«Якби права людини були валютою, її вартість наразі переживала б падіння на кшталт інфляції, спричиненою кількістю угод про права людини та необов’язкових до виконання міжнародних інструментів, затверджених міжнародними організаціями протягом останніх десятиліть. Сьогодні ця "валюта" часто слугує прикриттям для диктаторства, а не захистом для громадян, сьогодні права людини можуть охоплювати будь-що, від права на міжнародну солідарність до права на мир», – пишуть автори статті Джейкоб Мчанґама та Ґуґліємо Вердіраме.
Деякі держави, як зазначають Мчанґама та Вердіраме, використовують розмитість системи захисту прав людини, переслідуючи власні цілі: «Простою мовою, неліберальні держави намагаються розширити законодавство з прав людини, аби створити простір для власної діяльності. Вони навіть використовують права людини у процесі конфронтації з демократичними державами».
«Держави, позначені як “вільні” індексом організації Freedom House схиляються до застосування суворого підходу до прав людини, згуртованого навколо того, що називається правами першого покоління, такими як свобода слова та свобода від тортур. Незважаючи на те, що ці країни не обов’язково виступають проти того, що називають другим поколінням прав, які включають проблеми якості життя, такі як житло та здоров’я, ці держави часто скептично відносяться до того, що називають правами третього покоління. Остання категорія охоплює право на розвиток, право на міжнародну солідарність та право на мир», – пишуть Мчанґама та Вердіраме.
«На противагу цьому, “частково вільні” чи “невільні” держави стали головними прибічниками третього покоління прав. Відданість цим правам для більшості таких держав, звісно, мало що значить на практиці, адже вони не дотримуються принципу верховенства права і міжнародні вимоги зазвичай мало що означають для них. Але презентуючи себе в якості чемпіонів нових прав людини, вони прагнуть позбавити ліберальні держави морального підґрунтя та зміцнити свою власну політичну легітимність», – наголошують аналітики.
Проблема, на думку експертів, полягає насамперед у нечіткості формулювань у сфері прав людини: «Ця проблема пов’язана з адаптацією суперечливих норм, що стосуються прав людини. Наприклад Універсальна декларація про права людини 1948 року дає “кожному право на свободу думки та вираження”. Тим не менше, у часи холодної війни, за підбурюванням комуністичних держав, конвенції, такі як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП), який і досі є осердям міжнародної системи захисту прав людини, забороняв певні форми “вираження ненависті”, не надаючи чітких вказівок щодо того, як розмежувати це визначення та свободою слова ».