Гетьманич Данило Скоропадський: на чолі гетьманського руху (частина ІІІ)

Закінчення. Попередню частину розповіді про Данила Скоропадського читайте за посиланням.

---

Політична та громадська діяльність на теренах Великої Британії

У повоєнний час коло української еміграції у Великій Британії значно  розширилось: тут опинилося близько 40 тисяч біженців із СРСР, зокрема членів ОУН, вояків УПА, колишніх військовополонених із дивізії «Галичина», українських остарбайтерів, примусово вивезених до нацистської Німеччини. Згодом українська еміграція стала тут однією з найбільших у Європі. Данило особисто опікувався долею людей, що перебували в таборах для переміщених осіб, звертався до офіційних органів щодо надання їм матеріальної і правової допомоги, займався їхнім облаштуванням на чужині.

Серед багатьох проблем, які постали перед гетьманичем невдовзі після переїзду, однією з головних було створення Союзу Українців у Великій Британії (СУБ). Вирішенню цього питання він надавав першочергового значення, бо розумів, що українська еміграція може продовжувати боротьбу за свої ідеали лише тоді, коли сама буде сильною і згуртованою. При активній підтримці Данила і Володимира Коростовця СУБ було створено в дуже короткий термін – у січні 1946 року на установчому з’їзді в Единбурзі. Невдовзі він розвинувся у велику й дуже ефективну громадську організацію українців у Великій Британії. У його структурі як автономні секції діяли Комітет допомоги українському студентству, Організація українських жінок, Бібліотека та Архів ім. Шевченка, Спілка українських вчителів, школа українознавства тощо. У 1948 році гетьманич був обраний членом Ради СУБ, а наступного року – його незмінним почесним головою.

 

Діяльність гетьманича в Британії була плідною і багатогранною. У листопаді 1949 року під його керівництвом було офіційно оформлено створення на теренах Британії Крайової організації Союзу гетьманців-державників (фактично існувала вже два роки). Вона постала на першому установчому з’їзді СГД Великої Британії, що відбувся в Болтоні поблизу Манчестера. Виступаючи на ньому з промовою, гетьманич ще раз наголосив, що гетьманський рух є складовою загальноукраїнського руху і головною позицією гетьманців є консолідація навколо Української соборної суверенної держави. Данило Скоропадський брав безпосередню участь у розробці конституційних засад та статутних положень гетьманського руху, в управлінні розгалуженої та чітко структурованої гетьманської організації.

Читайте також: ОУН і Тайвань проти СРСР і червоного Китаю

Окрім суто гетьманських справ, Данило Скоропадський велику увагу приділяв міжконфесійним відносинам, діяльності церкви та релігійних установ. Був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви. Значну увагу приділяв українському молодіжному руху, з 1948 року був незмінним головою Комісії допомоги українському студентству у Великій Британії. Активно співпрацював з організацією «Антибільшовицький блок народів».

Національні та партійні інтереси

У липні 1948 року лідери УНР в екзилі створили УНРаду, яку проголосили єдиним репрезентативним органом українського руху в еміграції. У відповідь Союз гетьманців-державників, який не був представлений у Раді, виступив із заявою. У ній говорилося, що концепцію УНР поділяють не всі українці, і для того, щоб УНРада мала статус дійсно всенаціонального політичного центру, вона не повинна обмежуватися вузько соціалістичними інтересами, а будуватися на засадах всеукраїнства, об’єднуючи навколо себе всі політичні і громадські еміграційні угруповання.

На противагу уенерівцям, гетьманці запропонували свою структуру УНРади з тим, щоб у ній були представлені всі чотири наявні на той час в українському русі державно-визвольні концепції, виразниками яких були Андрій Лівицький, Андрій Мельник, Степан Бандера й Данило Скоропадський. Однак заклик до співпраці і взаєморозуміння не дав бажаних наслідків, а навпаки, призвів до ще більшої конфронтації між двома політичними таборами. Свідченням тому є той факт, що в зал засідань ІІ сесії УНРади (1949) не було допущено навіть кореспондентів від гетьманського руху. Данило Скоропадський дуже болісно сприймав чвари й конфлікти в середовищі української еміграції, що істотно послаблювали її позиції. Як людина надзвичайно толерантна, перед якою був приклад західних демократій, він із прикрістю зауважував відсутність серед українців розуміння пріоритету національних інтересів над партійними. Фактично стосунки уенерівців і гетьманців в еміграційний період віддзеркалювали стан справ, який створився в українському національному таборі ще під час визвольних змагань 1917–1921 років.

Читайте також: Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу

Після смерті батька у 1945 році Данило фактично перебрав на себе функції провідника гетьманського руху. Хоча офіційно був проголошений ним 5 листопада 1948 року, після складення обов’язків регента гетьманського руху його матір’ю Олександрою Скоропадською, яка незадовго до того відзначила свій 70-літній ювілей. 25 жовтня 1948 року гетьманич прибув до Німеччини, де зустрівся в Оберстдорфі з матір’ю й сестрами, яких не бачив майже 10 років. Відвідав могилу батька у Вісбадені (пізніше прах гетьмана перепоховано в Оберстдорфі, де покоїться вся його родина за винятком Данила й молодшої сестри Олени).

Приймаючи на себе права і обов’язки керманича гетьманського руху, Данило сказав: «Заявляю твердо й урочисто, що виконуючи заповіт покійного батька, продовжуватиму гетьманське діло, започатковане ним. Так само, як і він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням українського народу та його визвольній справі. Молю Господа Бога, щоб дав усім українцям віру, єдність і силу і освятив боротьбу українського народу за його законні права і дав йому остаточну перемогу».

Під час візиту до Німеччини Данило Скоропадський відвідав Український вільний університет, Українську вільну академію наук у Мюнхені, а також українські табори для переміщених осіб у Фраймані та Аугсбурзі. Провів численні зустрічі з відомими українськими діячами, зокрема зі Степаном Бандерою.

Життя поза політикою

Окрім діяльності на гетьманській ниві, не можна оминути роботу гетьманича за фахом, яка допомагала підтримувати його матеріально. У 1946 році доля звела його з відомим на той час підприємцем Володимиром Джусом, американцем українського походження, який очолював в Америці велику літакобудівну компанію «Dzus Fastener». Маючи філію цієї фірми в Англії, він запросив гетьманича до праці, і протягом наступних 11 років, аж до самої смерті, Данило працював там технічним директором. Володимир Джус високо цінував Данила як фахівця і вважав, що якби той не займався політикою, то міг би зробити кар’єру в індустрії. Загалом, щирі стосунки цих двох людей заслуговують на особливу увагу. Джус завжди був великою підтримкою для гетьманича в різних, часом надто складних ситуаціях. Після смерті Данила Джус був першим, хто запропонував купити будинок гетьманича з метою створення в ньому музею. Однак через певні обставини цього не вдалося зробити.

У першій половині 1950-х років Данило визначився і зі своїм особистим життям. 1948 році доля звела його з українкою Галиною Мельник-Калужинською, дочкою волинського священика, яка опинилася в Англії невдовзі після закінчення війни. Через намір Данила одружитися наприкінці 1956 року до Лондона приїхала з Німеччини сестра гетьманича – Марія Монтрезор, щоби за традицією, як старша в родині, благословити брата. Однак життя склалося по-іншому, довгоочікуваний шлюб так і не відбувся. Як фатум сприймається той факт, що заручини Данила Скоропадського з Галиною Мельник-Калужинською відбулися за 10 днів до смерті гетьманича, а офіційне повідомлення про їхнє вінчання мало бути опубліковане в пресі на початку березня 1957 року, саме тоді, коли відбувся його похорон. Як згадував ті сумні події Краєвий начальник СГД Петро Веселовський, під час похоронної процесії серед присутніх виділялися в чорному жалобному вбранні три жіночі постаті – сестри Данила Марія Монтрезор і Олена Отт-Скоропадська, а поряд із ними – наречена гетьманича Галина Мельник-Калужинська, яка мала на руці зарученевий перстень із рубіном і перстень із зображенням герба роду Скоропадських, який носив Данило за життя.

Усе своє подальше життя п. Галина присвятила збиранню матеріалів про життя та діяльність гетьманича і збереженню фамільних реліквій, що належали йому як спадкоємцеві роду Скоропадських. Майже 44 роки вона зберігала найдорожчі для неї речі – зарученевий перстень із рубіном, подарований Данилом, перстень-печатку з родовим гербом, який Данило успадкував від батька, і хрестильний хрестик гетьманича. Незадовго до своєї смерті п. Галина передала безцінний спадок до Києва – столиці колишньої Української Держави, де найбільшого злету сягнула державницька діяльність батька Данила – гетьмана Павла Скоропадського. Окрім названих реліквій, вона передала в Україну інші речі, що належали гетьману Павлу та гетьманичу Данилу (матеріали зберігаються нині у двох музеях: Національному музеї історії України й Музеї історії Києва). Значний пласт матеріалів, зібраних Галиною Мельник-Калужинською, зберігається в Бібліотеці і Архіві ім. Шевченка в Лондоні.

Читайте також: Націоналіст, який став гетьманцем. Про життя, працю і політичні метаморфози Євгена Зиблікевича

Серед них окремої уваги заслуговує листування Галини Мельник-Калужинської із сестрами гетьманича, зокрема з Оленою Отт-Скоропадською. Особливий інтерес становлять листи,  написані п. Галині невдовзі після смерті гетьманича. Вони відкривають невідомі факти з приватного життя Данила Скоропадського й водночас засвідчують високі моральні риси, які були притаманні всім членам його родини. З листа Олени Отт-Скоропадської дізнаємося, що на момент смерті гетьманича Галина Мельник-Калужинська була вагітною і чекала на дитину. Довідавшись про таку гарну новину, Олена Скоропадська писала: «Дорогая моя Галина, Я так зворушена всім тим, що ти мені сказала по телефону, що я мушу тобі зараз писати, бо мої думки всі у тебе. Ти будь певна, що ми все для тебе і для маленької чи маленького зробим, і що це для нас велике щастя… Як це добре для наших маленьких, що вони будуть мати двоюрідного брата чи сестру».

У наступному листі гетьманівна  пропонувала Галині Мельник-Калужинській приїхати до Швейцарії, щоб народжувати дитину там. Вона писала:

«Ми все, що можемо для Тебе зробимо й будемо счастливи Тобі чим нибудь допомогти. Я думаю, що було б добре для Тебе від всього уїхати й дійсно тут чекати на дитину. Коли Ти цього хотіла б, вона може тут рости разом з нашими, й я дивилась би на неї як на свою… Пиши, коли Тобі потрібні гроши. На Тебе завжди знайдуться, це Ти знай. Береги тебе Боже. Цілую тебе, тримайся, моя мила. Твоя Оленка».

Пізніше стосунки цих двох жінок із різних причин перервалися, вони відійшли одна від одної і припинили спілкуватися. Але шляхетність кожної з них викликає глибоку повагу і свідчить про велику відданість пам’яті гетьманича.

На превеликий жаль, перебуваючи у стресі після смерті коханої людини та в непростих стосунках із деякими особами з колишнього оточення гетьманича, Галина Мельник-Калужинська втратила дитину. Хтозна, можливо це міг бути продовжувач роду Скоропадських по чоловічій лінії, яка так раптово обірвалася зі смертю останнього його представника. Загалом доля цієї мужньої жінки була трагічною. Через деякий час помер у розквіті сил і її єдиний син від першого шлюбу – Андрій.

Раптова смерть: версії і припущення

Смерть Данила Скоропадського досі оповита різного роду вигадками, припущеннями, версіями. Деякі автори подають їх як абсолютно достовірні. Найпоширенішою серед них є отруєння Данила агентами радянських спецслужб. Як приклад, проводять аналогії з убивствами лідерів української політичної еміграції Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Лева Ребета, Степана Бандери. До цієї думки схилялися пізніше й сестри гетьманича, зокрема Олена Отт-Скоропадська. Абсолютно впевнена в факті отруєння Данила була Галина Мельник-Калужинська. Можливо, так і було, і відповідь на це питання досі захована в закритих архівах КДБ у Москві. На користь цієї версії свідчить один із фактів діяльності гетьманича, який цілком міг бути пов’язаний із його загадковою й раптовою смертю. У 1956 році до Великої Британії вперше з офіційним візитом прибув радянський лідер Нікіта Хрущов. Із цієї нагоди в Лондоні відбулася 10-тисячна демонстрація українців і поляків, учасники якої звернулися до англійського уряду з петиціями  засудити тоталітарний режим в СРСР, зокрема порушити питання про самовизначення українського народу. Одним з організаторів цієї політичної акції був Данило Скоропадський, безперечний лідер і безкомпромісний борець за волю України. Через рік гетьманича не стало. Випадковість, збіг обставин? Можна робити лише припущення.

Не варто скидати з рахунків ще один факт: із кінця 1940-х років намітилося зближення двох українських політичних сил – Союзу гетьманців-державників на чолі з Данилом Скоропадським і Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН), очолюваних Степаном Бандерою. Два харизматичні, авторитетні і впливові лідери… В їхньому об’єднанні не були зацікавлені ні в Кремлі, ні в таборі уенерівців. Вихід з УНРади невдовзі після її створення представників від ЗЧ ОУН викликав занепокоєння серед лідерів УНР, особливо після переговорів Степана Бандери й Данила Скоропадського, що відбулися в Німеччині в листопаді 1948 року. За рік до смерті гетьманича в одній з уенерівських статей «За об’єктивну переоцінку гетьманського руху» зазначалося, що «порозуміння п. Бандери з гетьманичем Д. Скоропадським замінюється на тіснішу співпрацю». Йшлося також про те, що серед націоналістів змагаються дві течії – демократична й консервативна. Під першою розумілася група Андрія Мельника, яка йшла на співпрацю з УНР, а під другою – група Степана Бандери, яка схилялася в бік гетьманців. У статті наголошувалося на тому, що для консолідації всіх українських політичних сил навколо УНР «треба зробити об’єктивну переоцінку гетьманського руху, тобто – зробити різницю між двома справами: перша – це концепція дідичної гетьманської монархії, друга – гетьманський рух як організація українських консервативних сил». Автор наголошував, що «поняття дідичного гетьманства є число абстрактне і тому – не дієздатне». Відкидаючи головний постулат політичної програми СГД – побудову української незалежної держави у формі дідичного гетьманату, націоналістичні лідери зводили таким чином нанівець і роль Данила Скоропадського як законного правонаступника гетьманського руху та його керманича.

«Демократичне» крило УНРади неодноразово робило спроби розколоти гетьманський рух зсередини, щоб не допустити об’єднання українських національних сил, очолюваних Данилом Скоропадським і Степаном Бандерою. Для цього необхідно було насамперед знецінити роль гетьманича, а потім і загалом усунити його з політичної арени. Очевидним був і той факт, що в самому проводі СГД ще за життя гетьманича намітилися деякі розбіжності щодо розуміння основних засад розвитку гетьманського руху й ролі в ньому Данила Скоропадського. Окрім того, на думку деяких соратників і сучасників гетьманича, у проводі гетьманського руху були присутні «підставні гетьманці», чого також не можна виключати. Знову питання: хто був більше зацікавлений в усуненні гетьманича від політичної діяльності й навіть фізичній його ліквідації? На жаль, сьогодні жодна з версій не знаходить документальних підтверджень.

Єдиним офіційним документом, який засвідчив причину смерті Данила Скоропадського, залишається медичний висновок про крововилив у мозок, хоча посмертного розтину не було зроблено. На основі цієї довідки 16 березня 1957 року був опублікований «Офіційний Комунікат про захворіння і смерть Гетьманича Данила Скоропадського» за підписом його колишнього секретаря Родіона Калюжного. У ньому йшлося не лише про причину смерті, а й у подробицях описувався останній вечір гетьманича, коли той повернувся з роботи і перебував удома разом із сестрою Марією до того моменту, поки не втратив свідомість. Однак у «Комунікаті» жодним чином не згадувався  (випадково або навмисне) важливий факт – присутність того вечора в оселі гетьманича гостей, які прийшли попрощатися з гетьманівною перед її від’їздом до Німеччини. На це вказували свого часу сучасники тих подій Галина Мельник-Калужинська, Петро Веселовський, Микола Скрипник та інші. Незрозумілою у зв’язку з цим була поведінка й головного свідка того вечора – Марії Скоропадської. Чим викликане замовчування нею такого важливого факту – невідомо. Знову питання і знову без відповіді… Книга «Остання з роду Скоропадських» також не містить інформації про присутність гостей у помешканні Данила в останній вечір його життя. Імовірно, в процесі роботи над споминами, Олена Отт-Скоропадська орієнтувалася в цьому питанні на вище згаданий «Комунікат», що був опублікований після похорону гетьманича, два тижні потому.

Читайте також: Сергій Шелухин. Самостійник від юриспруденції

Після смерті гетьманича багатьох його прихильників цікавив ще один момент, пов’язаний із тією трагічною подією: чому не було зроблено розтину? Адже як тоді, так і сьогодні багато хто впевнений, що смерть гетьманича не була природною. Якщо брати до уваги спогади Олени Отт-Скоропадської і свідчення деяких гетьманців із тогочасного оточення Данила, то на забороні розтину нібито наполягала Марія Монтрезор, старша сестра гетьманича, яка одна вирішувала тоді це питання (Олена Отт-Скоропадська прибула на похорон зі Швейцарії пізніше). Однак щодо цього існує й інша думка: за англійським законом розтин мав відбутися в обов’язковому порядку в тому випадку, якби родичі покійного, члени проводу гетьманського руху чи Громадський комітет, утворений для організації похорону гетьманича, висловили б підозру щодо неприродної смерті їхнього лідера. Але цього не було зроблено. Дехто із сучасників і свідків тих подій, зокрема Галина Мельник-Калужинська, зазначали, що в цій справі старша сестра Данила повністю поклалася на Громадський комітет, який мав усі повноваження для прийняття необхідних рішень.

Гетьманич Данило Скоропадський прожив недовге, але яскраве життя. Його роль як одного з лідерів української політичної еміграції є незаперечною. У пам’яті нащадків він залишиться стійким борцем за волю України, гідним представником свого славетного роду. Йому не вдалося дожити до того часу, щоб побачити на власні очі відродження української державності. Але він завжди вірив, що незалежна Україна обов’язково постане. У своїх численних промовах завжди підкреслював:

«За майбутнє нашого народу я не боюся, бо вірю в його здорові й творчі сили. Вірю, що здорова національна стихія змете з нашого тіла заразу московського большевизму, а всі українські державники знайдуть шлях один до одного й, об’єднавшись під покровом одної керівної ідеї, у творчім пориві здобудуть і відбудують нашу Україну».