До війни Лариса Боженко сім років була старостою села на Херсонщині, а нині готує обіди українським воїнам неподалік передової. Ми познайомилися в батальйонній їдальні на Донеччині, куди запросили перекусити бійці батальйону «Арей» Української добровольчої армії. Приїхали саме тоді, коли Лариса та її колеги по кухні закінчили варити обід і взялися пакувати свіженькі страви бійцям в окопи. Лариса називає себе чинною старостою, але такою, яка тимчасово не працює, і запевняє, що в її перевтіленні немає нічого особливого, адже інакше й бути не могло, такі тепер часи. Вона, мабуть, має рацію: сьогодні в Україні можна почути чимало подібних незвичних історій. Проте цінність кожної від цього аж ніяк не применшується, адже історія нашої перемоги складається саме з таких маленьких перевтілень великих людей.
Село Орлове Кочубеївської громади Бериславського району Херсонщини, старостою якого є Лариса Боженко, потрапило в окупацію 11 березня 2022 року. «Увечері 10 березня до нас зайшло кілька десятків бійців 60-ї окремої піхотної бригади, — згадує жінка. — Ми їх опівночі нагодували, надали максимально комфортні умови, які тільки могли. Блокпости їм поробили, тягали якісь бетонні плити. Як вони нам казали, так і робили. Трактори знайшли, люди наші вийшли, вони в нас дружні — такі молодці. А о дев’ятій ранку почався бій».
Ще звечора ворожа колона зайшла в сусіднє село Новобратське. «Це їх хтось провів балками туди, — розповідає староста. — До мене дзвонять люди, кажуть: “У нас бетеери”. Я думала, якщо до нас зайшли наші, то й туди зайшли наші. Кажу: “То, мабуть, наші”. “Ні, — відповідають, — руска рєчь, зетки”. А наші солдати з односельцем якраз поїхали туди на розвідку. Вони не знали, що зайшли кацапи. Дзвоню їм і кажу: “Вертайтеся, там кацапи”. Мало не вскочили».
Ну а зранку старості зателефонували та повідомили, що «орки» сунуть прямісінько на її Орлове. «Зайшли через Нову Шестірню, — ділиться Лариса. — У нас поля довкола, мороз, тоді можна було заїхати з будь-якого боку. Ми з братом та головою громади якраз були біля наших солдатів. Там був старшим такий Андрій. Питаю: “Що нам робити, які наші дії?”. Бо брат мій атовець колишній, тільки у вересні звільнився, хотів допомогти. Але Андрій сказав, що краще евакуювати людей. Уже йшов бій, а ми ще бігали попід хатами й кричали: “Ховайтеся в погріб, у бомбосховище!”».
Уже 24 лютого, коли люди зрозуміли, що почалася війна, облаштували бомбосховище в клубі. Там було все найнеобхідніше: вода, ліки, матраци. Усім повідомили йти туди, якщо немає де ховатися. Але коли почалося, то ховалися вже як могли. «Щоб ви розуміли, коли зайшли кацапи, у нас у погребі було 19 осіб, з них сім дітей, — розповідає Лариса. — На вулиці в людей льохи в більшості ніякі, а в нас більш-менш добрий. І це ж коли мене не було, мій батько стояв на хвіртці та гукав усіх: “Ідіть до нас, у нас погріб хороший”».
Читайте також: Темні ночі і 189 днів страху. Як мешканці Нового Бурлука на Харківщині пережили окупацію
Українські бійці не змогли втримати села. П’ятеро загинуло, але їх було занадто мало, щоб зупинити ворога. «Одного навіть дострелили впритул, — згадує Лариса. — Він був поранений, коло нього перев’язувальний матеріал лежав, але його добили в голову. Ми зібрали те, що залишилось, у його шапку, таку світленьку, накрили». Поховати вояка окупанти не дозволили, як і його загиблих побратимів. «Кацапи казали, що вони можуть бути заміновані. Постійно перевіряли, чи лежать. Але потім наші хлопці, односельці, їх таки забрали. Ну треба ж поховати, це ж не має так бути. Потепліло, сонце пригріло, а люди лежать. Батько мій казав, що там уже собака руку відірвану тягав». Викрадені тіла українських вояків люди спочатку заховали в покинутій хаті, а далі поховали в старому погребі. Лише коли зайшли хлопці з УДА, їм показали, де ті лежать.
У певному сенсі мешканцям Орлового пощастило. Під окупацією село було лише кілька тижнів — з 11 по 30 березня. Але й цього вистачило, щоб пізнати всі принади «руского міра». Під час зачистки окупантами села староста з братом сиділа в погребі, як і всі мешканці. «Нас просто не знайшли, — ділиться жінка. — І це слава Богу, бо відразу постріляли б. А потім прийшов один дід і каже, що шукають старосту. Мужиків зігнали в сільську раду, кричать, хто робив блокпости. Бачать, що хтось намагався організувати оборону». Як брат не просив, але Лариса таки вирішила не ховатися, а піти говорити з окупантами: «Віддала йому свій телефон, підняла руки й пішла. Бо я ж не знаю, що в них у голові. Не прийду, а вони людей розстріляють». Ситуацію врятувало те, що прилетіли наші «сушки», тож «орки» зачинили людей у сільраді та швиденько поїхали. Староста прийшла, відчинила й питає: «Усі живі?» Вижили всі. Виявилося, що розбомбили хату батька Лариси, який живе через дорогу від неї. «А я йому: “Головне, що ти живий”. Бо він переживав, не знав, де ми з братом поділися, а ми не знали, що з ним. На тій стороні якраз були блокпости, ішов бій», — розповідає жінка.
Лише на одній старостиній вулиці того дня шість будинків згоріло вщент. Один із них — багатодітної родини. Лариса згадує: «Ця родина — чоловік, жінка та п’ять дітей — потім у мене понад тиждень жила, тому що не було куди подітися. І сім’я з двома дітьми через хату також. Вони боялися, бо в них не було погреба. А ще я з батьком, сестра мого покійного чоловіка та сусідка з матір’ю. У мене хата невелика така, тому всі оце на підлозі спали. Тиждень, може, провели в погребі спочатку, а потім уже тільки бігли, як обстріли були».
Староста також спочатку нікуди не виходила й працювала з погреба в телефонному режимі. Тоді ще був зв’язок і роботи не бракувало. Через те що всі колеги, включно з головою громади, евакуювалися, Лариса залишилася єдиним представником української влади на цілу округу. Чому також не втекла? «А як я могла покинути село? — каже. — У нас залишилися пенсіонери, які лежали, які без дітей. У нас залишилися корови. Щоб ви розуміли, через хату сусід виїхав, залишив 11 корів і свиней розміром, як цей стіл (показує на величезний учительський стіл. — Ред.), а ті корови ревуть, води немає, світла немає. Ми 200-літрові бочки води возили тачкою, щоб поїти чужих корів. А мародери… У нас померло три людини. Діти повиїжджали, а вони залишилися. Чоловік помер, ми яму викопали в коліно й хоронили його в целофановому мішку. А потім бабуся померла. Вона ще й померти не встигла, а мародери вже щось винесли. Ми поїхали з хлопцями, узяли їх, зачинили та все повернули. Ну як я могла поїхати? Це ж люди, п’ять сіл. Який би вигляд я мала? У нас виїхала майже вся влада, усі виїхали. І ще б я поїхала. Це б мене совість замучила».
Коли наші повернулися, то не було ні світла, ні води. Треба було все відновлювати. Лариса організовувала, просила: «Я знаю, хто електрик, хто це може зробити. Якось хлопчик (електрик. — Ред.) потрапив під обстріл, упав зі стовпа, і пішла кров з носа. До мене мамка його дзвонить, лається на мене. А ви кажете, поїхати… У мене собака вівчарка, я не могла його кинути. Собака — біженець, до речі».
Під час окупації в селі спочатку стояли підрозділи Росгвардії. Потім їх змінили на «денеерівців». «Вони набагато гірші, — розповідає Лариса. — Коли зайшли в Кочубеївку, то сказали жінкам: “Ми сєйчас обоснуємся, а ви там готовьтєсь, потому шо будєм сьодня гулять”. До нас у село з Кочубеївки відразу всі жінки виїхали, які вважали себе більш-менш привабливими. Навіть баби старі повиїжджали». На щастя, за час окупації в підконтрольних старості селах окупанти нікого не вбили, але біди наробили чимало. Був випадок, що зґвалтували вагітну, поглумилися над бабусею 80 років, одному чоловікові прострелили ногу. Та переважно обходилося грабунком і мародерством. Забирали машини, гроші, мисливські рушниці й навіть продукти. «От у куми забрали медичне золото, якісь колечка доньчині, ланцюжки, обручку, — каже староста. — У мене з кабінету забрали планшет і флешку. Ноутбук не забрали: мабуть, не сподобався. В одної жінки яйця курячі у відеречку стояли, то вони і їх забрали». А от пралок, як на Київщині, не крали. Лише часто робили всілякі пакості. По вікнах стріляли задля розваги чи в туалет ходили й не змивали: «У мене в подруги один попісяв у літрову баночку й на столі залишив».
Читайте також: Як лікарі рятують українських воїнів неподалік передової
А ще ходили людей переписували. «У Кочубеївці, — каже жінка, — в одного мужика герб України на воротях. Він його не замалював. Хоча були такі патріоти, що як тільки на Каланчаку бахнули, то відразу все замалювали. А він — ні. До нього приходили й питали: “Ето шо такоє?”. А він каже: “Герб України. Я ж живу в Україні, я українець, це моя країна. Чи ти хочеш, щоб я малював герб Росії?”. Ну вони, правда, ніяк не відреагували».
Відвертих колаборантів за час окупації в громаді не проявилося. Можливо, тому, припускає жінка, що окупація тривала відносно недовго: «Пощастило, що ми були дуже близько до Кривого рогу і їх швидко звідти відтіснили». Хоча є і такі, хто був не дуже задоволений перебігом подій. «У нас є таких кілька людей. Одна навіть виїхала, а одна залишилася в селі. Як зайшли наші хлопці із шістдесятки, то вони дуже обурювалися, аж я з ними сварилася. Казали, мовляв, чого я їх сюди тягну, будуть стріляти. Я відповідаю, що це українська армія, а не російська, розумієте?».
За її словами, першими в село зайшли миколаївські хлопці з «Арея», потім 17-та танкова бригада. Лариса продовжує: «Вони якось за короткий час такими рідними стали. Я і дві мої подруги готували їм їсти. Утрьох на 250 осіб. Готували, прали їм. Я стільки чоловічих трусів за весь свій вік, 47 років, не те що в руках не тримала, а навіть не бачила». Готувати на таку кількість людей двічі на день було дуже нелегко, зізнається жінка. На неї вже навіть сварилися знайомі солдати. Це, мовляв, неправильно, бо в них є свої штатні кухарі, які повинні їм варити.
«У будь-який час доби хлопці могли заїхати, бо знали, що в нас можна поїсти. За таким принципом тепер ми годуємо людей тут. І так, ми були у Варварівці, у Тернуватому, у Великій Олександрівці, у Нікополі. Спочатку дівчата це, звичайно, не дуже сприйняли, бо це кухня, є якийсь режим, але я кажу: люди виходять з позицій, люди ідуть на позиції, вони воюють, вони повинні в будь-який час заїхати до нас поїсти, попити кави, чаю, з’їсти чогось солоденького. Ми стараємося готувати смачно. Працюємо практично 24/7».
Читайте також: «Списи Арея». Як бійці Української добровольчої армії воюють на саморобних РСЗВ
Паралельно жінка розподіляла волонтерку, яку почали масово завозити після звільнення села та околиць. Першу гуманітарку — крупи в мішках — ділили літровими чашками й роздавали багатодітним родинам, які не евакуювалися, та самотнім пенсіонерам. Потім, коли допомоги стало більше, примудрялися розвозити її навіть у села в сірій зоні. «У нас поруч село Новобратське залишилося відрізане. З одного боку річки кацапи й міст перебитий. А там живуть самі пенсіонери. Я їм за свої гроші купляла хліб, привозила до річки, а з того боку дівчина приїжджала тракторцем через брід, забирала й розвозила стареньким». Іноді хліб доводилося роздавати й під обстрілами. «Тут вариш їсти, тут робота, тут стріляють, тут потрапляєш під бомбування. Я потрапила кілька разів під обстріл. Була якось у ситуації, що ми ледве встигли заховатися до людей у погріб. Потім казали, що не будуть мені хліб возити, щоб я не їздила».
Коли батальйон «Арей» УДА почали переформатовувати й оформляти в склад 129-ї бригади ТрО, Ларисі запропонували долучитися. Жінка трохи вагалася, бо, як не крути, працює старостою, у селі після окупації треба наводити порядок, та ще й голова громади кликала її стати своєю заступницею. «Але я відмовилася, — каже жінка, — просто відмовилася від кар’єри, щоб із хлопцями працювати. Уже навіть тут була, вона мені пропонувала, хотіла, щоб я пішла до неї заступником голови військової адміністрації. Казала, що має право подати позов, і мене з армії відрахують, бронь дадуть, буду працювати. Людмила Степанівна в нас така дуже гарна голова. Це такий час, коли хочеться працювати з людьми, на яких можна покластися, знати, що вони надійні. Але я їй усе пояснила, і вона зрозуміла. Кажу: “Людо, ну вони просять. А я вже не можу їх покинути. Мені хочеться, щоб вони гарно їли. Тому що з автоматом я не піду, мені 47 років, ніхто не пустить. А зробити бійцям максимально комфортні умови в цій ситуації — це мені до снаги”».