Наскільки територіальний устрій СРСР посприяв його розпаду та запрограмував тодішні й нинішні конфлікти та війни?
— Радянський Союз був штучним федеральним утворенням революційного походження, що трималося тільки однією уніфікованою владою: Комуністичною партією. Ця влада не була демократичною. Вона не толерувала жодного плюралізму, жодного дисидентства. Усе залежало від партії, саме тому цю владу визначили як тоталітарну. Поки партія одноосібно керувала Радянським Союзом, неможливо було уявити, щоб якийсь регіон чи територія відокремилися. Коли в 1987–1988 роках Міхаіл Ґорбачов накинув своїй державі перебудову, що передбачала запровадження плюралізму, він закладав міну сповільненої дії під власну владу. У кількох радянських соціалістичних республіках, таких як Литва або Вірменія, ця спроба плюралізму відразу ж спричинила жорсткі дебати з питань культурної, мовної, соціальної та, звичайно ж, політичної автономії. Прагнення автономії посіяло незгоду поміж керівництва Компартії. Політичні сили, що стали вимагати автономії, вже були не ностальгуючими елементами чи ізольованими дисидентами. Це були нові комуністичні лідери, що докорінно змінювало ситуацію. У 1990-му та ще більше в 1991-му, коли підвалини СРСР захиталися, до незалежності закликали самі Комуністичні партії! Восени 1991 року президент Радянського Союзу, позбавлений підтримки з боку єдиної Компартії СРСР, що керувала армією та міліцією, опинився в ситуації королеви Великої Британії, «правительки» Канади, Австралії, Південної Африки та Багамських островів.
Справжнім дивом стало те, що території колишніх радянських республік після розпаду СРСР здобули незалежність безперешкодно. Домінування Росії в новому геополітичному контексті стало причиною збройних конфліктів у Молдові, Грузії, Україні. Цього ніхто не передбачив і не уявляв.
Читайте також: Вікторія Деллінжер: «Анна Київська — постать, яка об’єднує»
Під час холодної війни сила в міжнародній політиці важила більше, ніж право та правила. Чи можемо ми сказати зараз, через 30 років по її завершенні, що світ змінився на краще? Або на гірше? Чому?
— Як казав прусський військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, війна — це «політика, яку здійснюють іншими способами». Власне, між війною та політикою міститься право. Саме дотримання права відрізняє війну від миру. Якщо народам не вдається знайти спільну мову, щоб дотримувати кількох спільних правил, вони приречені на більш чи менш латентний «воєнний стан». Коли СРСР розпався, більшість керівників, старих і нових, заповзялися виступати з різними ініціативами, щоб не дати 15 колишнім республікам поринути у войовничу анархію, яка могла б призвести до повномасштабних війн. Важливо зазначити, що більшість народів СРСР відчували тоді відразу до війни. Це легко пояснюється тим, що переважна частина тих, хто в 1991-му перебував при владі, народився до 1945-го.
Через 30 років ми можемо привітати себе з тодішньою загалом мирною трансформацією, проте мусимо констатувати, що згодом розбіжності між кількома державами та Росією призвели до брутальних, кривавих конфліктів, у яких право було зневажене, почалася війна. Російська підтримка Придністров’я в Молдові була небезпечним попередженням.
Після падіння Берлінського муру багато совєтологів вирішило, що перемога над соціалістичним табором є остаточною, а технічний прогрес сам по собі забезпечує історичний поступ. Чи був це справедливий висновок? Чи можна сказати, що новий російський експансіонізм заохочений, зокрема, тим, що комуністичні злочини ніколи не були засуджені?
— Цю тезу про «кінець історії» найбільше просував її автор — американський професор Френсіс Фукуяма. Вона довго не протрималася в протистоянні з політичними реаліями. Дивлячись із Чикаго, можна, мабуть, уявити світ, де колишні комуністичні країни, зачаровані американським способом життя, зречуться всього, що становить їхню культуру, самобутність та бачення світу. Звичайно, то була ілюзія. Пригадую зустріч Міхаіла Ґорбачова з Папою Римським Іваном-Павлом II у Ватикані 1 грудня 1989 року, через три тижні після падіння Берлінського муру. Обидва погодилися на тому, що посткомуністична Європа має заново віднайти власну культуру, не імітуючи Сполучені Штати.
Проблемою виявилося те, що колишній соціалістичний табір виходив із комуністичної авантюри з глибокими відмінностями між країнами-учасницями. Польща була сильною своїм католицизмом, країни Балтії черпали енергію у віднайденій новій свободі, Вірменію тягнув униз Нагірний Карабах, Чехія та Угорщина спиралися на підтримку німецької економіки, у мусульманських державах почав зростати чинник ісламу — кожен провадив свою індивідуальну політику. Україна зазнала суттєвих труднощів, виходячи з комуністичного минулого, у пошуках відповідей на сподівання всіх ідеологічних груп свого населення, вагаючись між своїм беззаперечним європейським минулим на Заході та очікуваннями російськомовних жителів на Сході.
Читайте також: Джекс Томас: «Книжки мають відображати суспільства, культури та країни, у яких і для яких вони написані»
Це правда, що комунізм, який досі паразитує на деяких еволюційних процесах, ніколи не був засуджений, як нацизм на процесі в 1945–1946 роках у Нюрнберзі. Комуністична ідея, хоч би якою вона була за своєю природою: ностальгійною, ідеологічною чи фантасмагоричною, виринає в різних місцях, зокрема й у Росії, на виправдання закоріненого в минулому агресивного націоналізму. Йдеться про твердження, ніби комунізм забезпечив велич СРСР, особливо в сталінські часи. Ця ідея і далі паразитує на політичній культурі частини росіян.
Як ви пояснюєте зміцнення позицій популізму в Європі?
— Більшість європейців відчувають тривогу, вони вибиті зі своїх звичок, дестабілізовані глобалізацією, яку дедалі важче контролювати, а також міграційними рухами, що перебувають поза межами їхнього впливу. Держави Центральної Європи через 30 років після виходу з радянського комунізму залишаються в цьому сенсі особливо вразливими. Візьмімо, наприклад, Польщу. Вона була, напевне, найкраще підготовлена до запровадження демократії західного зразка, проте виявилася зовсім не готовою до світової глобалізації. Частина поляків зраділа в 1989 році нагоді відродити свої традиції, релігію, культуру. Але водночас усе це одразу опинилося під загрозою глобалістського меркантилізму північноамериканського зразка: продукти споживання, дозвілля та культура, масове телебачення, баналізація цифрових технологій, заформалізованість людських взаємин… Не варто дивуватися, що частина політичних сил вирішила чинити «спротив» — більше на словах, аніж на ділі, — всім тим небезпекам, що нависли над Польщею. Сумним, але й показовим є те, що в усіх цих країнах, де на горизонті майорить схожа небезпека, речники тривоги апелюють до найнижчих, найпримітивніших, найгрубіших гуртових (у соціологічному сенсі) інстинктів.
Чи навчилися країни Східної Європи користуватися своєю свободою після падіння Варшавського блоку? Чи стала ця політична свобода для східних європейців найважливішою цінністю?
— Так, більшість країн колишнього соціалістичного блоку навчилися користуватися своєю свободою. Вони відновили або створили політичні інституції, відродили демократичні принципи, виборчі процедури, незалежне судочинство, справедливе оподаткування тощо. Але будьмо реалістами: за 30 років жоден народ не можна переналаштувати на 100% на непритаманну йому політичну культуру. Ми у Франції витратили 200 років на те, щоб прищепити народові смак до свободи, прагнення до рівності, повагу до світськості. Проте всі ці принципи й сьогодні дуже часто спричиняють гостру полеміку та конфлікти. Політична свобода не стала очевидним пріоритетом для всіх. Дебати в Угорщині, Польщі, а також в Австрії або Італії демонструють, що можна вигадати систему політичної «відносності» на півдорозі між демократичним та авторитарним режимом. З’являються такі терміни, як «іллібералізм» або «демократура», що намагаються виправдати позицію, коли певні цінності (нація, незалежність, безпека, прогрес) стають важливішими за старі добрі свободу, справедливість, рівність.
Читайте також: Шенґ Шеєн: "Доля архівів авангардистів складніша, ніж їхніх картин"
Чи можлива Європа без війн, без непримиренних збройних протистоянь із геополітичного погляду?
— Так, Європа без збройних конфліктів можлива. За певних умов. Після Другої світової Західна Європа зробила героїчний крок, об’єднавши провідних протагоністів попередніх десятиліть (Францію, Німеччину, Італію) у ЄС, що був заснований, не забуваймо, на засадах примирення. Ця спільнота незалежних держав довгий час була прикладом, долучаючи до себе більшість інших європейських країн, бо система давала водночас і мир, і економічний прогрес.
Потім настали зміни. Війна в Югославії, в Україні, події в Криму продемонстрували європейцям, що мир не є довічною гарантією там, де відчутні економічні кризи, де вирує дезіндустріалізація, падає економіка, зростає безробіття. Не варто забувати, звичайно, і про дедалі більшу конкуренцію з Китаєм, що постійно посилюється.
Китай, що вражає апетитами, непередбачуваний президент Америки, Росія, що ностальгує за своїм імперіалістичним минулим, численні суперечності всередині Європи, а також віддалені конфліктні зони з небезпекою можливої ланцюгової реакції (Корея, Іран) — ось що формує геополітичну реальність наших днів. Уявляти, що з цієї безконтрольної турбулентності не постане жодна війна, було б свідченням надмірного оптимізму. Утім, попри все, мир — це наш обов’язок. У Європи немає іншого вибору, ніж мирно виборювати свою незалежність і тримати єдність у відносинах із рештою світу. Вона мусить боротися за демократію, свободу, відкритість, що становлять її силу та її багатство.
—————-
Бернар Лекомт народився 1949 року в Тунісі. Французький письменник і публіцист, працював журналістом часопису La Croix, міжнародним репортером тижневика L’Express, головним редактором Figaro Magazine. Спеціалізація — Східна Європа в 1977–1994 роках. Автор біографії Папи Римського Івана-Павла II (Gallimard, 2003) та Міхаіла Ґорбачова (Perrin, 2015), а також численних книжок, таких як «Історія комунізму для чайників» (First, 2016), «Секрети Кремля» (Perrin, 2017) тощо.