Безробіття дістало

 

 

 

Фрау Теллерс починає ранок із читання газети за філіжанкою кави: «Гамбурзьке диво – дитя білої ведмедиці – поки годують дитячим харчуванням із пляшечки. Ведмежа швидко набирає вагу й спить 16 годин на добу»; «Нас дратує те, що біля світлофора на перехресті Конрад Аденауер – штрассе й Ентенгассе вже другий місяць мокне під дощем диван. Ця недолугість псує ландшафт, дратує місцевих мешканців і автолюбителів». Рефреном газетним новинам вторить телевізор: на екрані пузатий фермер у гумовому фартусі милується свіжим тавром у вигляді танцюючого на хмаринці Будди, що нанесене на спину улюбленої свиноматки. А майстер-китаєць вже бриє бік наступній хрюкаючій жертві краси. Фрау Теллерс одягає плащ, чіпляє поводок своєму вицвілому від ста рості тер’єрові й виводить його на моціон.

 

Ось вони – гримаси капіталізму. Ось воно – життя помираючих від нудьги добропорядних бюргерів. Біле на поличках, чорне сховано в ящики комода. Зверху – серветка з бахромою. Побут із німецькою акуратністю розділений на ланки розпорядком дня та касовими книжками.

 

 

 

Уже сім років як 56-річна Марліза Теллерс – вдова. Рік тому їй вирізали злоякісну пухлину грудей. «Ти тепер майже інвалід, – сказав начальник. – Сиди вдома й відпочивай». Залишається зводити кінці з кінцями, намагаючись якнайшвидше постаріти до пенсійного віку. Фрау Теллерс за фахом – економка. «Все життя керувала господарством чужих людей за зарплату, а тепер сама своїм безоплатно керувати не можу», – сміється вона.

 

Три дні на тиждень Марліза на добровільних засадах допомагає в так званому соціальному магазині «Штольбергер Тафель». Штольберг – типове німецьке містечко у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія з населенням 58 тис. чоловік. Власних безробітних, не кажучи вже про масу емігрантів, які й німецькою погано володіють, тут чимало. Саме для категорії населення, чий місячний дохід є нижчим рівня бідності, Союз католицьких жінок створив цей благодійний заклад. За символічну ціну безробітні тут регулярно поповнюють продуктами свій «споживацький кошик». «З неба нічого не падає, – розповідає Марліза. – Зранку я сідаю у вантажівку й ми об’їжджаємо супермаркети, пекарні й фермерів, які жертвують продукти для «Тафеля». До четвертої години, коли магазин відкривається, все потрібно встигнути вивантажити та спакувати. Щороку клієнтів більшає, а продуктів збирається менше, тому найважче завдання – розділити все це так, щоб кожному вистачило. Всім не догодиш, як не старайся, часто виникають скандали. Наприклад, емігрантка з Туреччини (у неї восьмеро дітей) відмовилася платити €2,5 за цілу купу продуктів. У магазині вони б їй обійшлися у 20 разів дорожче, а вона все одно незадоволена. Ніхто не хоче розуміти, що ми платимо за оренду приміщення, за електрику, бензин і безліч страховок. Дехто вважає, що найкращі продукти – м’ясо, рибу, сир – ми забираємо собі». Фрау Теллерс і справді відкладає для себе паличку ковбаси, йогурт і зо дві булочки: «Якби не ця можливість, то після оплати за всі страховки і комунальні послуги місячної допомоги по безробіттю на їжу вже б не вистачило. Тому я і допомагаю тут». Але Марліза у своїй робочій футболці – фігура для цього магазину нетипова.

 

Дивлячись на доглянутих, із перманентом і манікюром, кокетливо одягнених волонтерш за прилавком «Тафеля», здається неймовірним, щоб вони тягнули додому після зміни повні сумки. Двоколісні «кравчучки» бюргершам просто не відомі.

 

 

«Мені соромно користуватися такими подачками. Ці випещені тітки приходять сюди не покупців обслуговувати, а звірів у зоопарку з руки годувати. Благодійність – палиця з двома кінцями, й про це потрібно пам’ятати, якщо хочеш зберегти повагу до себе», – каже 31-річний Томас. Можливо, йому краще знати: раніше Томас працював продавцем у супермаркеті, а останні три роки, після того, як потрапив під скорочення штату, живе на допомогу по безробіттю у €347.

 

Ось його нехитра бухгалтерія щомісячних витрат: €30 – за електрику, 50 – на бензин (це при розході 40 л), €30 – за розмови з мобільного телефону (так дешевше, ніж зі стаціонарного), €50 – на куриво. Після оплати паркування, податків і страховки за старенький Opel на їжу залишається €80. Відкласти з цієї суми десятку-другу на похід з подругою на дискотеку вдається рідко. Як малозабезпеченому, однокімнатну квартиру, воду й газ за мінімальними тарифами йому оплачує Агенція праці. За рахунок працюючих платників податків, звісно.

 

Раз на тиждень Томас, як і багато інших безробітних «зі стажем», відвідує так званий Учбовий центр. Подібні організації працюють за контрактом із федеральною Агенцією праці. Не зважаючи на сильну конкуренцію, кількість таких центрів зростає щодня. «Робота замість допомоги по безробіттю» – під цим девізом ціла армія психологів і соціологів намагається допомогти таким, як Томас, знову знайти своє місце в су спільстві, вибрати правильний напрям у пошуку роботи, проявивши при цьому ініціативу, самостійність і віру в свої можливості. «Рибою тебе тут не нагодують, – коментує Томас, – але вудочку зробити навчать. Було б тільки бажання».

 

«Ціни на продукти ростуть, а допомога по безробіттю не збільшується», – нарікає в черзі до «Штольбергер Тафеля» 56-річна Раїса, котра приїхала до Німеччини п’ять років тому з Вінниці. При цьому вона воліє замовчувати, що на зекономлені з цієї допомоги кошти вона примудряється допомагати сім’ям двох своїх безробітних синів, які залишилися в Україні. Справді, в цьому світі все відносно.