МОВА
До Праги я прихопив українсько-чеський словник. Скористався ним лише одного разу. Подивився, як буде «праска». Попутно довідався, що «прапор» – це «прапор», «працювати» – «працоват», а «праця» – «діло». Після чого засунув книжку назад у наплічник. Практика засвідчила, що мені зрозуміло без перекладача приблизно 70% сказаного чехами – чи то промова мера Праги на відкритті «Книжкового світу-2012», чи тирада таксиста. «Виставка» чеською, до речі, буде «виставище». Як на мене, легко здогадатися без дзвінка другові.
Тепер знаю: Слов’яни – люди, які розуміють Слова, – є. І то не вигадки славістів. І, що набагато важливіше, це розуміння має зворотну силу. Кілька разів безуспішно спробував розпитати дорогу англійською, переходив на українську і бачив полегшення від нарешті-розуміння-чого-треба-цьому-чоловікові на обличчях пражан. Але міжмовна омонімія звеселяє. Наприклад, «падло» тут зовсім не лайка, а дієслово, а «шукай» – лайка добірна. Словник тут не допоможе, він сленг не подає.
Читайте також: Центральноєвропейські тигри
ТУТЕШНІ
Я так не похвалявся б своїм «язичієм», якби мені довелося скуштувати незнайомого міста сам на сам, не знаючи «звичаїв порту». Але завдяки своїм провідникам почувався власником чарівних окулярів від Гугля, які виводять на скельця приховану інформацію про все, що бачиш довкола. Утім, сумніваюся, що навіть Гугль, проходячи повз будинок, у якому помер уславлений астроном Тихо Браге, продовжив би це оповідкою про його наглу смерть на полюванні від розриву сечового міхура, бо він соромився чомусь відійти в кущики. Або недбало кинув би, проходячи повз такий собі театр-як-театр: «А тут Моцарт давав прем’єру «Дон Жуана». Мені одразу стало прикро за одеситів (у яких не просто театр, а О!ПЕР!НИЙ!), що Моцарт до них так ніколи і не дістався.
ТЯГЛІСТЬ
Годинник Орлой на празькій ратуші щогодини дзвонить та розігрує механічну виставу – і так із 1410 року! Повсякчас під ним збирається натовп туристів в очікуванні цієї миті. Моя вам порада: дивіться не на годинник, а на цей натовп зівак і на ту хвилю щирого захоплення й овацій, яка здіймається з першим же ударом. Сам Орлой ви і в YouTube побачите, бо чи не кожен мандрівник викладе туди свої кадри. Ще кажуть, що ледь не половину вкрадених у Празі гаманців цуплять саме в цьому натовпі.
Пам’ять шукає орієнтири нашої історії і не знаходить нічого, окрім Грюнвальдської битви, у якій брав участь і чеський загін під командою ще молодого Яна Жижки. На нашому боці воював. Битва слов’ян все ж таки, а не Шенгенська зона…
Бібліотеки, засновані ще в XVII столітті, тут досі функціонують і видають книжки читачам. У казармах цитаделі часів Тридцятилітньої війни ще стоять військові частини, а не музейники. Академія наук засідає в приміщеннях, які бачили ще астрологів та алхіміків. Хіба що прикрасила будинок авангардною скульптурою, яка натякає на брак фінансування науки. Навіть будинки й квартири в середмісті тут десятиліттями й століттями належали тим самим родинам.
А куди, на яку Десятинну переселився Вацлав Гавел, ставши президентом? Абсолютно незрозуміле для чехів запитання. А на кого він покинув би своє помешкання на набережній Влтави? Як цікавий казус туристам показують гігантську віллу Карела Ґотта, яку він збудував за комуністичних часів, а нині вже не може ані утримувати її, ані продати. Гігантоманію тут не жалують. Коли у 1968 році радянські танки увірвалися до Праги, почали обстрілювати найпишнішу споруду в центрі, вважаючи її президентським палацом чи будинком уряду, місцевим Кремлем. Виявилося, що то Національний музей. А президентський палац куди скромніший.
Просто у вікні Клементинуму, немов годівничка для синичок, метеостанція, яка веде щоденні записи ще з 1775-го. Книжковий фестиваль відбувався в павільйонах, зведених ще 1891-го, на гребені моди на промислові виставки. Може, хтось не знає, що в Києві теж тоді споруджували те саме, але потім на тому місці чомусь вирішили звести Республіканський стадіон. А виставку перенести на Виставку. Відтак складається хибне враження, що до Хрущова в нашого народного господарства не було жодних досягнень.
Такий підхід можна по-різному пояснити: від відмінних будматеріалів (дерево і камінь) аж до усталеної звички всіляких кочівників, не завойовників, то забудовників, кожні 20 років «перезавантажувати» Київ. На мою думку, саме останнє є причиною короткої історичної пам’яті українців і їхньої звички щоразу винаходити велосипеди, хоча більш сталі суспільства вирішили проблему ще в середні віки й забули. Або трохи пізніше. Але теж раз і назавжди.
Тож другим празьким дивом мені видається тутешня централізована транспортна система, MHD. Без жодної маршрутки.
Читайте також: Євроквартет
ТРАМВАЇ
І головне – все таке саме, як у нас. І трамваї – звичні нам чеські «Шкоди». І метро з митищинськими вагонами й радянськими ескалаторами. І навіть три гілки, як у Києві чи Харкові. Але все працює, як годинник. На кожній зупинці розклад. Ось стоїш – нікого немає. За дві хвилини до вказаного часу – натовп. Більшість пражан підганяють свої поточні справи під цей пульс міста. Вночі (а трамваї тут ходять цілодобово) інтервали збільшуються, тож можна ще посидіти в кнайпі до наступного, якщо на цей уже запізнюєшся.
Однак такі самі, та не ті. І «Шкоди» старанно модернізовані (пражани ж не перетворювали свій трамвайний завод на вулик бутиків на «Либідській»), і від вагонів метро митищинський залишився лише корпус. Цілковито переплановані, сучасні, з індивідуальними сидіннями, аби щобільше людей сиділи, а не стояли.
Може мені таланило, але жодної години пік я в Празі так і не побачив. Усі сидять – хоч у метро, хоч у трамваях, їзду яких містом контролюють із супутника. Останні мають пріоритет над усіма учасниками руху, зокрема над пішоходами на нерегульованих переходах. Що іноді напружує. А над тими тягнучками, які тамтешні таксисти називають корками, будь-який київський автомобіліст щиро розреготався б. Прага менша від Золотоверхого за кількістю населення, але там жодних ознак майбутнього транспортного колапсу «а-ля Москва». Бо більшість городян воліють користуватися отією MHD, як фантасти телепортацією, а на власному авто переважно мандрують за місто. Може, наші очільники їздили переймати транспортний досвід не до тієї столиці?
У новітніх же трамваях, які випускає «Шкода» за французькою ліцензією, можна знімати серіал «Автостопом по галактиці». Я знаю, що в Києві є один такий (?) модерний швидкісний, може, він не гірший, але бачив його лише по телевізору і щоразу лише в кадрі з головою КМДА. Підозрюю, що це особистий трамвай Попова, тож пробачте мені цей тубільний захват перед ліцензійними зорельотами на рейках.
Але що це все порівняно з культурним шоком людини, яка заходить до метро й… не бачить на вході турнікетів. Я все можу зрозуміти: що квитки продаються не в кіосках, а в звичайних крамницях на касах, що немає кондукторів у вагонах, що можна сплатити за квиток есемескою через мобільний телефон, що компостер ставить дату та час, коли ви «увійшли в MHD», а далі можете їхати, довільно змінюючи будь-які види транспорту від метро до поромів через Лтаву… Все гідне подиву і схвалення, але брак турнікетів… Якщо хочете побачити апокаліпсис, зробіть це в Києві хоча б на одній станції, і ви станете свідком, як люди пішки йтимуть із «Харківської» на «Арсенальну», щоб потім проїхатися дві зупинки метро на шару.
Контролери й штрафи в Празі, до речі, ще ті. Одне потрапляння в їхні лабети впродовж місяця робить «зайцювання» економічно невигідним. Але для перевірки цього на практиці треба той місяць у Празі прожити, тож я задовольнився повчальною сценкою на виході зі станції метро «Анделі». Троє поліцейських стояли біля ескалатора і вибірково перевіряли квитки MHD. Хвилин за десять уже був невеличкий «улов» правопорушників, висмикнутих із потоку поодинці. Це лише вулична сценка, яку я міг зрозуміти геть неправильно, але більшість із них виявилися… українськими заробітчанами. Мабуть, нам не варто ображатися на всілякі «турнікети» на вході до Європи.
Читайте також: Перемагаючи нігілізм
ВИСТАВИЩЕ
За кількістю стендів видавництв Празька виставка – щось середнє між Львівським форумом і київським «Медвіном», але проводиться в придатному для цього приміщенні, тисняви немає за аж ніяк не меншої кількості публіки. Має місце також певна концептуальність. Цьогорічний захід був присвячений літературі країн Чорного моря, головний гість – Румунія. І всі презентації, дискусії, круглі столи обертаються саме навколо цієї тематики. Аналізу проблем «підопічних» держав, проведеному чеськими перекладачами, позаздрив би Інститут політології. Слухав надзвичайно захоплено, попри свою 70-відсоткову лінгвоінвалідність, відзначаючи лише як несподівано слушні, так і дещо хибні думки про нас. Утім, завжди цікаво, якими нас бачать сторонні.
До речі, єдиною українською компанією на виставці була читалка «Покетбук», представлена своїм чеським дилером. Наші співвітчизники не поспішають до Праги, навіть коли їм пропонують безплатні (досить дорогі для інших учасників) стенди. Прецеденти гордих відмов були. Між тим, який не який попит на українські книжки там є хоча б за рахунок численної діаспори. Тож тепер про головне… Ось начебто все те ж саме, що у Львові, але ж ціни на літературу! Їхні цінники видобули з глибин моєї пам’яті моряцько-контрабандистське формулювання «потрійний підйом». Мені здається, нашим видавцям варто за таких умов хоча б у складчину спробувати представити свої книжки і поглянути, що з того вийде. Чи принаймні не відмовлятися від безкоштовних стендів наступного разу.
КУЛЬТУРА
Навіть якщо культурна програма була менш насиченою, ніж на Львівському літературному фестивалі, вона переважно зосереджувалася в павільйонах власне виставки, і саме завдяки цьому в мене жодного разу не виникло відчуття чарівного бедламу, яким славиться місто Лева, коли проводить заходи в півсотні розкиданих містом локацій.
На круглому столі письменників Чорномор’я виявилося, що всі прибережні літератури чомусь скромно від моря відмовляються. Для болгар море – це тема вигнання, в румунів в казках у нього тікають неслухняні діти, росіяни лише кримствують і коктебельствують. Грузини ностальгують за одеськими білими пароплавами з чеським пивом у буфеті. І навіть турки більше зосереджені на Егейському та Середземному морях, гемблюючи «холодним» Анатолійським узбережжям. І лише українська література, починаючи з «Думи про Самійла Кішку» й закінчуючи «БЖД» Сашка Ушкалова, жодною комою не сумнівається: море наше! Нікому не віддамо, бо це найкраще, що є в житті пересічного українця. Дякую конференції «Мариністика в українській літературі» у Бердянському університеті. Почутих там цитат, зокрема й Шевченка, мені вистачило для того, щоб усі присутні колеги одностайно вирішили: так, українці, море ваше! Беріть і володійте, як Британія хвилями! Шкода, що політики майже не читають художніх книжок.
А Шевченкова цитата була така, з листування з братом Варфоломієм: «Пишешь, что тебя не было дома, что ты хлопцев возил в Херсон. Хорошо сделал еси! Да только пристроил ли их в то училище торгового мореплавания? Если пристроил, то молись Богу и ложись спать. Из хлопцев люди будут».
Пам’ятник Тарасові Григоровичу в Празі молодий і натхненний, а не насуплено-вусатий. І, до речі, перше непідцензурне видання «Кобзаря» було надруковане саме тут 1876 року.
Ну і ще таке. Проведенню багатомовних читань із кількома робочими мовами і синхронним перекладом одразу на чотири мовних канали нам таки справді варто в чеських колег повчитися.
ПО СВОЄ
Через кілька днів, коли я вже майже нічого не сприймав, мене без коментарів проводили повз якусь будівлю, несподівано для себе зупинився й уважно став роздивлятися орнамент із кованих листочків на її брамі. Просто так, без жодних задніх думок. Мої екскурсоводи засміялися: з усіх тих сотень храмів, якими забудована Прага, я безпомилково зупинився біля єдиної на все місто української церкви.
Читайте також: Даніел Кайзер про першу критичну біографію Вацлава Гавела