Угода про асоціацію з Євросоюзом набрала чинності відносно нещодавно, але питання про зовнішньополітичний напрям руху України сприймається як давно закрите. Хоч би якою стала конфігурація влади у 2019 році, геополітичного розвороту на 180 градусів не буде. Передусім тому, що прихильники євроінтеграції в українському суспільстві в більшості, їх 50,7%. Тимчасом Євразійського союзу — 10,9%, а прибічників неприєднання до жодного з утворень — 32,5% («Демініціативи», 2018). Утім, під впливом історичних обставин настрої можуть досить суттєво мінятися. До того ж наявна «соціологія» не враховує думку українців, які перебувають у зоні окупації, а вони навряд чи вирізняються особливим єврооптимізмом. Однак річ не лише в арифметичному співвідношенні. Проєвропейські прагнення (нехай і з різними ідеологічними акцентами) стали спільним знаменником для дуже широкого спектра суспільних і політичних сил — від відвертих ліволібералів до націонал-радикальних угруповань. Попри внутрішні суперечності (іноді аж до відкритої ворожнечі), вони впливають не лише на «втомлену більшість», а й на нинішню владу, що змушена на них зважати. Такого потенціалу не має ні деморалізований і маргіналізований проросійський табір, ні прибічники «нейтралітету», які коливаються між обома таборами.
Філософія процесу
Найімовірніше, у найближчому майбутньому прихильники євроінтеграції потроху нарощуватимуть вплив, а їхні опоненти залишатимуться в меншості — не останньою чергою через дедалі деструктивнішу позицію Росії та зменшення її впливу в регіоні. Та в далекосяжній перспективі все видається не таким однозначним. Євроінтеграція України на нинішньому етапі — це, загалом кажучи, філософія процесу, а не результату, а на довгих дистанціях статися може все що завгодно. Звичайно, допоки триває війна з Росією (та й довгий час після війни) підйом проросійських настроїв Україні не загрожує. Однак прошарок тих, хто орієнтований на геополітичний нейтралітет, може суттєво зрости, причому не лише завдяки «русофілам», а й цілком проукраїнським євроскептикам. Набувши політичного вираження, «нейтральна» позиція може стати потужною альтернативою нинішнього мейнстримного єврооптимізму й за певних обставин навіть потіснити його. При цьому розвиток співпраці з ЄС зовсім не обов’язково автоматично сприятиме пожвавленню проєвропейських настроїв в Україні. Як свідчить соціологія, найменше тих, хто не бачить жодних переваг від членства країни в Євросоюзі, було у 2005–2007 роках: 14% та 16% відповідно. Натомість протягом 2015–2018-го кількість таких була не просто більшою, а й помітно зросла з 22% до 26%, тобто майже до рівня домайданних часів (27,7% наприкінці 2011 року). Утім, річ не лише в суспільних настроях чи в тому, до яких політичних коливань вони можуть призвести. Не менш цікавою є анатомія самого українського єврооптимізму, що містить деякі нюанси, які в майбутньому можуть спричинити злет протилежних настроїв.
Читайте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі
Теза про те, що євроінтеграція є поверненням України до свого цивілізаційного дому, популярна й загалом слушна. Проте позитивні очікування українців щодо ЄС в основі своїй є суто прагматичними. Так, у серпні 2018-го вступ до Євросоюзу переважно пов’язували з підвищенням рівня життя людей, із поступом антикорупційної боротьби, а також підвищенням міжнародної мобільності, зокрема освітньої («Демократичні ініціативи», 2018). Неважко помітити, що це здебільшого збігається з переліком проблем, які українці вважають найгострішими: попри відмінності в результатах різних опитувань, вони зазвичай стурбовані передусім корупцією та економічними негараздами (іноді навіть більше, ніж війною на Донбасі). Те, що вирішення своїх життєвих проблем громадяни тією чи іншою мірою пов’язують із ЄС, уможливлює існування проєвропейського політичного табору. А тому, власне, його представники усіляко підтримують цю ідею, нерідко вдаючись до популізму того самого рівня, що й агітатори за Митний, чи то пак Євразійський союзи. Однак що тісніше українці пов’язують розв’язання своїх проблем із тим чи іншим геополітичним вектором, то більша ймовірність, що вони зазнають розчарування.
Зростання міжнародної мобільності з євроінтеграцією є беззаперечним, про що переконливо свідчить статистика «безвізових» часів або активізація українського заробітчанства в країнах ЄС. Однак «європейський рівень життя» Україні не гарантований навіть після здобуття членства в ЄС. Цілком очевидно, що навіть у найкращому разі наша країна ще довго залишатиметься бідною європейською країною. Причому навіть цей результат треба буде здобути через складні, а головне — непопулярні та болісні реформи, як-от провадження ринкових тарифів на енергоносії, створення ринку землі, відмова від архаїчної системи соцзахисту тощо. Колись ці заходи, безперечно, дадуть позитивні результати, проте українці мають вкрай невеликий запас терпіння. Принаймні цьогоріч лише 8% громадян заявили про готовність миритися з погіршенням власного рівня життя заради кінцевого успіху реформ, а ще 24% за умови, що чекати доведеться не більше ніж рік, натомість 60% зізналися, що терпіти не хочуть або не можуть («Демократичні ініціативи», 2018). А отже, якщо євроінтеграція не дасть відчутних плодів найближчим часом, то суспільна втома й зневіра підриватимуть не лише рейтинги українських політиків, а й віру українців у ЄС. Причому це стосується і економічного становища, і боротьби з корупцією, яку 79% українців вважають однією з головних проблем країни (війну на Донбасі до таких відносить тільки 55%) («Демократичні ініціативи», 2018).
Сучасна міфологія
Не секрет, що боротьба з корупцією у нас ведеться переважно під гаслами «європеїзації» й звучить це досить переконливо. Таким чином, створюється дуже привабливий образ ЄС як стерильного, вільного від корупції простору, належність до якого означає остаточне подолання цього ганебного явища. Однак дійсність дещо відрізняється від таких уявлень. Приміром, 2014-го Європейська комісія оцінила втрати ЄС від корупції, вони становлять €120 млрд на рік. Та ця цифра виявилася надто оптимістичною. За даними дослідження RAND, проведеного 2016-го на замовлення Європарламенту, обсяг корупційних втрат у ЄС коливається в межах €179–990 млрд. За даними Єврокомісії, у 2014 році 37% бізнесменів у країнах ЄС свідчили, що під час своєї діяльності потерпали від корупції. У Чехії її показник становив 71%, у Португалії — 68%, у Греції та Словаччині — по 66%. Загалом 73% мешканців ЄС вважають, що хабарництво та використання зв’язків часто є найпростішим методом отримати певні послуги в їхніх країнах. Водночас лише 23% вірять, що їхні уряди ефективно борються з відповідним явищем. Не слід пояснювати, наскільки це суперечить популярним уявленням багатьох українців про ЄС і яким розчаруванням може обернутися в майбутньому така ілюзія.
Читайте також: Обмежені перешкоди. Візова лібералізація з ЄС як засіб модернізації країни
Крім того, середовище українських єврооптимістів неоднорідне, і головний розкол пролягає не так між умовними лібералами чи традиціоналістами, як між тими, для кого Європа — це певна ціннісно-нормативна матриця, до якої слід помістити українське життя, і тими, для кого вона є перевтіленням старої патерналістської мрії про чарівне розв’язання всіх проблем. Останнє в метафоричному сенсі є патерналізмом другого рівня, оскільки очікування переносяться з власної держави, яка вже не має достатньої довіри, на іноземні чи наднаціональні структури. Жарти жартами, але 25% українців вважають Захід рушієм реформ, причому 28% впевнені, що він має більше тиснути на українську владу (і лише близько 9% переконані, що він уже зробив достатньо) («Демократичні ініціативи», 2018). Звичайно, для певного прошарку населення — тих, кого називають агентами змін, — умовний Захід, зокрема ЄС, є союзником у боротьбі з українськими силами, які заважають викорінювати корупцію та гальмують реформи. Однак для більшості прихильників євроінтеграції Європа залишається приблизно тим, чим для ностальгуючих совків є СРСР або сучасна путінська Росія, — об’єднанням, належність до якого означає добробут, стабільність і безпеку. «Європейська якість» замість «ковбаси за ГОСТом», «ефективні інститути» замість «ладу» — образи змінюються, а їхнє змістове наповнення залишається приблизно однаковим.
У схожий спосіб наприкінці 1980-х мільйони українців сприймали ринок — незнану форму життя, впровадження якої сприймалося як панацея від радянського дефіциту, бідності та обтяжливої зрівнялівки. І зовсім не секрет, що прагматичні мотивації під час референдуму 1991 року переважали над націонал-патріотичним ідеалізмом. Загалом це цілком природно й нормально для будь-якого суспільства.
Проте слід пам’ятати, що зачарованість ринком змінилася жорстким розчаруванням, коли виявилося, що перехід до нього може бути дуже болісним. Нажахані «звірячим вишкіром капіталізму» українці охоче дослухалися до популістів, які обіцяли зберегти безплатну медицину та освіту, радянську систему пільг, неринкові комунальні тарифи та інші блага «розвиненого соціалізму». Не виключено, що схожа історія може повторитися, причому не в далекому майбутньому, коли Україна стане членом ЄС, а ще в процесі євроінтеграції. У широкому історичному контексті це буде чергова криза на шляху дорослішання суспільства. Питання в тому, чи зможе вітчизняна еліта (зокрема, інтелектуальна) переконати людей у необхідності рухатися до Європи далі, тільки тепер уже без ілюзій і безпідставних сподівань. Або ж країна знову, як у 1990-х, удасться до заперечень і порине в полон популізму — можливо, проєвропейського за формою, але антиєвропейського за суттю.