Однак, на думку експерта, реформаторський потенціал режиму Януковича сьогодні себе остаточно вичерпав. Про свій рецепт вирішення проблем в українській економіці Андерс Аслунд розповів під час виступу в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, організованого посольствами Швеції та Швейцарії і журналом «Український тиждень».
У. Т.: Українська економіка стає дедалі менш конкурентоспроможною, а фінансова ситуація втрачає стабільність. Водночас уряд надає перевагу радянським адміністративним методам контролю над становищем. Якими є найбільші виклики для економіки України сьогодні?
– Якщо говорити загально, то найпомітнішою проблемою вашої країни є корупція, у наявній системі влада служить лише збагаченню вузького кола еліти, а не розвиткові країни. У неї хижацькі підходи до держави. На цьому тлі Україна стикається із загальносвітовими проблемами економічної стагнації та вповільнення зростання. Тож існують великі ризики, що вас накриє чергова хвиля кризи. Фундаментальним питанням є дефіцит держбюджету, крім того, в України обмежені золотовалютні резерви (до $25 млрд) і сильна прив’язка курсу гривні до долара. Чим загрозливе таке становище? Ваша грошова одиниця може зазнати різкої масштабної девальвації, бо ринок валюти цілком ліквідний. І урядова відповідь на цей виклик є суто тактичною: влада, з одного боку, штучно підтримує курс гривні державним регулюванням, що призводить до вичерпування запасів іноземної валюти, а з другого – мінімізує інвестиції. Кабмін ігнорує поради МВФ та ЄС, і це небезпечно. Хиткість ситуації в тому, що, по-перше, може статися «зовнішній шок» – і ціни на сталь (дуже важливу статтю українського експорту) різко впадуть. Це досить імовірно. По-друге, дохідність за держоблігаціями, яка вже нині сягає 7,5%, може підскочити, адже українському ринку бракує впевненості. Відтак Україна швидше втрачатиме валютні резерви й може потрапити в серйознішу фінансову кризу. Отже, ситуація є загрозливою, але на реформи в сьогоднішніх умовах очікувати не варто. Можна стверджувати, що президентство Януковича з їх погляду реформ вже закінчилося. Нині йдеться тільки про його виживання та утримання біля керма. У нього немає якоїсь вищої мети.
У. Т.: Як на цю ситуацію вплинуло б підписання в листопаді Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС?
– Угода є дуже важливою для Києва. Вона складається з більш ніж тисячі сторінок, і на переговори пішло чотири роки. Що вона могла б дати: по-перше, нові доступні ринки для експорту українських товарів – це те, що більшість держав діставали тільки після вступу в Євросоюз; по-друге, можливість модернізації законодавства України та її державних інституцій відповідно до європейських стандартів і норм; по-третє, реальний інструмент підтримки внутрішніх реформ; по-четверте, широкі можливості в освітньому та науковому обміні з країнами ЄС, що відкриє двері десяткам тисяч молодих українців для навчання в європейських університетах. Та угода може стати справжньою точкою опори, що змінить країну. І єдина причина сказати «ні» цій домовленості – те, що президент Янукович хоче утримувати Юлію Тимошенко у в’язниці. І допоки вона сидітиме, країнам ЄС буде важко погодитися на підписання Угоди про асоціацію.
У. Т.: Які трансформації, на вашу думку, відбулися в олігархічній системі України після постання «Сім’ї»? Наскільки ця модель є конкурентною в сучасних економічних умовах?
– Постання олігархічних систем у пострадянських країнах стало побічним продуктом пізньої лібералізації зовнішньої торгівлі, що забезпечила кільком особам виключні привілеї в зовнішній торгівлі сировиною (зокрема, газом чи сталлю). В ідеалі олігархія мала б трансформуватись у реальний ринок і демократію після появи дедалі більшої кількості великих бізнесменів. Однак спочатку в Росії, а потім в Україні ми бачимо зворотну тенденцію. Щораз більше влади й багатства концентрується в руках правлячих кланів або сімей, які не хочуть ним ділитися.
Якщо ми порівняємо теперішню ситуацію у вашій країні з тією, що в путінській Росії, то побачимо: консолідація влади й державної власності в руках правлячої сім’ї у вас відбувається значно швидше, і президент Янукович дедалі дужче тисне на нелояльних до нього олігархів. Очевидно, що деякі з них були змушені тимчасово виїхати за кордон. Колишня олігархічна модель економіки поступово зникає. Капіталізм в інтересах однієї сім’ї нагадує те, що Карл Маркс колись назвав східним деспотизмом, однак влада Януковича обмежена у своїх можливостях – це відверто ретроградна система із сильним руйнуванням верховенства права та прав приватної власності. Інституційно Україна сьогодні, як мені видається, скотилась у 1993 рік.
Ми бачимо, що багатство країни зосередилося в одних руках і що менше податків платять ті, в кого кращі стосунки із владою. Приватизація мала дуже селективний характер і більшість економічно привабливих об’єктів приватизували за мінімальними цінами. Корупція заполонила багато секторів економіки.
У Росії тим часом існують три привілейовані економічні групи: 1) державні компанії; 2) компанії, що належать друзям Путіна, які є його бізнес-партнерами; 3) старі олігархи. Останні дедалі більше продають свої активи держкомпаніям, а ті легко переводять їх на користь бізнес-партнерів президента. У цій системі олігархи вже не такі важливі з погляду економічної влади. Не знаходячи можливостей для реінвестицій у російську економіку, вони виводять гроші за кордон, що спричиняє масовий відплив коштів. У Казахстані взагалі не було олігархів, там є тільки великі бізнесмени, наближені до сім’ї Назарбаєва, часом ці контакти уриваються, однак без волі останнього вони не можуть нічого зробити у себе в країні.
У. Т.: Зацікавлені чи ні, на вашу думку, наближені до влади олігархи в підписанні Україною Угоди про асоціацію та ЗВТ з ЄС? Чи не суперечать умови й засади цього документа їхнім «правилам» ведення бізнесу?
– Тут є дві сторони. У короткостроковій перспективі українським олігархам вигідно отримати якнайбільше активів, однак вони мають інтерес і в доступі до європейського спільного ринку. І ці два устремління вступають між собою в протиріччя.
У. Т.: Що корисного може взяти Україна з нової скандинавської економічної моделі?
– Насамперед повчальним був би досвід розбудови державних інституцій, адже Скандинавські країни не мають проблем із корупцією, і вся їхня урядова система працює дуже ефективно і справно. Якщо заглибитись у деталі, то Україна знайшла б для себе багато цікавого, особливо коли говорити про державне регулювання, приватизацію, пенсійну реформу, реорганізацію публічних служб тощо. Та найпозитивнішу роль у здійсненні реформ у вашій країні мав би відіграти ЄС.
У. Т.: Наскільки успішним був досвід північноєвропейських країн у подоланні наслідків фінансових криз 1990-х та 2000-х років, унаслідок якого постала так звана нова скандинавська модель?
– Коли країни регіону охопила фінансова криза початку 1990-х, ми побачили що наша економічна модель нежиттєздатна. Дуже великі державні видатки й дефіцит бюджету, занадто слабке зростання й висока інфляція, незначна зайнятість населення – це те, що ми мали на момент кризи. Щоб вийти із цієї ситуації, потрібно було запровадити кардинальні зміни й нове мислення. Ми частково запозичили ринкові реформи в Рональда Рейґана та Марґарет Тетчер плюс дещо із соціал-демократичного досвіду країн Східної Європи, зокрема що стосується ролі держави в економіці. Зміст трансформацій північноєвропейських країн полягав у переході від соціально орієнтованої держави до суспільства загального добробуту з великою часткою приватного сектору в економіці, що мав забезпечити більше економічне зростання та високий рівень розвитку і тим самим значну соціальну захищеність громадян. Так сталося у Швеції. Внаслідок розумного державного регулювання, планової приватизації та лібералізації ринку, суттєвого зменшення податків для бізнесу ВВП почав стрімко зростати, було урізано державні видатки, зник дефіцит бюджету, і завдяки цьому можна було забезпечити високий рівень соціальних виплат для населення. Нордична модель, як на мене, не зовсім завершена. Багато ще потрібно зробити, а саме відрегулювати ринок праці, зменшити ще помітнішим чином державні витрати, вдосконалити фіскальну політику. Крім того, дедалі більше інвестицій у наше майбутнє вимагає освітня галузь.
Біографічна нота:
Андерс Аслунд – старший науковий співробітник Інституту міжнародної економіки Петерсона (США), досліджує ринкові реформи й посткомуністичні трансформації в Україні, Росії та інших східноєвропейських країнах. Був директором-засновником Стокгольмського інституту економіки країн Східної Європи. У 1990-х роках працював радником з економічних питань в урядах РФ, України та Киргизстану, а також перебував на шведській дипломатичній службі в Кувейті, Польщі, Швейцарії та Росії. Автор книжок: «Останні будуть першими: фінансова криза у Східній Європі» (2010), «Як Україна стала ринковою економікою та демократією» (2009), «Російська капіталістична революція: чому ринкові реформи перемогли, а демократія програла» (2007), «Будуючи капіталізм: трансформація колишнього радянського блоку» (2001) та ін.