З 11 червня він на свободі. Знову в рідному Києві, підліковується й адаптується до звичайного життя. Володимир Мазорчук, якого в середовищі футбольних фанатів знають за прізвиськом Несмачний, у статусі командира взводу ТрО «Азов-Київ» брав участь у боях за Бучу й Мощун, а наприкінці березня 2022-го гелікоптером вирушив на підмогу українським воїнам, які потрапили в оточення в Маріуполі. Півтора місяця героїчного опору завершилися наказом вищого командування «зберегти життя», виходом з «Азовсталі» й 13 місяцями полону.
Ледь побачившись із друзями-фанатами, Володимир запитав: «Луческу ще тренер “Динамо”?». Отримавши ствердну відповідь і вкотре обурившись перебуванням на посаді в улюбленій команді представника ворожого футбольного табору, Несмачний переповів те, що пережив сам. «Таке враження, що дивився голлівудський фільм. Але це було насправді», — прокоментували почуте друзі. І справді, боєць із винятковою увагою до деталей описує пережите в найбарвистіших фарбах. Це дійсно мало б захопливий вигляд, якби той бойовий шлях не був зрошений кров’ю не лише ворогів, а й побратимів. Майже три години розмови в пабі «Кутовий» у центрі Києва дають чітке розуміння, що таке нинішня війна, полон і проти яких істот ми воюємо.
— Зараз почуваюся досить непогано, — каже Володимир при зустрічі. — Лежу в госпіталі, лікарі за нами добре доглядають. Проходимо повний курс реабілітації. З допомогою медиків, психологів відновлюємося після пережитого в Маріуполі, на «Азовсталі» й у полоні. Звісно, у ритм цивільного життя ще повноцінно не ввійшов, але потрохи вливаюся. Не скажу, що це легко. Найперше психологічно. На другий день після обміну вирішив випити кави з побратимами, яких обміняли раніше. Спустилися в одну з кав’ярень на Подолі. Був трохи шокований, що люди, які живуть у Києві, узагалі не стурбовані тим, що в країні війна. Таке враження, що кияни забули, що хлопці борються за кожен клаптик української території, віддають свої здоров’я та життя. А тут людям байдуже.
Про те, як жив у полоні
— На ваш погляд, Київ 23 лютого 2022-го й тепер не змінився і живе тим самим життям?
— Вочевидь, так. Не хочу сказати, що люди в мирних містах мають постійно побиватися через війну й забути про все на світі. Ні, треба далі жити, радіти якимось здобуткам у повсякденному житті, розважатися. Але робити це не так зухвало.
— У полоні ви пробули 13 місяців. За той час відбувся вже не один обмін, але вас далі тримали в неволі. Не втрачали віри, що день, коли обміняють вас, настане?
— У полоні розглядав кілька варіантів розвитку подій: обміняють всіх на всіх; обмінюватимуть частинами; наші війська прийдуть у Довжанськ на Луганщині, у місто, де я сидів, і всіх нас звільнять. Ворог гальмує процеси. Вони кажуть, що в усьому винна Україна. Але то ж не ми прийшли на їхню територію. Нам повторювали: «Ви Україні не потрібні, вас ніхто не хоче обмінювати, про вас забули». Проте я в це не вірив. Був переконаний, що про нас турбуються й намагаються звільнити нас. Знав, що ми на слуху.
— Люди, які вийшли з полону раніше, розповідали, що в неволі не мали доступу до інформації, а працівники колоній подавали викривлені вісті, мовляв, Україна програє і, відповідно, шансів вийти мало…
— Нам пощастило з місцем, де ми перебували. Не знаю, хто в цьому «винен», але в Довжанську до нас ставилися по честі, як до військовополонених. Випадки, коли хтось ставився до нас із неповагою, були, але поодинокі.
Лише в перший день нас зустріли з усією ґречністю: добряче відгамселили, дали зрозуміти, хто тут господар. Ми не опиралися, бо розуміли, де перебуваємо. Того ж вечора, 15 червня 2022-го, до нас зайшов начальник колонії та сказав: «Забуваємо про всі домовленості з вашим командуванням. Поводьтеся спокійно, не провокуйте нас, ми не чіпаємо вас, підтримуйте режим — і все буде добре».
Вибору в нас не було. Умови ми прийняли. Радше звичні для всіх військових частин правила: підйом о 6:00, відбій о 22:00, шикування тричі на день — о 8:30, о 16:00 й о 21:00, перед відбоєм. Нічого надзвичайного. Ми режиму дотримувалися й надалі ніхто нас не бив, ставилися по-людськи. Не без зальотів, правда. Перший час нам забороняли лежати на ліжках. Під час усіх шикувань мали тримати голови донизу, щоб не бачити людей, які заходять. Попервах змушували швидко бігати в їдальню. Це десь 30–40 метрів від барака. Їсти ми мали не більш як п’ять хвилин. Люди, які сідали останніми, не встигали доїсти, бо інспектори нас підіймали й повертали в барак. Із часом, коли начальство зрозуміло, що ми нормально поводимося, ці моменти почали відходити. Про наш статус «нацистів», на якому постійно наголошували спочатку, ніхто вже не згадував.
— Виконували якісь роботи?
— Частина хлопців ходила працювати в промзону. Я вважав, що працювати на ворога — не зовсім правильно. І відмовився. Окремі хлопці, трохи попрацювавши, зрозуміли, що то не їхнє. Та й матеріальне заохочення мізерне: чотири цигарки за працю із сьомої ранку до п’ятої вечора. Правда, десь платили ліпше: по десять сигарет і навіть по пачці. Залежно від місця, де працюєш. Хтось працював по дереву, хтось по металу. Найжорсткіша, на мою думку, локація — на гаражах. Бо туди могли загнати БТР, який після ремонту поїде на фронт і воюватиме проти нас. «Думайте, що робите», — казав хлопцям, які ходили на гараж. Власне, хлопці й без мене все розуміли. Але хтось відчував залежність від цигарок, хтось прагнув відволіктися морально.
— З вами були лише люди, які вийшли з «Азовсталі»?
— Ні. Спочатку, коли нас привезли в Оленівку, там уже були люди, які потрапили в полон раніше, — із заводу Ілліча, хлопці, які намагалися вийти з Маріуполя. Були люди з інших місць. Загалом кілька сотень. Проте всіх 1600 бійців, які вийшли з 16 травня з «Азовсталі», почали звозити саме в Оленівку. Крім поранених. Потім, коли нас переправляли в 38-му колонію Довжанська, теж були хлопці з інших місць, не лише з «Азовсталі».
— Як вас годували?
— У нашій колонії із цим теж усе було нормально. На диво. Не скажу, що їжа була якоюсь смачною, але, як порівняти з іншими колоніями, де людей морять голодом, ми шикували. Якщо порівняти Оленівку й Довжанськ — це небо і земля. В Оленівці нас морили: сніданок міг бути о четвертій вечора, а вечеря — о четвертій ранку. І це після випробовувань на «Азовсталі», де не те щоб їжі не було взагалі, але незадовго до виходу вона закінчувалася. До хлопців на позиціях харчі майже не доходили. Доводилося самим щось шукати й приносити чи на КСП, чи безпосередньо на позиції. Скажу так: командування намагалося забезпечити їжею всіх, але були випадки, коли вона доходила не в повному обсязі. Не знаю, із чим це пов’язано, чому люди так поводилися. Для мене це незвично. Здавалося, у такій ситуації всі мали, навпаки, згуртуватися й ділитися останнім.
Володимир під час інтерв’ю в Києві
Щодо Довжанська, то першого дня, коли нас туди привезли, приблизно о 17-й після «теплої зустрічі» обережно запитали, чи будуть годувати. Після зустрічі чекали, що буде продовження Оленівки й що доведеться витримувати катування. Але згаданий начальник сказав: «Не хвилюйтеся». Увечері нам принесли по шматку хліба приблизно 20 грамів. «Це на скільки осіб?» — питаємо. «На одну», — відповідають. По такому шматку отримували щоранку й щовечора та по два — на обід. А в Оленівці один такий хлібець був добовою нормою. На сніданок дали перлову кашу з… м’ясом. Хороші порції. Плюс шматок хліба й чай. Ми побачили м’ясо вперше за довгий час. Хоча я м’яса й не їм, але для мене то був приємний шок. У таких умовах перебирати не доводиться.
— Ви вегетаріанець?
— Ні, просто не їм м’яса. Не хочу, щоб мене пов’язували із цими колами. У полоні більші шматки м’яса віддавав іншим хлопцям, а меншими вже не перебирав і їв їх. На обід давали два шматки хліба, на перше — щось на кшталт борщу, на друге — умовно, ячмінну кашу із салатом зі свіжої капусти чи консервованими кабачками. Вечеря — шматок хліба й каша з рибою. У перші дні, коли рибу смажили, ще було нічого. Потім почали варити. Ліпше б її взагалі не давали, бо їсти це було неможливо.
У полоні в нас навіть був телевізор. Коли натрапляли на російські новини, то вуха в’янули від суцільної брехні.
А ще в нас було радіо. Одного разу, у вересні 2022-го, саме коли відбувся великий обмін, за підсумком якого на волі опинилися командири з «Азовсталі», ми зловили українську хвилю, «Єдині новини». Це було щось надзвичайне. Коли о дев’ятій ранку почули наш гімн, мурашки пробігли по шкірі. Почути наш славень у полоні — це щось неймовірне. Мало сльози на очах не з’явилися. Я спершу навіть не повірив. Кілька днів ми слухали нашу хвилю, поки її не заглушили.
— Мали якісь розмови з тими, хто вас охороняв?
— Небагато. Нам забороняли спілкуватися з інспекторами й стріляти в них цигарки. Винятки робили, коли вони починали самі говорити. Що цікаво, були дві людини, які в контексті «Азовсталі» казали: «Ви молодці, що таке витримали». Цигарки все ж, попри заборони, стріляли. Я кинув курити з 1 січня. Вирішив, що мені це не потрібно. У мирному житті курив давно, потім відмовився від цієї звички аж до повномасштабного вторгнення. Знову закурив після боїв у Бучі, коли втратив командира й кількох побратимів. Приїхав на базу та взяв цигарку. Для мене ті втрати були особливо болісними. Але я опанував себе. Розумів, що життя триває і треба боротися далі.
— Вас часто допитували?
— Так. Іноді це було тупо й комічно. Від мене хотіли почути зізнання, що отримував від командирів «Азова» наказ виносити з будинків дорогоцінні речі, гроші та золото. Начебто на зберігання, щоб повернути після війни. Потім треба було сказати, що командири забирали ці речі собі. Що це за дурниці, думаю. Але, здається, зрозуміло. Це вони так хочуть приховати те, чим займаються самі. Сказав, що в мене на позиціях узагалі не було командира-азовця. «Зараз ти згадаєш», — промовляє і виймає коробочку, яка б’є током. Накрутив її і вдарив. «Згадав?» — питає. «Ні, не казатиму того, чого не було». Ще раз ударив. Я знову не сказав того, що від мене хотіли почути. Може, тому що тортури були терпимими. Також мене били нагайкою, пееркою (поліційною гумовою палицею. — Ред.) по руках, по ногах, по тілу. Але зрештою ці товариші зрозуміли, що зламати мене не вдасться. Принаймні тими методами, які проти мене застосовували. Знаю, що хлопців, які перебували в донецькому СІЗО чи в Росії, катували набагато жорстокіше. То за умови, що їх морять голодом і не надають медичної допомоги.
Також нам казали, що то ми знищили Маріуполь, зруйнували всі будинки, підірвали драмтеатр із цивільними людьми, серед яких було багато дітей. Але ж насправді на театр упала ФАБ. Точково. Проігнорувавши напис «Діти». Те саме було з пологовим будинком.
Про перший етап війни й гартування в середовищі футбольних фанатів
— Для вас війна розпочалася не в лютому 2022-го, а раніше…
— Так. Але порівнювати ті бойові дії з нинішніми складно. Хоча там теж вистачало інтенсивних боїв, регулярно траплялися артилерійські дуелі — узяти Широкинську операцію, Дебальцеве, Іловайськ. Проте нині така війна просто всюди, причому щільність вогню практично не вщухає. Крім того, тепер практично скрізь працює авіація. До повномасштабного вторгнення авіацію якщо застосовували, то не так інтенсивно. Ось хлопці, які наступають на Бахмут, розповідають, що по них щодня по кілька разів б’є авіація. У повітря здіймають як літаки, так і гелікоптери. Ці їхні Ка-52 справді страшні. Добре, що за штурвалами там не завжди круті пілоти. Була б у нас така техніка, використовували б її значно ефективніше.
А ще чинник гарматного м’яса. У Маріуполі є проспект Нахімова. По обидва боки там приватний сектор. По проспекту йде ворожа група, осіб десять. По ній починають працювати. Половина падає, інші відходять. Через хвилин 40 чи годину знову тією ж дорогою іде група. І знову з тим же успіхом. Згодом третя спроба, четверта. Таких випадків безліч. Вони взагалі не зважають на своїх людей. Те саме розповідає товариш, який нині воює під Бахмутом і заїхав на кілька днів до Києва поховати батька. Хлопці поруч із залізницею клали по дві ворожі групи, а через годину йшли нові, узагалі не змінюючи маршруту. Це як у випадку із Чорнобаївкою, коли росіяни вперто раз за разом посилали своїх людей на вірну смерть. Я, командир відділення, а потім взводу ще в ТрО «Азов-Київ», дорожив кожним бійцем.
А у війну я справді ввійшов у 2014–2015 роках, коли воював у лавах батальйону ОУН. Був у підрозділі, який перебував у селищі Піски на Донеччині. Уперше потрапив на війну в листопаді 2014-го, якщо бути зовсім точним. За весь час контакти з ворогом мав двічі чи тричі, з відстані 100–150 метрів. У Маріуполі 2022-го був від ворога за десять метрів… До 2014-го військових навичок не мав зовсім. Крім вишколів, які проходив із власної ініціативи. Звісно, спочатку було важко. Я не був готовий до війни. Але із часом зрозумів, що це таке і як тут поводитися. Збагнув, що якщо маєш мету, ціль, якщо приділяєш увагу навчанню, то війна — це не так страшно, як здається.
Тоді, 2014-го, узагалі не думав, наскільки ця війна затягнеться. Голова відходила від ейфорії Майдану. У Революції теж брав найактивнішу участь. Не розумів того шоу на сцені, але коли почалася активна фаза, протистояння на Грушевського, то ввімкнувся повністю. На сцені була купа брехунів і популістів, починаючи від Юлії Тимошенко, яка з’явилася на людях в кріслі колісному й на підборах, а тоді, піднявшись до Володимирської гірки, пішла власними ногами у свій Т4 (автомобіль марки Volkswagen. — Ред.). Чи Кличко. Ми відбиваємо атаки «Беркута» на Грушевського, а він приходить і розповідає: «Живімо мирно, не биймося й не ведімося на провокації».
Володимир у Пісках. 2014 або 2015 рік
Ти що кажеш, чоловіче? Ми ж відстоювали гідність країни, а не якісь химерні європейські цінності, яких завдяки міграційній політиці та різного роду ЛГБТ-спільнотам уже, по суті, і немає. Хоча, звісно, Європа ліпше, ніж постійно деградувати в компанії з Росією. Власне, після 24 лютого 2022-го вже всі зрозуміли, що таке Росія та росіяни. Навіть ті, які писали в соцмережах: «Нет войне» — і водночас приречено розводили руками, що вони нічого не можуть вдіяти. Тобто ми у 2013–2014 роках змогли, а ви не можете? Це країна, у якій у людей немає гідності.
У динамівському русі ніхто щодо цього ілюзій не мав. У нас завжди було табу на дружбу з російськими рухами. За невеликими винятками, бо праві рухи України з російськими правими контактували. Згадайте заворушення на Манежній площі в Москві, після того як компанія кавказців убила фаната «Спартака» Єґора Свірідова. Хлопці з нашого руху тоді їздили в Москву, щоб підтримати росіян. Натомість, коли щось схоже відбулося в нас, на нашому боці з російських фанатів були одиниці.
— Іменитий український хокеїст Олександр Матвійчук, який нині теж на передовій, сказав, що адаптуватися до реалій війни йому допомогли роки професійної спортивної кар’єри. Ви спортом професійно не займалися, але зі шкільних років потрапили у вир фанатського середовища. Мабуть, це був той гарт, який допомагає вам на війні?
— Звичайно. Почати треба з того, що тієї миті, як я потрапив на фанатський сектор київського «Динамо» (це 2008 рік, мені було 14), змінилася моя свідомість. До того, займаючись футболом у ДЮСШ-15 на Теремках, відвідував матчі «Динамо» на ще старому «Олімпійському» на звичайних секторах у компанії однокласників. Однак те, що бачив на фанатській трибуні, захоплювало. Вирішив спробувати. Сподобалося ще більше. Але головне, що фанатський рух навчив мене любити Батьківщину. У цьому середовищі почув те, про що не розповідали вчителі на уроках історії. Мене навчили поважати наші традиції, цінувати їх.
Під час виїзду на підтримку «Динамо» до Барселони
Пізніше разом із хлопцями з трибуни почав підтримувати не лише футбольне «Динамо», а й хокейний «Сокіл». Власне, наш фанатський рух у 1970-ті зародився саме із «Сокола». Коли ця команда 2014-го розпалася, ми намагалися постійно про неї згадувати, наголошувати всюди, де тільки можна, що «Сокіл» має жити. Ми проводили акції, малювали графіті на підтримку хокейного клубу. Головним натхненником цього процесу був Артем Борщагівський. Ми його підтримували. Коли 2020-го «Сокіл» відродився, це була для нас велика радість. З передвоєнних подій у хокеї зачепив конфлікт Бориса Колеснікова з Федерацією хокею України. За його вказівкою хокеїсти «Донбасу» втекли з лав національної збірної України. Колесніков укотре продемонстрував сепаратистську сутність, а хокеїсти наплювали на почуття всіх українців. Гра за збірну — честь, але вони діяли в інтересах того, хто їм платить гроші. Досі згадую останній передвоєнний матч «Сокола» на льоду ковзанки АТЕК. 20 лютого, здається. Наша команда тоді грала проти херсонського «Дніпра». Нас на фанатській трибуні зібралося доволі багато. А через чотири дні почалася війна.
Читайте також: З окупації в кухарки ЗСУ. Історія старости села на Херсонщині, яка змінила професію
Нині фанатський рух для мене — більше ніж сім’я. То люди, які мене ніколи не покинуть і завжди підтримають. Цю підтримку відчував завжди — ще до війни, а тепер тим паче. Неспокійний ритм фанатського життя загартував мій характер, дав зрозуміти, що бути фанатом не означає, що ти відбитий на всю голову, неосвічений. А ще прищепив риси, які допомагають на війні, — згуртованість, характер, бажання йти до кінця, до перемоги. У нашого руху є девіз: «Хохлы не бегут и не сдаются». «Хохли» — то прізвисько прихильників «Динамо» у фанатському середовищі, яке закріпилося до нас ще із часів совка. Як у москалів: «Спартак» — «м’ясо», ЦСКА — «коні». Тому, коли в полоні інспектори обзивали хохлом, сприймав це двояко.
На футбольному турнірі у Литві, де взяли участь на запрошення друзів із ФК «Жальгіріс» Вільнюс
— До речі, Несмачний — це справжнє прізвище чи прізвисько на честь відомого футболіста «Динамо» й збірної України?
— Псевдонім. Футбол дивився з юного віку, і з тих перших років мені страшенно подобався лівий оборонець Андрій Несмачний. Створюючи сторінку в соцмережі «Вконтакте», підписався як Володимир Несмачний. Потім, коли вказав своє справжнє прізвище, друзі почали писати: «Поверни. “Несмачний” класно звучить». Тоді вже на секторі більшість хлопців зверталася до мене не на ім’я, а на псевдо. І я зрозумів, що така доля.
— Мабуть, найгострішими стосунки між фанатами були після 2010 року, коли президентом України став Янукович. Згадаймо фінал Кубка України 2011 року в Сумах. Це тоді вперше з динамівської трибуни пролунало «Спасибо жителям Донбасса…». А передматчеву атмосферу яскраво характеризує факт, що тодішній прем’єр Азаров своїм указом заборонив продавати алкоголь у день матчу в радіусі двох кілометрів від сумського стадіону «Ювілейний», а саме місто правоохоронці розділили навпіл: на одному боці могли перебувати фанати «Динамо», на іншому — «Шахтаря». «Кордон» усім, хто вдягнений в атрибутику одного з клубів, переходити заборонялося. Зрозуміло, що це було вже не стільки футбольне, скільки політичне протистояння…
— Я був на тому матчі. А ще пригадую, як прискіпливо нас перевіряли під час кожного візиту в Донецьк. Це коли матчі відбувалися на «Донбас Арені», бо на поєдинках іншого донецького клубу — «Металург» — правоохоронці й стюарди поводилися так, як і на решті стадіонів України. Одяг Sva Stone (популярний серед правих бренд. — Ред.) на «Донбас Арені» заборонили.
На виїзних матчах проти «Шахтаря» нам немов свідомо намагалися прищепити ненависть до донеччан. Не знаю, навіщо це робилося. Хоча зрозуміло чому. Ще з 2004-го, із часів Помаранчевої революції (до якої я не долучився, бо був малим), Донецьк постійно протиставляли решті України. І довели до повномасштабної війни. Згадайте всі ці гасла про Донбас, який «кормит Украину». Якби люди в усій країні вивчали історію, то зрозуміли б, які росіяни нам браття. Бо, наприклад, чимало моїх знайомих не знали, що таке Холодний Яр. Радив їм прочитати книжку Юрія Горліса-Горського.
— Так чи інакше, між фанатами «Динамо» і «Шахтаря», «Дніпра» і «Металіста», «Карпат» і «Чорноморця» (цей список можна продовжувати) була реальна, а не награна ненависть. На цьому тлі оголошене в ході Революції гідності перемир’я, яке триває і досі, здається явищем воістину унікальним.
— Україна понад усе. Ми всі зрозуміли, хто в нас справжній ворог. Свою агресію спрямували на нього. І перемир’я справжнє, не награне.
Під час виїзду у шведський Мальме
Першими моїми бойовими побратимами 2015-го були якраз хлопці з руху одеського «Чорноморця», з яким ми теж до Революції ворогували. Не менше, ніж із прихильниками «Шахтаря» чи «Металіста». І ось 2017 рік, матч Суперкубка між «Динамо» й «Шахтарем» в Одесі. Незадовго до того в моєму житті трапилися події, які змусили повернутися з війни. Довелося бути в Києві. Як представник «Центурії» (націоналістичної ГО. — Ред.) допомагав тут волонтерам, плів сітки… Цій грі передувала історія з розборками між однією з динамівських фірм із назвою «Родичі» й одеською «Сегедкою». «Родичі» пред’явили «Сегедці» за те, що ті під час турніру з бойових мистецтв у пам’ять про бійця полку «Азов» у Черкасах були у футболках «Юніон» — руху московського «Спартака». Це обурило всіх, але «Родичі» не змовчали. Відповідь «Сегедки» теж була зухвалою. Тоді реально запахло зривом перемир’я.
Плетення сіток. 2016 рік
Перед згаданим матчем за Суперкубок представники «Сегедки» ходили по Одесі в пошуках «Родичів». І потрапили на збір нашого WBC (це найчисленніше угруповання фанатів «Динамо»). Поводилися зухвало, питали, чи є тут «Родичі». Ми відповіли, що їм прекрасно відомо, що «Родичів» тут немає. Одесити на правах господарів почали з високо піднятою головою іти геть. Але по дорозі почалася словесна перепалка, а за нею — сутичка.
Звичайно, побачивши, що б’ють моїх товаришів, я поринув у гущу подій. Почали рубатися, і цієї миті трапилася ситуація, якої я не хотів узагалі, — навпроти мене стояв мій бойовий побратим. За два роки до того ми їли з однієї тарілки, разом обороняли Піски. І ось, опинившись по різні сторони, ми подивилися один на одного й зупинилися. Підморгнули, усміхнулися та зрозуміли, що битися не будемо. Внутрішні футбольні протистояння ми залишимо на потім. А можливо, їх не буде взагалі.
— Люди, які брали участь у бойових діях до повномасштабного вторгнення, не сумнівалися, що велика війна буде. Ви не виняток?
— Я почав готуватися з осені 2021-го, коли супутникова зйомка показувала, що росіяни стягують війська до наших кордонів. Зрештою, морально я був готовий постійно. З 2021-го ми проводили вишколи для цивільного населення. На жаль, влада тієї миті не була зацікавлена, щоб цивільне населення змогло себе захистити. Не знаю, із чим це пов’язано. Можливо, вважали, що Збройних сил, Нацгвардії та добровольчих формувань на кшталт «Правого сектора» буде достатньо. «Правий сектор» — то просто герої. Окремі люди звідти на війні з 2014-го й досі жодного разу не були на ротації. Тому коли в полоні дізнався про загибель Да Вінчі (Дмитра Коцюбайла), то був у розпачі. Особисто ми знайомі не були, але я знав про його подвиги від людей, які воювали з ним пліч-о-пліч.
Читайте також: М’ясорубка: російська тактика на другий рік повномасштабного вторгнення в Україну, — звіт RUSI
Такі люди з їхнім досвідом неоціненні. Таким був мій бойовий побратим Шпрот. Ми брали участь у Бучанській операції, у боях за Мощун. 28 березня ми разом вилетіли на гелікоптері в Маріуполь. Загинув Шпрот 21 квітня від ворожої кулі, уже коли ми перебували на «Азовсталі». Шпрот виходив разом з іншими хлопцями, щоб зачистити певну територію і не дати ворогу пройти на «Азовсталь».
Бій був шквальний. Хлопці в групі зі Шпротом встигли забігти в будівлю й вести бій звідти, а він залишився на розі та прийняв основний вогонь на себе. Куля потрапила в ліву ключицю чи трохи нижче. У Шпрота виник пневмоторакс. На жаль, люди поряд, здається, тероборонівці, не мали достатнього досвіду надання першої медичної допомоги. Коли до Шпрота підбіг азовець Фрост, уже було пізно. Певен, якби Фрост був відразу, Шпрота вдалося б урятувати.
— Ви теж перебуваєте в лавах «Азова»?
— Ні. Починав свій шлях з ТрО «Київ-Азов». Із цього підрозділу, створеного азовським рухом, вилітав у Маріуполь. Перед тим мене оформили в певний підрозділ, щоб у разі загибелі рідні змогли отримати компенсацію. Це теж важливо, бо мені відомо немало випадків, коли родичі бійців, які загинули в Бучі чи Мощуні, досі не можуть отримати передбачених коштів. Нещодавно спілкувався з рідними свого побратима Аскета. Він загинув під Мощуном — у бліндаж прилетів снаряд. Для поховання збирали останки тіла. А тепер рідня не може довести, що Аскет загинув при виконанні бойового завдання. Як таке можливо? Чому люди, які втратили дорогу людину, мають щось доводити? Не знаю, хто в цьому винен. Знаю випадки, коли по докази родичі зверталися до командира підрозділу. А той відповідав, що такої людини в його підпорядкуванні немає і не було. Не хотів би, щоб мої родичі в разі моєї загибелі опинилися в схожій ситуації.
Я азовець внутрішньо. Захоплююся цими хлопцями. Бодай тому, що значна їх частина, особливо тих, хто 2014-го звільняв Маріуполь, була футбольними фанатами. Є люди, які різними шляхами намагалися втекти від війни за кордон. А я знаю чимало випадків, коли хлопці, навпаки, поверталися, щоб воювати за Україну. Скажімо, Кельт повернувся з-за кордону й за першої ж нагоди вирушив у рідний Маріуполь на допомогу хлопцям. 25 березня прилетів, а 26 загинув. Неподалік від свого будинку. Так само повернувся з-за кордону мій бойовий побратим Секач. Він теж родом з Маріуполя, служив у Французькому легіоні. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся додому. 29 березня він прилетів у Маріуполь, а загинув на «Азовсталі» після ракетного пострілу з моря.
Про бої в Маріуполі
— Ви також були серед людей, які долетіли до Маріуполя гелікоптером, уже коли наші військові були там в оточенні. Розуміли, що це квиток в один кінець?
— Знав, що буде важко. З нашої «вертушки» із 17 осіб загинуло чотири: льотчик, Грян, Шпрот і Секач. Але ми не могли не полетіти. Хлопці, які боролися в Маріуполі, постійно казали нам: «Головне відбийте Київ. За будь-яку ціну. Бо не буде Києва — не буде Маріуполя й інших міст». Тому щойно ми прогнали росіян з Київщини, я вже не вагався, куди вирушити далі. Ми їхали в Маріуполь, щоб допомогти хлопцям за будь-яку ціну. Звісно, допоміг я не сильно, на загальний перебіг подій це не вплинуло. Але кожна поява нових людей (а нас «вертушками» разом з медиками добралося приблизно 75 осіб) сильно надихала бійців, які перебували в Маріуполі із самого початку.
Ми летіли в Маріуполь в одній «вертушці» з Гряном і Вишнею. Сашко Гряник — то взагалі надзвичайна людина. Він був відважним воїном. Незадовго до повномасштабного вторгнення в нього закінчився контракт з тоді ще полком «Азов». Грян повернувся до Києва, знайшов роботу. Він хотів знімати, літати на безпілотниках. Але після вторгнення Сашко спершу вступив у ТрО «Азов-Київ» — у підрозділ, який формувався з колишніх азовців і людей, які вже мали досвід участі в бойових діях, були бійцями ГО «Центурія». Це був бойовий кулак, з якого формувався підрозділ. Згодом до нас у Київ почали стягуватися люди з усієї України. Не пригадаю точних цифр, але за кілька днів загін ТрО «Азов-Київ» налічував уже в межах півтори тисячі бійців. Це азовська сім’я, люди, які були в азовському русі чи були до нього небайдужі.
Здається, 10 березня мені, як командиру взводу, надійшло повідомлення від командира загонів ТрО «Азов-Київ». Мовляв, є серйозна розмова щодо спроб деблокувати Маріуполь. Зібралися всі командири взводів і повідомили про два варіанти: «зелений коридор» з Маріуполя для наших військових і цивільних людей; прорив у Маріуполь і продовження боротьби разом з нашим гарнізоном. Жодних деталей ми не чули. Перспективи обох варіантів видавалися туманними. Прорив уявлявся із залученням великої кількості війська, артилерії, броньованої техніки й підтримки з повітря. Прориватися можна було із запорізького напрямку. Станом на 10 березня це означало, що пройти необхідно кілометрів 50–60. Це багато.
Командири отримали наказ скласти списки людей, які готові брати участь у деблокаді. Хтось, як, скажімо, я, погодився відразу, не маючи чіткого уявлення, як це відбуватиметься. Деякі хлопці сказали, що вони готові, але не підпишуться на це, поки не знатимуть, як саме відбуватиметься прорив. Та із часом ці розмови затихли. Аж до 25 березня, коли з’явилася інформація, що частина хлопців потрапила в Маріуполь. Ми здивувалися й запитали, чому нам про це нічого не сказали. Наступного дня одночасно зі звісткою про смерть Кельта дізнався, що є нагода потрапити в Маріуполь. «Плюс, звісно, будь-яким шляхом», — сказав і зобов’язався зібрати людей. З мого взводу разом зі мною погодилося летіти п’ять осіб. Коли сформувалася група, побачив у списку Гряна. «Летиш?» — питаю. «А що, я залишу хлопців? “Азов” — моя сім’я», — сказав він.
Володимир у Маріуполі з побратимами Вишнею (живий та вийшов з полону) та Шпротом і Сєкачем (бійці загинули на Азовсталі)
— Олександр загинув за лічені дні до виходу українських бійців з «Азовсталі»…
— 8 травня… Сашко був на Магазинній, 10. Туди був точний приліт ФАБ — протибункерної авіабомби. Там загинуло багато наших людей — 15, якщо мені не зраджує пам’ять.
Для Гряна занадто «веселими» видалися вже перші миті перебування в Маріуполі. Ми висадилися з «вертушки» й першої години прийняли бій на вулиці Куїнджі. Зайняли СП. Ми були в протитанковій групі. Грян хотів відстежити, звідки виїжджає ворожий танк, по якому нам треба було відпрацювати. Минуло зовсім небагато часу. Сашко відтулив шторку в приватному будинку, і туди відразу прилетіло з танка. Грян вийшов збентежений, ми були збентежені не менше за нього. Повернувся в будинок. І туди знову постріл з танка. Сашко знову вийшов. Утретє він повернувся в ту хату з Вишнею і Шпротом. Тепер шторку відкрив Вишня. І знову приліт — цього разу, здається, уламково-фугасний снаряд. У росіян є такі снаряди, як лом, які прошивають будівлю. Хлопців відкинуло ударною хвилею. Будинок після цього вибуху був зруйнований.
Читайте також: Дзвінки без відповіді. Як Анастасія пережила окупацію в Ізюмі, а тепер шукає свого хлопця – полоненого «азовця»
Ми з іще одним азовцем, позивного якого з певних причин не називатиму, не розуміли, як поводитися в цій ситуації, — бігти й рятувати хлопців з-під завалів чи ні. Танк далі працював і був ризик, що поляжемо там усі. Але впродовж цих кількох хвилин, поки ми вирішували, Вишня й Шпрот дали про себе знати. Грян не відгукувався. Через певний час помітили, що він вибирається з будинку не то через діру, не то через двері, а нам показує, що він трьохсотий, але з ним усе добре.
Дістався до Сашка, почав оглядати поранення. Уламки влучили в руку й ногу, контузія. Так само з контузією і подряпаним уламками, склом чи «вторічкою» обличчям вибрався Вишня. У Шпрота теж була контузія. Це все люди, з якими я годину тому прилетів, у яких я був упевнений і знав, що їм можна довіряти. Ми були одним цілим, знали, чого одне від одного чекати. Ми з іншим азовцем надали хлопцям першу допомогу й відправили їх на евакуацію. Я залишився сам з незнайомими людьми в невідомому місті. Розгубився тоді зовсім, приходив до тями день чи два. Серце з грудей вилітало, але сконцентрувався на виконанні завдань, які стояли перед нами.
Ще одне фото часів оборони Маріуполя
І що цікаво. Поламавшись, Грян не залишився сидіти в підвалі чи десь на лікарняному, у госпіталі, а зустрівся з хлопцями з полку, з якими служив раніше, і приєднався до них. Нам сказав: «Мужики, сорі, але це мої побратими, з якими я служив і яких знаю». Звісно, жодних образ не було. Усі все зрозуміли. Ми підтримали Сашків вибір. Вишня й Шпрот повернулися до мене, і ми далі обороняли Маріуполь.
Перше поранення я отримав 8 квітня під час вуличних боїв, після того як на нас скинули ВОГ з коптера. У моє тіло ввійшло чотири уламки: два в груди, один у руку й один у шию. На зв’язок зміг вийти лише через чотири дні, 12 квітня. Повідомив рідним, поки повертався на позиції, що зі мною все гаразд і що ми переможемо. Тієї миті ми ще сподівалися, що отримаємо підмогу й не залишимося самі. Віри додавало спілкування з хлопцями із загону ТрО «Азов-Київ», які залишалися в столиці. Тоді вони вже переформатувалися в підрозділ ССО «Азов», а згодом — у 3 ОШБр. Вони намагалися прориватися в Маріуполь, але ці спроби були невдалими, з великими втратами. Нині ці хлопці працюють на бахмутському напрямку, теж мають втрати, але просто вигризають кожен метр нашої землі з дивовижною хоробрістю.
— Коли захисники Маріуполя опинилися на «Азовсталі», світ мав змогу чути про те, що відбувається, з уст командирів. Зокрема, від Редіса (командира Окремого загону спеціального призначення «Азов» Дениса Прокопенка. — Ред.), теж фаната «Динамо». Ви мали з ним прямий контакт на «Азовсталі»?
— Бачився з ним там тричі. Уперше — 17 квітня, незадовго після того, як ми перебралися на «Азовсталь». Редіс виголосив промову стосовно методів оборони, яка мене вразила. Він цілком міг запропонувати здатися й закінчити це побоїще, мовляв, нас б’ють з моря, артилерією, літаками, закидують «м’ясом», а отже, шансів перемогти немає. Але Редіс мислив глобально. Він розумів, що, тримаючи оборону, ми виграємо час у контексті війни загалом, ми стягнули на себе велику кількість ворогів. Поки ворог зосереджений на нас, на інших фронтах хлопці можуть прориватися. Після слів Редіса в мене вже не було сумнівів, чи треба опиратися далі.
Поміж альтернативних варіантів ми розглядали хіба вихід з Маріуполя із залученням третіх сторін. Приклад Іловайська показав, що Росії та Путіну, точніше хуйлу (треба називати речі своїми іменами), довіряти не можна. Росіяни звикли жити на суцільній брехні.
Не хочу образити інших командирів «Азова», але Редіс — найкращий серед них. Так відважно й відчайдушно, як він, боротьби не вів ніхто. Зокрема, і ті командири, які перебували в Маріуполі. Власне, тут теж проявився фанатський гарт, про який ми казали вище. Денис, як представник колективу «Альбатрос», був одним із найпомітніших у динамівському русі до війни, а потім пройшов шлях від звичайного солдата до командира. Захоплююся цією людиною. Шкода, що Денис поки що не вдома. Він міг би принести багато користі на фронті (9 липня, уже після запису цього інтерв’ю, Денис Прокопенко й інші командири оборони Маріуполя повернулися в Україну. — Ред.).
Ми в Маріуполі чіплялися за кожен клаптик землі, за кожну будівлю. На фото з Маріуполя можна помітити, що майже кожен багатоповерховий будинок там спалений. Це тому, що ворог, помітивши нашу присутність, намагався нас викурювати. Бездумно, бо коли вони підпалювали одну квартиру, то ми перебиралися в сусідню чи поверхом вище. Потім, коли пожежа вщухала, поверталися в стіни зі згарищем. І так могло тривати довго. Звісно, випадки, коли люди втомлювалися морально та фізично й відходили, теж траплялися. Однак зазвичай ми керувалися наказом, який озвучив Редіс: «Оборонятися за будь-яку ціну». Кожен мав свій сектор відповідальності й тримав його оборону.
Хоча були різні думки. Ти стоїш на позиції, тебе розбирає танк, артилерія, іде піхота. Здавалося б, як тут устояти? Але маєш наказ і виконуєш його. У мене бажання встояти переборювало страх утратити життя. Ми відходили лише після того, як залишалися руїни й не було за що зачепитися. Чи коли мали великі втрати. Це стосується всього Маріупольського гарнізону: Нацгвардії, ЗСУ, прикордонників.
— Одним з тих героїв є, можливо, найлегендарніший представник динамівського фанатського руху Вова Орден. Він боронив Маріуполь з перших днів повномасштабного вторгнення, був на «Азовсталі» й досі перебуває в полоні…
— Вова дійсно легенда нашого руху. На жаль, незадовго до повномасштабки він поховав дружину, а потім переніс важку операцію на серці. Після такого можна забути і про війну, і про все на світі, впасти в депресію. Але Вова не зламався… Можу тільки здогадуватися, у яких умовах він перебуває нині. Я востаннє бачив Ордена, ще коли ми були в Оленівці. Попри умови, Вова усміхався й був на позитиві. Як завжди. Постійно прошу Всесвіт, щоб Орден опинився на свободі якомога швидше. Як і всі наші хлопці та дівчата. Ми їх чекаємо, пам’ятаємо й боремося за них. Думаю, Вова це знає. Я цю підтримку в неволі відчував точно.
— Володимире, про ваше звільнення я дізнався із цього повідомлення Сергія Бондаря, який теж воює: «Несмачний, з поверненням з полону. Вже хуй знає який раз відпетлюєш красавчіком». Що він мав на увазі?
— Тимур (Несмачний сміється. — Ред.). Це він, напевно, згадує про ті пригоди, у які потрапляв ще в цивільному житті як фанат. Коли мене закривали в райвідділку, а пацани боролися й допомагали мені вийти. Тепер за мене теж поборолося безліч людей — від звичайних українців до ГУР, СБУ, нашої влади.
— Щоб підсумувати, спробуйте відповісти на таке запитання. На початку війни казали, що закінчиться вона тоді, коли в москалів почнеться громадянська війна. Перша спроба вже була, але вона швидко перетворилася на фарс. Гадаєте, ця історія з Пріґожиним показала, що війна завершиться, лише коли ворог буде розгромлений?
— То було б ідеально, якби вони почали мочити самих себе. Але наше завдання — перемогти тут, максимально вигнати ворога за наші кордони. Росіяни звідси самі не підуть. Якщо всередині Росії почнуть повстання проти Путіна, це полегшить наше завдання, розхитає ситуацію на фронті. Але героїзувати, скажімо, вагнерів не можна категорично. Вагнери для нас не менші вороги, ніж путінська влада.
Узагалі хочу звернутися до людей, які досі ставляться до війни байдуже: змініть своє ставлення. Ми переможемо ворога на фронті, а потім візьмемося за колаборантів усередині країни. Їм в Україні життя не буде. Якщо ви російський колаборант, то ліпше збирайте речі й забирайтеся геть. Поки не пізно.