У Вірменії зараз розгортається передвиборча кампанія (новий парламент обиратимуть 6 травня). 1 березня на мітингу в Єревані опозиційний Вірменський національний конгрес (ВНК) заявив, що вважає ці перегони першим туром президентських, що мають відбутися 2013 року.
Від любові до ненависті один крок?
Упродовж останньої чверті століття зовнішньополітичні пріоритети Вірменії змінювалися за законами своєрідного маятника. В умовах розпаду СРСР країна стала однією з перших після Балтійських республік, яка проголосила незалежність і заявила про вихід зі складу Союзу. Проте 1998 року на зміну першому президентові, лідеру місцевого правозахисного руху доби перебудови Левону Тер-Петросяну, який проводив демократичні реформи, тримав прозахідний політичний та економічний курс та демонстрував політичну волю до врегулювання проблеми Нагірного Карабаху, до влади прийшов авторитарний лідер карабаських вірмен Роберт Кочарян, який в основу своєї політики поклав «жорстку позицію» у відносинах з Азербайджаном і цілковито переорієнтував країну на путінську Росію.
Проте, використовуючи Вірменію як власний плацдарм на Кавказі та Середньому Сході, РФ дедалі більше ігнорувала її позицію в знакових для цієї країни питаннях. У результаті двосторонні відносини останнім часом охололи. Основним же подразником став фактор російсько-азербайджанських зв’язків і позиції Москви щодо проблеми Карабаху, які свого часу й повернули Вірменію в орбіту впливу Кремля. Прагнучи заблокувати чи принаймні відтермінувати реалізацію таких масштабних проектів, як Nabucco, Білокам’яна фактично запропонувала Баку сприяння у зрушенні з мертвої точки процесу врегулювання замороженого ще 1994-го конфлікту на основі дотримання принципу територіальної цілісності Азербайджану, тобто на умовах входження до його складу бунтівної Вірменської Республіки. Для Вірменії такий підхід означав би відмову від статус-кво останніх майже двох десятиліть, коли Карабах (вірмени також використовують назву «Арцах»), будучи формально самопроголошеною державою, де-факто розвивався як її частина.
Але найважливіше те, що питання збереження такого стану речей і, в ідеалі, його правового визнання на міжнародному рівні було наріжним каменем внутрішньополітичної боротьби, у результаті якої «арцаський клан», репрезентований і нинішнім президентом Саркісяном, і його попередником Робертом Кочаряном, усі ці роки утримував владу в країні, виправдовував як соціально-економічні труднощі та авторитарні методи управління, так і відмову від європейського та євроатлантичного курсу, притаманного, наприклад, сусідній Грузії.
Доки Вірменія покладалася на вдячність Кремля за виконання нею ролі «найвірнопідданішого васала», Азербайджан завдяки динамічному розвитку енергетичного сектору економіки та експорту нафти й газу різко зміцнив свою вагу для ключових гравців регіону, військову потужність, а також досягнув майже трикратної переваги над нею за кількістю населення. До того ж зовсім недавно став ще й непостійним членом Радбезу ООН на 2012–2013 роки, завдяки чому розраховує нарешті підштовхнути держави Мінської групи ОБСЄ (співголови – Росія, Франція і США), від яких передусім і залежить урегулювання карабаського конфлікту, «з більшою увагою ставитися до інтересів Баку».
Тим часом усі попередні спроби Росії натиснути на Вірменію бажаного результату так і не дали. Своєрідним часом Х стала зустріч Мєдвєдєва із Саркісяном та Алієвим у Казані влітку 2011-го, якій передувала потужна інформаційна кампанія в російській пресі, коли замість анонсованого тамтешніми дипломатами успіху РФ-посередника, «прориву» у врегулюванні конфлікту не сталося, що було справжнім «ляпасом» для російського президента з боку Єревана. Понад те, режим Саркісяна почав надсилати Москві недвозначні сигнали про те, що в разі продовження «проазербайджанської лінії» Росія ризикує втратити свій «форпост».
Режим Саркісяна шукає точку опори
Безрезультатність проросійського зовнішньополітичного курсу та авторитарної моделі управління призвело до поступової активізації в країні опозиційних сил, які виступають за повернення до лібералізації економіки та активізацію інтеграції з ЄС. За даними соцопитування, проведеного ще 2005 року, 64% громадян висловилися на користь європейської інтеграції. Сприяють зростанню відповідних настроїв успіхи реформ у сусідній Грузії. Дедалі більша частина політичної та бізнесової еліти та думаючі громадяни усвідомлюють, що регресивно-консерваційна модель інтеграції довкола Митного союзу ЄЕП є згубною для вірменської економіки, яка вже тепер є однією з найбільш відкритих та лібералізованих на пострадянському терені, а країна давно стала членом СОТ і має значно кращі перспективи в зближенні з ЄС, аніж із Росією. До того ж, навіть попри тривалу проросійську орієнтацію «карабаського клану», європейський ринок уже став для вірменських товарів найважливішим. Причому ця тенденція триває: лише за 2007–2009 роки частка РФ в експорті Вірменії зменшилася із 17,5% до 15,1%, а Євросоюзу зросла до 43,7%.
Реакцією ЄС на відповідні настрої стало включення Вірменії до ініціативи «Східне партнерство», висунутої Польщею за підтримкиШвеціїу травні2008-го та запущеної 7 травня 2009-го під час установчого саміту в Празі. Але саме 2011-й став часом різкої активізації західного вектора зовнішньополітичної активності Єревана. Уже навесні під час візиту до Брюсселя прем’єр-міністра країни Тіграна Саркісяна було, по-суті, задекларовано її готовність змінити геополітичну орієнтацію в разі підтримки ЄС вірменської позиції щодо Нагірного Карабаху.
Такі кроки пояснюються відчайдушним пошуком режимом Саркісяна точки опори в умовах охолодження відносин із Москвою та зростання внутрішньополітичної нестабільності з наближенням «періоду виборів» 2012–2013 років, коли мають переобрати і парламент, і главу держави. Ще 2007-го демократичну та зорієнтовану на ЄС опозицію очолив перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян, який став об’єднавчою фігурою для більшості цих сил та широких верств суспільства. Хоча спроба оскаржити результати виборів 2008 року, коли відбувалися масові акції протесту, завершилася силовим їх придушенням та домашнім арештом Тер-Петросяна, навесні 2011-го, під впливом низки успішних революцій на Близькому Сході, країну знову охопили заворушення з вимогою дострокових перегонів. З початку осені згуртована у Вірменському національному конгресі Левона Тер-Петросяна опозиція розпочала черговий «сезон мітингів», який в умовах соціально-економічної напруженості дедалі більше розгойдує ситуацію.
Доленосні вибори
Щоправда, останнім часом спостерігаються нові реверанси Саркісянів (президента і прем’єра) в бік Москви. Така демонстрація лояльності, вочевидь, свідчить про відсутність гарантій підтримки нинішнього режиму західними партнерами, які радше розраховують на перспективніший опозиційний ВНК Тер-Петросяна, аніж на дискредитований серед більшості вірменського суспільства неефективною соціально-економічною політикою в умовах кризи нинішній режим.
Росія, своєю чергою, зацікавлена в збереженні свого контролю над Вірменію та подальшому розігруванні Нагірно-Карабаської карти, але у власних, а не вірменських інтересах. Тому їй потрібен такий режим, який враховуватиме її «побажання» належним чином. І саме на це будуть зорієнтовані зусилля Москви під час найближчих парламентських та президентських виборів у країні. Для Кремля однаково небажаним є як збереження нинішнього режиму Саркісяна із його «різновекторністю» та впертістю в питанні відносин із Азербайджаном, так і перемога прозахідної опозиції на чолі з першим президентом незалежної Вірменії Левоном Тер-Петросяном, який у 1990-х дотримувався західної орієнтації та впритул наблизився до врегулювання проблеми Нагірного Карабаху.
Проте на відміну від попереднього «періоду виборів» цього разу неабиякий інтерес до розвитку подій у найменшій кавказькій республіці виявляють і на Заході. Про це свідчить не лише нещодавній державний візит президента Франції, основного лобіста Єревана в ЄС, а й активізація Вашингтона. Напередодні «періоду виборів» США направили туди новим послом керівника американської місії НАТО Джона Хефферна. Той під час першої ж зустрічі з тамтешніми журналістами повідомив, що поміж пріоритетів його діяльності буде «поглиблення регіональної інтеграції», під якою можна розуміти ГУАМ або Східне партнерство, стимулювання торгівлі та нарощування присутності американського капіталу у Вірменії, але «особливе місце буде відведено питанням проведення виборів 2012–2013 років відповідно до міжнародних стандартів».
