У Велику Новосілку 3 окремий батальйон УДА «Волинь» зайшов на початку літа 2022 року, хоча розвідка батальйону працювала там ще з березня. Тоді фронт у цих краях уже сяк-так стабілізувався. Наступ росіян українські війська зупинили ще 21 березня. Тоді «орки» здійснили великий прорив з боку Волновахи, захопили навколишні села: Благодатне, Володимирівку, Микільське, Павлівку, але на підступах до Великої Новосілки загрузли. Як розповідає Лютий, командир зведеної роти вогневої підтримки батальйону, «орки», після того як учергове спробували прорвати лінію оборони з флангу, не розраховували, що з боку Великої Новосілки їх атакуватимуть. Але бійцям Окремої президентської бригади вдалося з «Джавелінів» спалити на одному п’ятачку аж п’ять одиниць техніки. Ще одну машину поцілили зі «Стугни», решту добивала артилерія. Загалом з 13 ворожих машин згоріло 9.
Велика Новосілка — звичайне степове совкове селище міського типу, яке до перейменування 1946 року називалося Великий Янісоль. Його заснували греки, виселені Російською імперією з Криму 1779 року, саме в тому місці, де річка Шайтанка впадає в річку Мокрі Яли. Сьогодні Велика Новосілка — типове містечко-привид, яких в Україні вже сотні. Побиті та спалені хати, потрощені дерева, вирви на дорогах. Ще донедавна його щедро обстрілювала ворожа арта, але, попри це, тут жили люди й навіть працював магазин. Щоправда, лише два дні на тиждень по кілька годин, але ж таки працював.
Військові розповідають, що люди, які залишились у Великій Новосілці, на 90 % типові «ждуни», які чекають на «русскій мір». «Вони кажуть: “Ми греки. Це ви між собою помиритися не можете, а ми ні до чого”». Як вони там виживають — велика загадка. Мабуть, завдяки гуманітарній допомозі, яку привозять волонтери, і тому, що знаходять у підвалах залишених хат. Господарі цих хат іноді заїжджають до селища подивитися, у якому стані їхнє майно, забити дошками вікна й двері чи щось забрати. Якось навесні приїхала жінка садити квіти, причому в ту частину містечка, яку найбільше обстрілювали. Бо війна війною, а квіти мають цвісти.
Труни із землею
Добровольці УДА заїхали у Велику Новосілку на підсилення лінії оборони. Там уже стояли деякі підрозділи, але цього було замало. «Тут була дірка, — пояснює Лютий, — стик ОТУ (Оперативно-тактичних угруповань. — Ред.), стик між підрозділами. Ми закрили цю дірку, яку ніхто не хотів займати. Зайшла наша розвідка, працювала. За розвідкою ми зайшли втримувати й лишилися».
Позиція, яку тримали хлопці, — майже ідеальне місце для оборони: з одного боку — контора ритуальних послуг, де продавалися пам’ятники й труни, а з іншого — цех, де ці труни виробляли. Урешті, усе це добро згодилося. У труни засипали землю та укріпляли ними стіни «еспешки» (спостережного пункту. — Ред.). Щоправда, ці конструкції «розібрав» ворожий танк, але то було згодом. З найкрасивішої труни зробили на пострах «орків» інсталяцію. Поклали туди манекен, одягнений в однострій якогось «чмобіка», і виставили перед позицією. Усі спроби окупантів знищити цей витвір мистецтва виявилися невдалими. Інсталяція збереглася навіть після того, як позицію залишили захисники.
«Після того як “танчик” розібрав СП, ми звідти знялися, — пояснює Пижик, боєць роти вогневої підтримки, — бо утримувати її було недоцільно. Перед нами й по обидва боки нас уже стояли азовці, сьомий батальйон УДА “Арей” і нацгвардійці». Але крайньою точкою таки став приліт у саме серце «еспешки». «Пощастило, що вона якось так, знаєш, пробила дах і не зірвалася, — згадує Пижик під час нашої з ним екскурсії по Великій Новосілці. — Вибухнула тільки в підлозі, у землі. Мене хвилею як ударить, я стрибаю в бліндаж, буквально пів секунди — і вже там. Пацани також туди — шух, якось утрьох одночасно. Потім прилітало за парканом, потім там далі взагалі секція впала. Коротше, тут усе до цього прильоту обстріляно було щільно-щільно».
Читайте також: «Довготривалі наслідки для громадського здоров’я будуть ще 10–15 років після закінчення війни», — головний санлікар України Ігор Кузін
«Тепер по-іншому працюємо, — каже. — Щоб не сидіти на одному місці, робимо купу позицій у різних місцях — відпрацювали й перейшли. От по цій вулиці ми сьогодні позицію робили за домом у городі, — показує Пижик кудись у бік розваленого будинку. — Це був колись гарний будинок з парканом, а тепер — бачиш…».
Універсальні солдати
«У нас рота вогневої підтримки, — вводить у курс справ Лютий, коли запитую, які завдання виконує тут його підрозділ, — важкі кулемети, СПГ, міномет, АГС. Усе те, де переважно потрібна допомога ЗСУ. У нас підготовлені люди, підготовлені розрахунки».
У підрозділі Лютого всі добровольці, як і загалом у 3 батальйоні УДА «Волинь». Тут не підписують контрактів і не отримують жодних грошей за те, що воюють у наднебезпечних умовах. Усі вільні козаки й профі. Як каже Пижик, універсальні солдати, які воюють усім, чим уміють, а вміють усім, на чому навчаться та що може опинитися під рукою. Товариство й справді чимось нагадує Запорізьку Січ — принаймні так, як її описували в книжках. Родинна атмосфера, добродушні, приятельські стосунки, постійні жарти й шпильки, але водночас серйозне ставлення до своєї роботи, надійність і відданість справі.
«Це звичайні хлопці, які відучилися недавно, і чоловіки, — каже Лютий, — різні люди. Деякі мали досвід, деяких навчили». Спочатку було багато з бойовим досвідом, але через те що війна триває не один рік, а фінансовий бік життя рано чи пізно актуалізується, треба годувати сім’ю, тому, «кого там підтискало, усі пішли на зарплати, залишилося небагато». Однак прийшли нові, і навчили їх. «Було б бажання вчитися».
«Це не те, що я бачив 2014-го…»
Загалом історія 3 окремого батальйону «Волинь» УДА тягнеться ще з 2016 року. Його бійці у форматі окремого легко-піхотного загону брали участь у боях під Широкиним, Мар’їнкою, Красногорівкою, Степним — працювали на південно-західних околицях Донеччини. З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну добровольці «Волині» воюють переважно на запорізькому та донецькому напрямках, зокрема в Гуляйпільському, Оріхівському, Волноваському районах. Але не тільки тут. Розвідка батальйону також працювала в тилу ворога на харківському напрямку.
Сьогодні в складі 3 батальйону є не лише зведена рота вогневої підтримки, яка спеціалізується на утилізації «орків» за допомогою мінометів, гранатометів різних типів (РПГ, СПГ та АГС), великокаліберних кулеметів різних модифікацій, а й аналітичний відділ, розвідка, аеророзвідка та підрозділ забезпечення. Батальйон виключно добровольчий, існує за кошти меценатів і волонтерів. А керує всією цією господаркою досвідчений комбат Дізель.
Лютий
«Це нова війна й новий досвід, — каже Лютий. — Як любили казати на початку, “я не готовий до цієї війни”. А ніхто й не був готовий. Це не те, що я бачив 2014-го, 2015-го й далі. 2014-го щось трошки постріляло — і все. По мені авіація не била, касетами так не засипали. Оцих терміток, що сиплються на голову відрами, теж не було». Але всі адекватні люди, які воювали, знали, що буде повномасштабне вторгнення, переконаний боєць. «Усі це казали, хто воював. Але їм відповідали, що ви дурні, ви ще не навоювалися. А хлопці, які були в окупації в Херсоні та партизанили, розповідали, що всі зараз хвалять атовців, які навезли із собою гранат, вибухівки, зброї. Бо її викопували й працювали. Якби не вони, не знаю, що робили б».
Шляхи на війну
Лютий воює з 2014 року «з перервами». За освітою він кухар-кондитер. «Бо я люблю смачно їсти, — каже. — Усе має бути гарно розфасовано й подано». За спеціальністю він так і не працював — став пасічником. «Це сезонна робота. На інші пів року я їхав або на війну, або за кордон на заробітки». Коли почалася «повномасштабка», також був на заробітках: «Кинув роботу, добрався до кордону — і зразу на війну. Кажу: “Квиток до Києва”. — “Точно до Києва?” — “До Києва”. 96 % народу в потязі їхало на війну, — згадує воїн. — Люди спали на підлозі, у коридорах, у тамбурах. Не було як толком лягти, сиділи по 5–6 осіб на полицях. Більша частина їхала зі своєю мисливською зброєю. Усі їхали на війну».
На контрактну службу в ЗСУ Лютий не йде свідомо. «У добровольчому русі менше бардаку й армійської бюрократії, — пояснює. — Тут працюється, щоб була ефективність, а не щоб написати якийсь папірчик. Коли щось треба зробити — воно робиться, якщо це недоцільно робити, то ніхто не робитиме. А в ЗСУ, на жаль, ми поки що працюємо за радянською системою, де сама бюрократія, без довідки солдат не може нічого». Ну а гроші, каже Лютий, можна заробити й після війни.
Читайте також: Володимир «Несмачний»: «З нашої “вертушки” із 17 осіб у Маріуполі загинуло чотири»
Можливо, не всі хлопці, які воюють з Лютим, погоджуються зі своїм командиром — тут у кожного своя історія. Чимало з них прийшли в 3 батальйон саме через те, що з різних причин не змогли потрапити в ЗСУ, але дуже хотіли долучитися до звільнення України від окупантів. Наприклад, Пижик розповів, що не міг сидіти вдома й чекати, поки йому у двері постукають вороги, але до війська його не брали. «Повістки на вулиці вручали, я приходжу у військкомат, а мені кажуть сидіти вдома. За пропискою і досі не було повістки». Чоловік довго волонтерив, у процесі познайомився з хлопцями з УДА й зголосився до них стрільцем.
Трохи схожа історія і в Якута. У батальйоні він працює з усім, що стріляє, та ще й учить цих премудростей побратимів. Він кадровий військовий, командир бойової машини піхоти, навіть «горів разочок» під Іловайськом. До 2018 року, поки не закінчився контракт, воював на Донбасі. У лютому 2022-го, коли почалася повномасштабна війна, відразу з’явився у військкоматі. «Почав проходити комісію, а мені кажуть: “Сиди, братку, на попі рівно, серце не те”. Знайшли купу болячок, які не дозволяють мені стати в стрій у складі ЗСУ». Почути таке, зізнається, було неприємно. «Батьківщина вклала в мене, у мої знання й навчання певну кількість фінансів та зусиль, і коли я прийшов, сказав, що хочу йти воювати, мені сказали сидіти… Я їм, дурням, пояснюю: “Навіщо ви посилаєте пацанів, от я готовий, навчений. Треба танк завести — я заведу, поїду й стрельну. Треба з “Градів” попрацювати — розберемося і влупимо. Усе, що ворушиться, повзає, я знаю, тільки не добрався до вертольотів…”».
Непросте завданнячко
Тримати Велику Новосілку на початках було завданнячком не з простих, згадують добровольці. І не тільки тому, що будь-якої миті можна було чекати на штурм з боку «орків». Містечко має поважне стратегічне значення: звідси найкоротший шлях на Маріуполь. Пробивши оборону Великої Новосілки, москалі могли б наступати в будь-якому напрямку на схід, північ чи захід. Але найгірше — узяли б під контроль важливу дорогу Донецьк — Запоріжжя, а це проблеми з логістикою для цілого південного-східного відтинку донецької ділянки фронту, включаючи Вугледар і Мар’їнку.
Лютий
«Не було взагалі нічого, — згадує Лютий. — “Вертушки” спокійно залітали, а не було чим влупити. Заїжджає якась наша “саушка”, то всі бігають і шукають снаряди. Бо не було снарядів. Це вже ближче до зими ситуація почала змінюватися. Посипався (для росіян. — Ред.) Харків, потім посипався Херсон. І воно якось і снаряди з’явилися, і стало більше артилерії».
Читайте також: Будні бійця на фронті. Детальний опис нічного бою під час зимової кампанії
Час від часу ворог намагався штурмувати Велику Новосілку. Одного разу навіть вибив наших з деяких «еспешок», чим трохи розширив сіру зону, але далеко просунутися так і не зміг. Потім хлопці повернули собі втрачене й навіть пройшли вперед. У грудні 2022 «орки» чи не востаннє пробували прорватися до Курахівської траси, але, добряче отримавши по зубах і втративши чимало техніки (9 одиниць), заспокоїлися надовго. Перейшли в безнадійну глуху оборону, навіть не намагалися активно діяти на цьому напрямку.
Щоправда, це аж ніяк не означало, що у Великій Новосілці нарешті стало безпечніше чи комфортніше. Місто й надалі зазнавало постійних обстрілів, і заїздити в нього з міркувань безпеки можливо було лише під прикриттям темряви, коли дрону-розвіднику важче змалювати цілі для обстрілу. Так тривало аж доти, доки на початку літа 2023 року українська армія не почала проривати ворожу лінію оборони й світ не почув про визволення першого села на південному напрямку, сусіднього з Великою Новосілкою, — Нескучного.
Маленькі кроки до перемоги
Спроби вибити москалів з Нескучного були й раніше, проте невдалі. «Заходили, — каже Лютий, — були спроби. Нескучне багато хто намагався відбити, але не всім вдавалося більш-менш нормально. Були величезні втрати в тих, хто намагався». Уже цього разу до справи підійшли ретельніше. Бійці батальйону «Волинь» безпосередньо брали участь в операції. Поки морпіхи на правому фланзі проривали оборону по висоті в напрямку Сторожової могили, у Нескучне заходив батальйон «Арей» УДА за вогневої підтримки бійців батальйону «Волинь». Доброволець на псевдо Діджей каже, що, поки штурмовики пробивались у перші вулиці «Нескучки» й намагалися їх зачищати, його побратими накривали вогнем з міномета, РПГ та СПГ дальні вулиці села, щоб звідти не підтягувалося підкріплення. Особливо крили школу, де було вороже СПГ з дзотом. «Там висота, і кулеметник буквально все бачив».
Перший день видався не надто результативним: удалося зайти лише на край села, бракувало масивної підтримки «старшого брата» (артилерії). До Нескучного вузький в’їзд, така собі кишка, як кажуть солдати, і просуватися нею давалося складно. Але наступного дня повноцінно запрацювала арта, а потім ще й долучилися дрони, які скидали на скупчення ворога гранати, і справа пішла веселіше. До вечора суттєво просунулися вглиб села. «Уночі боїв не було, — згадує Діджей, — просто зайняли нові позиції — і все. Щось там буцалися ледь-ледь. Ну але вночі всі сліпі. Зате почалися логістичні рухи: піднесення БК, піднесення води, і це все тою одною дорогою-кишкою. Ворожий кулеметник зі школи якраз це все чітко моніторив».
Читайте також: З окупації в кухарки ЗСУ. Історія старости села на Херсонщині, яка змінила професію
У Нескучному стояли різні підрозділи ворожої армії, кажуть вояки. На краю — «деенерівці», далі — піхота з шістдесятки, привезена аж із Приморського краю, а на школі й музеї якісь, мабуть, певекашники зі «Шторм Z». «Ми махнули туди дві протикорабельні ракети, — розповідає Діджей. — Пилюка розійшлася за 10 хвилин, дрон підлітає, а вони розчистились — і знову до кулемета. Розумієш, там школи нема. Увалили ще дві ракети, а вони розчистили — і далі до кулемета. І так, схоже, ми ту школу не взяли. Потім ще підлітали дроном — там усе горіло. Вони підірвали щось і вийшли». Відступали «орки» неорганізовано, «то в одну хату, то в іншу», тому стали легкою здобиччю української артилерії. Пішли лісами на сусіднє Сторожове, далі до Макарівки, але їх наздоганяли, бомбили, насипали їм «Градами».
Уже після того, як ворога відкинули від Великої Новосілки, під час виконання бойового завдання 14 червня 2023 року 3 батальйон втратив двох побратимів: друга Валєрона й Пижика, того самого, який проводив мені екскурсію по прифронтовому містечку. Я дуже хотів наступного разу записати з ним інтерв’ю, щоб розповісти його історію війни всім тим, хто його не знав. І це була б особлива історія. Але, на жаль, наступного разу вже не буде. Зате точно буде колись написана історія української перемоги. Вона вже пишеться іменами й подвигами всіх тих, хто щодня наближає її своїми маленькими, але впевненими кроками.