не в боротьбі (як жертва, а не як герой, затямте собі ту ріжницю, патріоти!), впав і не викликав своєю смертю нічого більше, крім сліз і нарікань, а не запліднив ані одної думки бажанєм діла і не насталив її волею виповнити своє бажанє».


Та вже 12 квітня 1908 року, у квітну неділю за латинським календарем, український студент Мирослав Січинський прийде на прийом до намісника Анджея Потоцького та зі словами «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!» розстріляє польського графа.


Неймовірна історія, яку назвуть «першим актом політичного терору в конституційній Австрії», справить надзвичайне враження далеко поза межами Галичини та поділить українське суспільство. Посли налякаються, єпископи на чолі з митрополитом Шептицьким осудять, а народ переживе небувале піднесення. Щоправда, у парламенті посол Кирило Трильовський адресує Францу Йосифу слова, що куля для Потоцького була відлита тоді, коли цісар сказав українським делегатам своє знамените «Adieu…».


Не стримував себе в Райхсраті й посол Будзиновський: «Закінчую тим, що звертаю мої очі та мої кулаки на Габсбурзького орла, там над головою пана президента, і кличу до нього словами Гейне: «Ти гидка птиця, хай тільки дістану я тебе до моїх рук, повириваю я твої пера і твої кігті пообтинаю».


Справа Січинського спричинила суперечки в українській верхівці, а у Львові зросла кількість переходів із греко-католицького обряду в латинський. Десь це пояснювали тиском польського суспільства, але, напевно, були й щирі бажання зректися «гайдамацтва». Зате студенти та селяни відчували піднесення: українці називали синів Мирославами, співали пісні зі словами: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє!» та складали пожертви у фонд арештованого героя. Того двічі судитимуть і двічі присудять смертний вирок. Цісар замінить його на 20-літній термін ув’язнення, і врешті-решт засудженому влаштують утечу з в’язниці.


«Діло Січинського було такою несподіваною карою, таким заспокоєнням зневаженої народної моралі. Він не був мученик, він не впав від кривди, він не боронився від неї, він атакував кривду. І найпокірніші почули глибоке моральне вдоволення: нарешті-нарешті, вже наші не бороняться, а наступають, вже не б’ють наших, а наші б’ють! І се зробило Січинського героєм», — писав сучасник.