60 років тому в норильських заполярних радянських таборах вибухнуло до того небачене повстання політичних в’язнів. Тоді вперше сталінська репресивна машина зіткнулася з масовим протестом супроти антигуманного поводження і приниження гідності ув’язнених у НорЛАЗі. Спільний виступ українців, прибалтів, представників інших національностей похитнув радянський лад, призвівши, зрештою, за чотири десятиліття до розпаду СРСР та зміни геополітичної мапи світу, зокрема до створення незалежних національних держав, про що мріяли і за що боролися в’язні Норильського табору, які посадили перші зерна демократичного, мирного спротиву та боротьби за права людини і громадянина на радянських теренах. Про музей Норильського повстання, подальшу долю учасників останнього Тиждень спілкувався з Аллою Макаровою, засновницею музею повстання у НорЛАЗі .
У. Т.: Як постала ідея створити музей табірного повстання в самому Норильську? Хто долучився до її втілення й подальшої пошукової роботи? Чому вас зацікавила ця тема?
– Під час перебудови я працювала в Норильському краєзнавчому музеї. Вже на той час це місце було дуже цікавим, позаяк мало багатий матеріал про полярні експедиції і тамтешню природу, промисловість тощо. Тож і вирішила, що слід до цього дещо додати і дещо змінити. З моєю появою там відкрили дві нові зали, фактично Музей Норильського повстання та Музей табірного минулого Норильська. Таких експозицій тоді, на 1989 рік, не було в інших музеях Росії. Це було на початку перебудови, коли були відкриті архіви, можна було запрошувати до себе в картотеку людей, та, власне, вести пошукову роботу. То я почала формувати картотеку політв’язнів, а також обслуги та керівників місцевих таборів. Частину цієї картотеки, на жаль, не вдалося зберегти. До створення експозиції про Норильське повстання активно долучилися литовці, зокрема Бронюс Златкус, який передав деякі документи. Українці були менш активними. Пам’ятаю, Євген Грицяк особисто передав до експозиції свою майку з табірним номером.
Читайте також: Норильський вірус непокори
Тоді в газеті «Известия» надрукували невелику статтю про те, що жителі Норильська хочуть створити пам’ятник колишнім політв’язням. Шкода, що дехто й досі думає, що саме місто побудували комсомольці. Адже вони лише поклали останні цеглини на те, що почали будувати в’язні місцевих таборів. Ця крихітна стаття дістала шалену реакцію, надійшло дуже багато листів, здебільшого до міськкому партії й КҐБ. Листи почали передавати в музей, деякі потрапили й до мене. Я почала писати тим, хто до нас звертався. До речі, нормального пам’ятника в’язням НорЛАГу дотепер немає. Хіба що комусь на думку спало встановити монумент будівничому. Найбільшим пам’ятником ми вважаємо гору Шмідтиху з кладовищем в’язнів. Там поховані й учасники Норильського повстання, дехто з вільнонайманців, в’язні інших категорій. Якось надійшов лист від Боріса Шамаєва, керівника комітету політв’язнів в таборі № 3 каторжан під час повстання, людини, яка офіційно взяла керівництво повстанням на себе. Власне, тоді й зацікавилася темою Норильського повстання, почала збирати фото, спогади і свідчення тих, хто побував у НорЛАЗі. Вже тоді до музею почали звертатися люди з проханнями допомогти і посприяти їм у реабілітації.
Карагандинський етап
Табірне минуле Норильська виявилося таким багатим і цікавим, що 12 томів спогадів «Про час, про Норильськ, про себе…», які випускаємо спільно з товариством «Меморіал», виявилося замало. Люди дотепер продовжують писати і надсилати свої спогади, зокрема про своє табірне життя або своїх близьких. Час від часу до мене звертаються, просять у старих записах пошукати імена і прізвища.
У. Т.: Скільки учасників Норильського повстання й нині живі? Як склалася їхня подальша доля?
– Нині їх лишилося дуже мало. В Норильську дві – три жінки, а з чоловіків хіба що Головко, і то я не впевнена, чи він досі живий. Головко – це доволі цікава особа з напівкримінальним минулим. Одного разу він прийшов до мене в музейну картотеку і почав розказувати кримінальні байки з таборового життя, яких я на дух винести не могла. Але мені вдалося розпитати його про Норильське повстання. Виявилося, що під час тих подій він керував групою таборових інвалідів, фактично захищав їх, намагався якось допомогти. Помітної ролі у самому повстанні він не зіграв.
Ядвіга Малевич, напівполька-напівбілоруска, вивела свою бригаду з таборової зони. Окрім неї була ще одна жінка, яка працювала у нас в музеї доглядачкою і яка розповідала про тодішній виступ. У Москві мешкає Лєв Нетто. Цього року він намагається організувати в столиці РФ конференцію, присвячену 60-й річниці початку Норильського повстання. Наразі безуспішно. Забракло грошей, але, я думаю, не лише це, а й через певні політичні моменти. Місцевому «Меморіалу» вдалося привезти Євгена Грицака, і Коваленка, і Бронюса Златкуса до сучасного Норильська, показати, що нині стоїть на місці колишніх таборів. Власне, будівель, в яких відбувалося повстання, вже немає. Ще в 1970-ті там був зведений спальний мікрорайон із багатоповерхівками.
Росіянам не надто подобається, що доводиться згадувати і про ГУЛАГ, і робити публікації про сталінські часи. Але вважаю, що ми маємо це робити і вислуховуватимемо всіх.
Багато кому з колишніх в’язнів і учасників Норильського повстання досі відмовлено в реабілітації, зокрема, Григорію Климовичу, який під час таборового повстання перебував у четвертому табірному управлінні. Навіть товариство «Меморіал» до нашого часу не змогло його реабілітувати. Натомість вдалося Боріса Шамаєва, але безуспішними наразі є спроби реабілітації стосовно українок, яких свого часу кинули до НорЛАГу. Це жахлива несправедливість! Чоловіків, навіть каторжан, уже дуже давно реабілітували, а жінок – ні. Їх зробили винними на все їхнє життя.
У. Т.: Як просувається діяльність щодо збереження місць поховань колишніх в’язнів НорЛАГу?
– При музеї сформувалося об’єднання «Меморіал». У 1989 році, коли я тільки-но починала створювати експозицію про Норильське повстання, до нас прийшов доктор Знамянскій, колишній в’язень таборів, який сказав: «Панове, треба щось робити». Він побував на горі Шмідтисі, на тому кладовищі, де ховали і вільних, і в’язнів, власне, здебільшого ув’язнених, і бачив, що тамтешні хлопці грають у футбол черепами. Виявилося, щовесни кістки вимивало дощами. Тоді ми придбали дві домовини і пішли збирати ті рештки тіл. Труни заповнилися вщерть, і так рік за роком ми робили перепоховання. Якось на цьому місці намагалися побудувати диспетчерську. Бульдозеристи, які там працювали, натрапили на те, що траншеї були повні останків. До речі, в траншеях хоронили в’язнів, а вільнонайманих – у домовинах. І мабуть, у цих траншеях лежать убиті під час Норильського повстання. У старих цвинтарних книгах залишилися записи про близько 150 людей, хоча насправді жертв було значно більше. Але принаймні ці 150 імен ми знаємо напевне. Щороку відбуваються пам’ятні акції на честь політв’язнів, похованих в норильській землі. Спочатку свої пам’ятники встановили прибалти. Відтак приїхали поляки і поставили креативний пам’ятник «Дорога в нікуди» – гранітний куб, з якого обламані рейки загинаються в небо. Є і єврейський пам’ятник. Досі немає українського. Знято кілька фільмів, зокрема й українськими кінорежисерами. Так, там може бути чимало неточностей, проте вважаю, що кожний має право пам’ятати те, що він пам’ятає.
У. Т.: Одними з найактивніших діячів і провідників Норильського повстання були каторжани, які чи не першими виступили супроти антигуманного ставлення радянської репресивної системи до ув’язнених. Якою була радянська каторга?
– Каторжан засуджували за особливим секретним наказом, який не публікували ніде до часів перебудови і розпаду СРСР. Йдеться про указ «Про зрадників батьківщини та поплічників фашистського режиму». У 1943 році офіційно вважалося, що ця стаття може бути застосована до осіб, які під час німецької окупації були поліцаями, розстрілювали радянських військовополонених і мирних жителів, охороняли військові об’єкти тощо. Насправді до таборів за цією статтею потрапляли, за свідченнями дослідників і очевидців, зокрема Солженіцина, який бачив радянських каторжан, всі, хто завгодно. Було серед них дуже багато українських селян і тих, хто потрапив під облаву, але безумовно й чимало учасників національних визвольних рухів, зокрема членів ОУН і вояків УПА, а також литовських «лісових братів». Доволі часто їх засуджували під чужими іменами, позаяк своїх імен ті не розголошували, щоби не наражати рідних на небезпеку репресій. Я колись зробила публікацію про заслану до норильських таборів українку Олену Юрчинську, яка 48 років прожила під псевдонімом Маруся Луцак. Про цей факт я дізналася випадково від Ніни Одолінської, авторки книжки «Радянські каторжанки».
Правила, які запровадили за цим таємним указом для так само засекречених таборів, практично повністю були перенесені до так званих ОсобЛАГів – таборів для особливо небезпечних державних злочинців. Вважалося, що в них сидять злочинці дрібнішого калібру, які уникли шибениць та розстрілів. Туди, зокрема, потрапляли російські власовці, литовські «лісові брати», українські упівці, і ті, хто хоч якось був пов'язаний із бійцями національного спротиву, наприклад збирав продукти чи нагодував когось з них. Бувало так, що з лісу приходили провокатори, яких наступного дня арештовували за співчуття «ворогам» радянського режиму. До того ж терміни ув’язнення після війни давали величезні: якщо до того було від п’яти до десяти років таборів, то після йшлося вже щонайменше про 20–25 років. Для каторжан це були надто тривалі терміни.
У Норильську для каторжан намагалися впровадити і смугастий одяг, і кайдани. Але, вибачте: виводити людину на прогулянку на мороз із тюрми чи на роботу в кайданах – це залишити її без кінцівок. Каторжанський табір починався в НорЛАГу з перших двох бараків у шостому таборовому відділенні. Найцікавіше те, що першими туди потрапили литовці. Тодішнє НКВД-МҐБ вирішило звинуватити їх у тому, що вони готують змову проти радянської влади і мало не через Північний полюс збираються втекти до США, а потім здійснити державний переворот у СРСР. За цією сфабрикованою справою кілька людей розстріляли, а інших заслали на каторгу як «заклятих ворогів радянського ладу» та «зрадників батьківщини». Далі були й інші етапи, з року в рік дедалі більше. Переважно везли українців, білорусів, прибалтів. Усіх тих, хто не погоджувався з тим, що радянщина повернулася після війни.
Каторжани не мали жодних прав. Особливо потерпали жінки. Їм давали таку роботу, яку навіть чоловіки могли ледве подужати, зокрема мусили працювати в кам’яних кар’єрах, зі шлаком для цементних розчинів, добувати щебінь із заполярних озер, а також вантажити колоди. Дуже мало начальників таборів вважали, що це не жіноча робота. Спільну з чоловіками працю забороняли. Каторжан намагалися відокремити від звичайних ув’язнених. У 1949 році чоловіків перевели до 11-го лагуправління. На той час їх було близько трьох тисяч. Обіцяли за ударну працю зменшити терміни. Хоча насправді, відповідно до статті тодішнього закону, каторжанам було заборонено давати заохочення за ударну працю. Зрозуміло, що про звільнення мови також не було. Цей каторжанський табір передали до ГорЛАГу, одного із 12 таборів, створених 1948 року з ініціативи міністрів держбезпеки та внутрішніх справ СРСР Віктора Абакумова та Сєрґєя Круґлова. Це відбулося на прохання Сталіна, чи можливо посилити режим для політв’язнів. Я переглянула ті самі папки, з якими колись вони працювали. Йшлося про відновлення царської каторги. Сталін добре знав, що таке каторга, сам сидів у Туруханському краї, але Норильськ – це страшніше. До того ж до початку повстання і на каторзі, і в таборах людину могли на вулиці ні за що розстріляти. Саме це, як на мене, і стало вагомим поштовхом до вибуху повстання.
У. Т.: Норильське повстання нині називають подією, яка підірвала радянський тоталітарний лад, що, зрештою, призвело до розпаду СРСР. Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням?
– Це правда. Норильське повстання не було першим, але воно стало наймасовішим і найорганізованішим мирним виступом політв’язнів в СРСР, які відстоювали свої людські права і гідність. Якщо згадати Карагандинський етап, то там спротив чинили колони, бригади й окремі особи, яких дуже легко було придушити. Їхніх зусиль виявилося, на жаль, замало. Там дуже швидко знаходили лідерів протестів, а маса без очільників – це натовп, який можна дуже легко примусити коритися.
Нині говорять, що без українців Норильського повстання не було б. Але якщо більшість табірних ув’язнених – українці, то це цілком природно. Українці намагалися врахувати інтереси всіх національних груп у страйкових комітетах, зокрема й іноземців. Зв'язок національних груп одна з одною та страйковими комітетами був і в першому табірному відділі на Мєдвєжці, де страйк політичних в’язнів було придушено за допомогою кримінальних елементів. Найдовше протрималися саме каторжани з третього табірного відділу, у них також був багатонаціональний страйковий комітет. Українці зіграли тут першу скрипку, однак у НорЛАЗі перебували представники близько 60 різних національностей, які також долучилися до протесту.
Коли я тільки почала досліджувати повстання, зрозуміла, що в нього були лідери явні та приховані. Зокрема, Данило Шумук вважав, що самим виступом мають керувати не українці, а росіяни, на яких він покладав відповідальність за створення таборів такого типу, як Норильський, та ув’язнення у них тих, хто боровся за незалежність і свободу своїх країн. Він навіть свою окрему підпільну організацію створив, не довіряючи нікому. Свою роль тут відіграв і острах доносів, провокацій, недовіра один до одного.
У. Т.: Якою була роль прибалтів у Норильському повстанні? Як вони нині долучаються до збереження пам’яті про тодішні події?
– Безумовно, прибалти були союзниками українців. І вони дуже потерпали від нелюдських умов норильських таборів. Уявіть собі високих, дужих, спокійних людей, звиклих до нормального харчування, людського і гідного ставлення до себе, зрештою, до молитви, які потрапляють не просто до табору, а на каторгу до холодного і морозного Заполяр’я, де теплою погодою вважалася температура -25 – -20 C. Попри те, що прибалти, які потрапили до Норильська, мали за плечима досвід війни і післявоєнного партизанського руху, нелюдське ставлення і цинга їх косили. Особливо багато вмирало естонців, не призвичаєних до дефіциту протеїнів і клімату.
Уже після перебудови до Норильська приїхала туристична група естонців. Вони ходили цими горами Путарана й до озера Лама. Я їм розповіла, що під час Другої світової війни на цьому озері розміщувалася група прибалтійських офіцерів найвищих рангів, для яких було створено окремий маленький табір на 42 особи. Це лише згодом до них долучилися кримінальники й інші злочинці. Серед цих офіцерів була людина, яка зберегла їхні імена та поставила хрести на їхніх могилах. Для керівника туристської групи це стало шоком, і він побивався весь час: «Невже я пройшов повз могилу мого батька?» За два роки до Норильська приїхала чимала група естонців, латишів і литовців, які привезли з собою різьблені хрести на вшанування загиблих земляків. Вони чи не першими поставили пам’ятники біля озера Лама і на горі Шмідтисі.
У. Т.: В Україні нині точиться суспільна дискусія та триває боротьба за те, щоби на офіційному рівні розсекретити архіви радянських часів. Яка ситуація склалася в Росії з доступом до архівних документів щодо Норильського повстання?
– З архівами все досить складно. В російських архівах дозволено працювати лише родичам загиблих в’язнів таборів, в нашому випадку – НорЛАГу. І то, як мені відомо, навіть із цим нині виникають труднощі. Частина документів досі закриті і недоступні. Йдеться насамперед про доноси, які пильно охороняються державою. На сьогодні немає систематизованого опису, в яких архівах РФ зберігаються справи і документи, що стосуються Норильського повстання та в’язнів НорЛАГу. Здається, що й досі документи перевозять з місця на місце. Щось є в Красноярську, а щось в інших містах, зокрема Москві. Не розумію, чому й досі справи, які стосуються українців, заховані десь глибоко в російських архівах, а не в Україні. Інформацію про те, що ту чи іншу групу документів про Норильське повстання вивезено до того чи іншого міста, я отримую зовсім випадково. Відповіді на запити щодо пошуку документів і справ надходять через дуже великий проміжок часу, бо не зрозуміло, де їх нині шукати. З цього всього масиву опублікований шостий том документів історії ГУЛАГу, де в загальних рисах висвітлено повстання, бунти та страйки в’язнів радянських таборів. Мені особисто відмовили в доступі до архівних документів після публікації матеріалів про досі не реабілітованих жінок, які перебували в НорЛАЗі. Виявляється, й досі хтось не зацікавлений, аби факти про Норильське повстання були оприлюднені.
Біографічна нота:
Алла Макарова – засновниця музею Норильського повстання в Норильську, історик, журналіст. Одна з небагатьох дослідників, які й досі вивчають та оприлюднюють інформацію про події, які відбулися в таборах НорЛАГу у травні – серпні 1953 року.