Натомість «Дах» переводять із режиму репертуарного закладу в режим проектного, принаймні до появи зовнішнього фінансування від держави чи спонсорів. Приміщення на Либідській залишається за театром. Тепер він функціонуватиме на засадах так званої французької (або швейцарської) моделі, що за нею, як запевняє Троїцький, працюють майже всі театри у відповідних країнах. «Ми знаходимо гроші на новий проект – нову виставу, граємо її певний час, приміром три тижні, після чого консервуємо й переходимо до інших», – розповів Тижню режисер. Паралельно роботи буде презентовано іноземним антрепренерам, у разі їхньої зацікавленості ці вистави житимуть у гастрольному режимі за кордоном. Водночас структурні зміни особливо не зачеплять дахівських сайд-проектів – гуртів «ДахаБраха» і Dakh Daughters. «Театр ніколи не підтримувала держава, за винятком трьох-чотирьох місяців, – пояснює пан Троїцький мотивацію свого кроку. – Водночас і актори подорослішали, і в мене немає грошей на утримання репертуарної сцени».
Факт таких змін – частина своєрідної сумної тенденції. В Україні вже були прецеденти зникнення незалежних мистецьких центрів через проблеми з коштами. Два місяці тому про ліквідацію театру «Київ Модерн Балет» заявив його керівник Раду Поклітару – із тих самих фінансових причин. Пригадується й історія «Вільної сцени», котра, почавшись як цілком окрема група, врешті-решт мусила стати експериментальним майданчиком Театру драми і комедії на Лівому березі. Нині і її існування опинилося під питанням через проблеми з орендою.
«Прикро не те, що зникають старі проекти, а те, що не виникає нового, – вважає засновник «Вільної сцени», режисер Дмитро Богомазов. – Культура – мінлива річ, і коли щось відходить, це нормально. Коли приходить щось нове, можна тільки радіти. Держава не дуже добре розуміє свою роль у культурній стратегії, бо в неї її немає, особливо – стратегії створення нового. Старе ще якось підтримують: є великі театри, фінансовані з радянських часів майже автоматично, бо так звикли».
Чимало шанувальників «Даху» нарікають у соцмережах на байдужість глядача: нікому нічого не треба. Київська публіка і справді вельми специфічна, частка справжніх естетів із жагою нового у ній – невелика. Байдужість українців до прекрасного прирікала культурні одиниці на смерть і забуття вже не раз. Фінал невеличкої драми може здатися однозначним: убивця – глядач. Але не варто валити все на публіку: ніде у світі така схема не пропрацювала б довго. Приміром, комерційні театри в гамбурзькому Санкт-Паулі, одному з найбільших розважальних районів Європи, виживають і заробляють на популярних мюзиклах та комедіях, що мало відрізняються від телевізійних скетчів. Єдиний англомовний театр міста показує класичний бродвейський репертуар у гранично легкій подачі. Навіть «серйозні» «Талія» і Німецький драматичний – цілком дотаційні й змушені загравати із глядачем.
«Коли тебе фінансує держава, ти і твій колектив більш захищені. А незалежні проекти завжди ризиковані, – каже Дмитро Богомазов. – Саме тому вони зникають і в нас, і на Заході. Просто там існують різні форми фінансування, і нам потрібні, наприклад, незалежні фонди, де молодь отримувала б гранти. Було б добре, якби в Києві діяв незалежний театр, де молоді режисери ставили б свої речі поруч із досвідченими, замість одразу йти у великий театр і намагатися туди вписатися».
Отже, рвати на собі волосся поки що не варто. Антонен Арто мріяв про поезію, яка існувала б тільки в секунду створення й тут-таки була б знищена. «Дах» як репертуарний театр мав два десятиліття, і дуже добре, що вони в нас були. Та й закриття майданчика на Либідській – справді не кінець «Даху» як такого. Багатьом іншим пощастило набагато менше. Утім, зникомість незалежної сцени – це ще й удар по загальновідомій неоліберальній міфологемі: «Якщо маєте ідею, працюйте – і вам воздасться». Жоден театр не є островом. І якщо поет може собі дозволити існувати автономно від ринку, то театрові ця розкіш неприступна. В таких умовах те мистецтво, яке не вимірює своєї якості грошима, щоб існувати, повинне здобувати підтримку уряду чи бізнесу. Утім, держава й олігархічний капітал (які в Україні дедалі частіше ототожнюються) поки що не прагнуть підхоплювати естафету. Чи це ще когось дивує у країні, де культура – здебільшого те, що заважає побудові нових офісно-торговельних центрів?