▪   Борис Черкас

Пригоди козаків у Прибалтиці

Графіка: Андрій Єрмоленко
У війні Речі Посполитої зі Швецією степова тактика козаків змагалася з західноєвропейською військовою наукою
Матеріал друкованого видання
№ 19 (80)
від 15 травня, 2009

Військова історія українського козацтва різноманітна. Можна й потрібно багато розповідати про діяння за­­порожців проти османів і кочівників. Проте цікавими й менш відомими сторінками військової звитяги українців є їхня участь у війнах між європейськими країнами. В одних козаки виступали найманцями, а в інших – як складова збройних сил держави – Речі Посполитої. Однією з таких воєн була Інфляндська (Інфляндією тоді називалися естонські землі) кампанія 1600–1602 років.

Похідні порядки
 
6 листопада 1601 року козаки приєдналися до поляків під Валмієру. Українське військо являло собою самостійну, окрему за своєю структурою та організацією військову машину. Загальна чисельність бойового складу нараховувала 2032 вояки. Крім козаків при обозі перебувало 100-200 вільнонайманих селян. Останні, як казав один із сучасників, «…на війну в козацтво ходили, але в товаришах не були». Військо формувалося з чотирьох полків п’ятисотенного складу кожен, артилерії й обозу. На чолі з’єднання стояв уславлений гетьман Самійло Кішка. Він мав свій штаб, що складався з обозного, писаря та восьми осавулів. При гетьмані перебував невеличкий загін «прапороносців, сурмачів, бембеничів і трембачів». Військові музики мали передусім грати сигнали задля управління військом на марші, стоянці та під час бою. Обозний – фактично заступник гетьмана, він стежив за станом обозу. Йому підпорядковувалися 20 візничих, які безпосередньо керували обозним персоналом, і 12 гармашів. Кожен гармаш відповідав за конкретну гармату (фальконет чи сороку), а вже обслугу набирали з простих козаків. Стандартною зброєю кожного вояка був мушкет і шабля. Крім того, деякі козаки мали луки й пістолі. На озброєнні також були списи й бойові коси. Військо добре забезпечували шанцевим інструментом, військовою амуніцією та боєприпасами.
 
На ворожій території
 
Керівник кампанії, великий коронний гетьман Ян Замойський, доручив Самійлові Кішці йти в авангарді армії. Козаки мали проводити розвідку та розширити безпечну від ворога зону навколо польського війська. Український полководець виконав завдання блискуче. Коли козацька розвідувальна сотня підступила під місто Ергеме, січовики розіграли панічний відступ і виманили ворожий гарнізон у поле, де шведський загін було оточено та знищено. За два тижні козаки розігнали всі ворожі гарнізони, фуражні та розвідуваль­­ні команди ворога навколо польського війська. В результаті шведське командування остаточно втратило зв’язок із обложеними, а поляки, своєю чергою, змогли зосередити всі сили на облозі. 19 грудня гарнізон Ергеме капітулював. Це сталося досить вчасно, оскільки Кішка за шість днів до цього попереджав Замойського про рух дев’ятитисячного шведського війська з метою деблокади міста Валмієру. В день капітуляції Валмієру шведи вибили українців із міста Карксі, де була козацька штаб-квартира. В той самий день ворог розгромив розвідувальний загін запорожців. Проте вже за кілька днів Кішка фланговими маневрами змусив шведів відступити.
 
Попри військові успіхи, ситуація для польського війсь­­ка складалася не найкраще. Передусім бракувало грошей на виплату воякам, тож утримати дисципліну було нереальною справою. Жовніри масово грабували край, причому діставалося підданим і шведського, і польського монарха. Але найзагрозливішим стало дезертирство. Королівське військо зазнавало більших втрат через утікачів, аніж загиблих і поранених.
 
Запорожці теж висловлювали невдоволення умовами служби. Зростала кількість загиблих, поранених і хворих. До того ж, за браком фуражу почався падіж коней. Але Замойському за допомогою обіцянок і виплат з особистого фонду вдалося таки втримати козаків на фронті. Вже 30 грудня Кішка рушив навздогін за шведами.
 
Останній бій Самійла Кішки
 
Січень ворожі війська провели в бездіяльності. Невеликі сутички відбувалися лише між розвідувальними й фуражними командами. На початку лютого польське військо пішло на Тарту. Бойові порядки поляків розтяглися, тому шведи спробували ґвалтовною атакою розгромити їх на марші. Проте українська та польська кіннота вчасно помітили ворога й змусили його відступити. Під час переслідування запорожці 28 лютого атакували місто Полтсамаа. Вночі вони захопили місто, розбивши розквартированих там рейтар, а на ранок атакували цитадель. Проте під її стінами ко­заків спіткала невдача, запорожці втратили загиблими й пораненими кілька десятків чоловік. Найболючішою втратою стала загибель Самійла Кішки.
 
Новим гетьманом січовики обрали Гаврила Крутневича, теж старого та досвідченого вояка. Наприкінці березня коронний гетьман вирішив розпочати облогу Вільянді. Здійснити її лише силами польських полків він не міг, бо їхня чисельність внаслідок бойових втрат і дезертирства скоротилася до 4000 тисяч осіб. Тому Замойський наказав Крутневичу якнайшвидше приєднатися до головних сил. Проте виконати цей наказ було не так і легко: давалися взнаки втрати кількамісячних боїв (запорожці мали півтори тисячі дієздатних бійців). А шведи розташувалися поряд, і їх було вдвічі більше, включаючи досить сильну кавалерію. Шведський полководець герцог Нассауський відзначався здібністю до швидких і несподіваних наступів, тому існувала небезпека, що під час відступу козаків шведи завдадуть флангового удару з Тарту. Аби звести ризик до мінімуму, Крутневич вирушив бойовим табором із возів – улюбленим і перевіреним на півдні похідним порядком. Сам гетьман із кількома сотнями кінноти пішов уперед, а обозний Оришевський тягнувся табором за ним. Побоювання козацького гетьмана не були марними: шведський полководець побачив, що запорожці вийшли з шанців і рухаються повз нього в оточенні возів (їх ефективність як пересувного захисту в тогочасній Європі вважали доволі низькою), зібрав усі наявні си­­ли й атакував Оришевського.
 
Шведи захопили першу лінію возів, але розірвати повністю табір і дістатися його середини не змогли. Обозний зосередив на лінії ворожого наступу максимальну кількість стрільців, які щільним і влучним вогнем зупинили ворога. Після цього запорожці в рукопашній сутичці відкинули шведів від возів. У цей час підійшла шведська піхота й Нассауський повторив наступ. Поступово поле бою затяглося щільним димом від пострілів, атаки шведів змінювалися контратака­­ми українців. Коли ворог ввів у бій останні резерви, на полі бою з’явилася козацька кіннота. Як виявилося, Крутневич швидко довідався про початок бит­ви, адже зв’язок між двома частинами війська не припинявся. Проте гетьман не став атакувати одразу, а непомітно обійшов шведів і чекав, коли вони втягнуться в бій. У потрібний момент Крутневич розпочав атаку. Одночасно з ним і вояки Оришевського вдарили на шведів. Ворожа кіннота, намагаючись уникнути оточення, одразу втекла до Тарту, а кілька сотень шведської піхоти було вирізано в пень.
 
Твердиня хрестоносців
 
З перемогою українців шведи остаточно припинили наступальні акції, зосередившись на обороні міст. В останніх числах березня Замойський із 3500 жовнірами й запорожцями оточив збудовану лицарями-меченосцями потужну твердиню Вільянді. Цілий квітень вояки рили апроші й сипали вали. На кінець місяця нарешті прибула важка артилерія. Проте з’ясувалося, що боєприпасів обмаль і їх не вистачить на обстріл спочатку міських укріплень, а потім і цитаделі. Тому Замойський доручив Крутневичу організувати несподівану атаку в козацькому стилі, аби захопити місто. Запорожці й тут показали себе з найкращого боку. 4 травня українські вояки бігцем підступили під стіни й, перелізши через них по драбинах, дісталися міста. Після запеклого вуличного бою шведів витіснили до замку. Шлях для гармат було відкрито. 16–17 травня поляки здійснили штурм цитаделі, але невдало. Щоправда, гарнізон не став випробувати долю й за кілька днів капітулював. Козаки в цих подіях участі вже не брали, оскільки знову рушили в авангарді. В липні Замойський пішов на Тарту, доручивши польному гетьману Станіславові Жолкевському і Крутневичу вибити кількасотенний загін Анрепа, що мав здійснювати диверсії в тилу. Шведи зайняли доволі зручну позицію між морем і великим озером. Відкриті місця вони перекрили «іспанськими козла­­ми». Жолкевський спробу­вав лобовою кавалерійською атакою прорвати шведський фронт, але зазнав фіаско. Тоді в обхід було послано козаків, а польська кіннота мала відволікати шведів герцями. Запорожці за дві години зробили десятикілометровий марш-кидок і вийшли ворогу в тил. Це було доволі вчасно, оскільки поодинокі герці переросли в серйозний бій. Спільна атака українців і поляків вирішила фінал битви.
 
До кінця літа поляки здобули ще низку перемог у невеличких боях і захопили місто Пайде. Що ж до козаків, то вони здебільшого вели розвідувальні дії. Повноцінної облоги Тарту так і не відбулося – на це в Замойського вже забракло сил. За відсутності грошей польське військо фактично перестало існувати. Додо­­му поверталися навіть найвірніші гетьманові хоругви. В перших числах вересня й січовики рушили до України, переобтяжені як здобиччю, так і пораненими та хворими вояками. Під час повернення запорожці, за прикладом урядового війська, брали стації (натуральну данину), вдаючись іноді й до грабунків. Уряд заплющував очі на подібні дії дезертирів, а скарги на козаків, які чесно відслужили, тим більше залишав без уваги. Козацтво, відчуваючи свою силу, не забуло помститися тій шляхті й міщанам Полоцька та Вітебська, котрі допомагали каральним військам придушувати повстання Северина Наливайка.

[1316][1317]

 
ДОВІДКА

 Інфляндська війна  

На кінець XVI ст. загострилося протистояння між Річчю Посполитою та Шведським королівством за Естонію. Влітку 1600 року прикордонні сутички переросли в повноцінну війну. Першу кампанію про­­ти шведів вело переважно Велике князівство Литовське, позаяк Польща в цей час воювала проти Молдови. Наступного року, після успішного завершення військових дій на Дунаї, поляки перекинули 9000 війська на північ. Козацтво мало зацікавлення в спільних військових походах із коро­­лівськими військами, оскільки це було єдиною можливістю позбутися урядових заборон, покладених на нього після поразки пов­стання Наливайка. 

Козаки блискуче показали себе в Молдовському поході, й польський уряд виявив готовність піти на найширші поступки для січовиків задля їх участі у війні проти шведів.
 
Самійло Кішка

 Герой «Думи про Самійла Кішку», яку нині знає кожен школяр – особа загадкова. Відомо, що він народився близько 1530 року, походив із шляхетського роду гер­­бу «Доленга», здобув непогану освіту, був гетьманом у 1564 – 1575 та 1599 – 1601 роках і керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Гезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дні­стровський. Усе інше оповите мороком. Наприклад, чи справді 25 років був прикутий до весла на турецькій галері й чи влаштовував заколот на судні – невідомо. Є припущення, що заколот трапився пізніше і влаштували його козаки, котрі потрапили в полон у битві під Цецорою 1620 року. Цілком імовірно, що народна фантазія змішала докупи морські подвиги популярного козацького гетьмана й звитягу менш відомих полонених. До речі, обставини смерті Кішки в Прибалтиці також достеменно невідомі. Довго ходили чутки, що майже 100-літній воїн загинув під Цецорою.