Сергій Шелухин. Самостійник від юриспруденції

Історія
28 Грудня 2022, 16:37

Монопольні позиції народницької історіографії зашкодили належним чином оцінити науковий доробок багатьох учених державницького напряму української суспільно-політичної думки й неупереджено проаналізувати їхню наукову спадщину. Однією з таких постатей є Сергій Павлович Шелухин (1864–1938) – український громадсько-політичний діяч, учений-правник, історик і дипломат. Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники життя і творчості вважали діяльність ученого своєрідним «правовим виміром» процесу державотворення.

Україна як юридичний факт

Сергій Павлович Шелухин (псевдоніми: С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко та ін.) народився в селі Деньги Золотоніського повіту (нині – Черкаська область) у дворянській родині, що виводила своє коріння від полтавського старшинського роду Шолух. Навчався майбутній історик спочатку вдома (його вчителем певний час був Іларіон Бойко, син сестри Тараса Шевченка – Ярини), згодом він закінчив Лубенську класичну гімназію та правничий факультет Київського університету. Ще у 8-му класі гімназії Сергій Шелухин написав підручник із тригонометрії, а після закінчення гімназії обрав для навчання фізико-математичний факультет Київського університету. Однак згодом перейшов на правничий факультет. Паралельно з юридичними дисциплінами вивчав предмети, що викладались на історико-філологічному факультеті, відвідував лекції професора Володимира Антоновича. Значний вплив на формування наукових уподобань Сергія Шелухина справили відомі українські вчені Федір Міщенко, Гнат Житецький, Володимир Науменко та інші. У цей час він захоплено працював над укладанням українськог

Сергій Шелухин в юності

о енциклопедичного словника, який був виданий під редакцією Бориса Грінченка. Сергія Шелухина, який добре грав на скрипці, разом із його близьким приятелем, відомим поетом Володимиром Самійленком часто запрошували на українські вечори та урочистості. Згодом він згадував, як разом із Самійленком грали на заручинах у Івана Франка в Києві у травні 1886 року.

В університеті Сергій Шелухин написав свої перші наукові статті з історії права, одна з яких була присвячена аналізу «Руської Правди». Працю високо оцінили його університетські викладачі й рекомендували продовжити студіювати історію права, з тим, щоб у майбутньому залишитися при університеті як професорському стипендіату. Однак, «змушений думати про службу й заробіток», Шелухин відмовився від наукової кар’єри. Він працював на різних посадах у Єлисаветградському окружному суді, слідчим із особливо важливих справ, почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи, товаришем прокурора Кишинівського окружного суду та ін. Водночас із юридичною практикою викладав теорію права, державне та цивільне право у класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею.

У 1880-х роках Сергій Шелухин публікував свої дописи в «Зорі», згодом в «Українській хаті», «Літературно-науковому віснику», «Украинской жизни», «Світлі» та ін. Під псевдонімом С. Павленко видавав свої поетичні твори, а статті з літературознавства й етнографії підписував здебільшого псевдонімами С. Просвітянин, С. Денезький, С. Кондратенко. Він був одним із засновників Одеського товариства «Просвіта», головою Одеської української громади, членом місцевої організації Товариства українських поступовців (ТУП).

Праця Шелухина «Назва України у стародавніх географів», опублікована у Відні 1921 року

Справжнє наукове визнання прийшло до Сергія Шелухина після виголошення на Всеросійському археологічному з’їзді в Чернігові доповіді про стародавність і державно-правове значення назви «Україна». Широкого розголосу, зокрема й за кордоном, набула його праця «Німецька колонізація на Україні», видана українською (1913) та російською (1914). Як учений-правник він констатував у Росії брак «розвиненого правового думання, на місці якого панує думання примітивне з його авторитетом грубої сили». На противагу цьому, за висловом Сергія Шелухина, «українська історія виховала в українському народі правове думання, з яким в усі часи своїх рухів народ український на своїм прапорі держав гасло “за права і вольности”». Такі погляди не сприяли його службовій кар’єрі. «Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського совітника, – писав учений у своїй автобіографії, – я через мою любов до рідного краю не міг на Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів».

Читайте також:   Покликання варяга. Чому Вільгельма Габсбурґа розглядали, як «чужоземного королевича» для України  

Лютневі події 1917 року Cергій Шелухин зустрів в Одесі, де мешкав від 1902 року. На той час він мав високий авторитет як фахівець – входив до складу Одеського окружного суду. Одразу після революції йому було запропоновано посаду в селянському департаменті Сенату в Петрограді. Проте, залишаючись вірним своїм національним ідеалам, Сергій Шелухин відхилив цю пропозицію. Вже в перших числах березня 1917 року в Одесі він та ще низка українських діячів ініціювали створення Українського революційного керівничого комітету, який об’єднав представників усіх українських партій і організацій. Сергій Шелухин очолив цю інституцію.

Українська маніфестація у Одесі, травень 1917

На українському віче, яке відбулося в Одесі в середині квітня 1917 року, всупереч закидам із боку представників російського політикуму Одеська громада ухвалила резолюцію, яку написав Сергій Шелухин. У ній, зокрема, пропонувалося «домагатися 1) територіальної автономії України в межах етнографічної більшості населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй..; 2) вважаючи Херсонщину краєм предковічно українським – включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове Правительство, не відтягаючи до Установчих зборів проголосило декларацію признання територіальної автономної України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії».

Як один із провідників Одеської громади ТУП був обраний членом Української Центральної Ради. Партійна належність та обрання до ЦК Української радикально-демократичної партії (від червня 1917 року – Української партії соціалістів-федералістів), яка відстоювала еволюційний шлях соціально-економічних перетворень в Україні та виступала за автономію України у складі майбутньої російської федерації, не завадили Сергію Шелухину запропонувати українському політичному проводу власну концепцію історико-правових підстав створення української незалежної держави. Так, зокрема, коментуючи ініціативу щодо скликання в Києві Національного конгресу, вчений порадив, щоб «до скликання конгресу Центральна рада має взяти на себе представництво всієї України». Учасники засідання пристали також на його пропозицію «утворити комісії на зразок міністерств».

Проти автономізму і федералізму

Політичні та наукові погляди Сергія Шелухина різко контрастували з домінантною в українських політичних колах концепцією автономістсько-федералістського майбутнього України. На засіданнях Центральної Ради з його уст уперше прозвучали історико-правові вмотивування державної суверенності українського народу, починаючи з моменту зречення царя, а саме від 28 лютого 1917 року. Датою відновлення незалежності України Сергій Шелухин вважав дату зречення Ніколаєм ІІ престолу й автоматичного скасування присяги підданства цареві. «Повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Як дещо згодом писав сам Сергій Шелухин, нерозуміння цього лідерами Центральної Ради, які, попри все, дотримувалися федералістської ідеї, «взагалі робило існування Української Держави й самостійності безґрунтовним з правного боку і спірним».

Акт про зречення Ніколаєм ІІ престолу

Учений насамперед вдається до історико-правової оцінки Переяславської угоди й намагається довести безпідставність федералістсько-автономістської концепції, яку сповідував провід Центральної Ради. У роботі «Переяславський договір України з московським царем Олексієм 1654 р. і нинішні події» Сергій Шелухин наголошував: «Україну московський народ не завоював, а сама вона по своїй волі прилучилася до Московії, чи на умовах унії, чи умовах васалітету…, шляхом єднання через царя» і, «увільнившись революцією од царя і не бувши в підданстві у великоросів, Україна тепер повернула собі всі попередні свої суверенні права, які були над нею у царя, і стала, як була до акту 1654 р., суверенною демократичною республікою. Політичний зв’язок, встановлений між Росією і Україною через персону Олексія Романова, з його абдикацією розірвано і Україна фактично повернула свій суверенітет».

Читайте також: Чи був Павло Скоропадський федералістом?  

Розвиваючи цю тезу у своїх статтях «Українське питання в період після Лютневої революції», «Про державний устрій на Україні після Лютневої революції», пізніших наукових працях, зокрема, монографії «Україна – назва нашої землі від найдавніших часів», Сергій Шелухин брав до уваги також наукові висновки відомих російських істориків права. Зокрема, він цитує Васілія Сергієвича: «Україна не була прилучена як провінція, подібно Твері, Рязані та ін. князівствам. Україна зосталась окремою державою, з своїм окремим державним ладом… Це прилучення мало характер персональний, а не реальний. Україна не злучилася з Московською державою, а тільки визнала своїм царем царствуючого в Москві царя з його нащадками… Але як обрано було на Україні московського царя з його нащадками, то злука повинна тягтися до того часу, поки тягтиметься потомство Олексія Романова».

Сергій Шелухин (1864–1938)

Сергію Шелухину не раз доводилося вступати в суперечки з лідерами Центральної Ради, при цьому він наголошував на відсутності в них «правового думання». Визнаючи необхідність чітких юридичних підстав для будь-яких кроків у державотворчому процесі, вчений намагався вплинути на тогочасний український провід, який не мав програми політичних перетворень і не бажав скористатися тогочасними обставинами для реалізації законного права українського народу на творення власної держави. На одному із засідань Центральної Ради Михайло Грушевський двічі зупинив Сергія Шелухина, коли той у своїй промові давав юридичне обґрунтування проголошенню суверенітету. Після ІІ Універсалу самостійникам, – згадує він, – навіть загрожували: «Ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання».

14 грудня 1917 року Сергій Шелухин очолив позапартійну фракцію самостійників у Центральній Раді – Союз українських соціалістів-самостійників, який стояв на позиціях повної незалежності України. На одному із засідань Центральної Ради Сеергій Шелухин наголошував, що «самостійність є ступінь до федерації, бо федерація є держава, складена з самостійних держав», пояснюючи відмінність позиції членів його фракції від федералістичної концепції проводу Центральної Ради.

Читайте також:   Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому  

Одним із ключових питань, яке обговорювалося на VIII Загальних зборах Центральної Ради 14 грудня 1917 року, був закон про вибори до Українських Установчих зборів. Критикуючи його, Сергій Шелухин називав головним недоліком акту те, що у виборах, згідно з цим документом, «мають право брати участь всі громадяни Росії». На його думку, варто проводити вибори лише серед громадян України. «Скликати Установчу раду має право тільки незалежний (суверенний) народ, яким і є народ український, – наголошував Сергій Шелухин у своїй доповіді. – Встановлювати для себе лад через Установчу раду має право тільки людність Української Республіки, а згідно з виборчим законом до Української Установчої ради можна провести і Леніна, і Криленка, котрий оповістив Україні війну. Адже ж більшовики можуть прислати на Україну 40 чи 50 тис. свого війська, яке подасть голоси за Троцького, і вони будуть рішати долю України».

Сергій Шелухин постійно наголошував, що Україна не є частиною федерації, оскільки остання не існує. Спираючись на цю позицію, у дебатах щодо Берестейського миру вчений підкреслював, що «так звані народні комісари» дотримуються тієї самої політики в Україні, що й царський уряд. «Головне горе, – зазначав Шелухин, – що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні! Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі».

Невігластво державотворців

Досі поза увагою дослідників залишається зроблений ученим аналіз універсалів Української Центральної Ради, яка, на переконання Сергія Шелухина, у процесі творення державних актів часом виявляла дилетантство. Так, він зазначав, що в І, ІІІ і IV універсалах водночас із проголошенням самостійності («однині», тобто від часу публікації універсалів), говориться про федерацію з Росією. Фраза в тексті ІІІ Універсалу: «Не відділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її», на його думку, була позбавленою всякого змісту мітинговою заявою, бо «проголошення відокремлення всіх трьох елементів держави – народу, влади, території є відділенням». Сергій Шелухин, зокрема, звертав увагу, що, згідно з ІІІ Універсалом, Україна брала на себе почин і завдання створити всеросійську федерацію, що заздалегідь було явно «непосильним і непотрібним для України завданням». Крім того, питання про федерацію, на його думку, не повинно було навіть розглядатися українським парламентом як таке, що не мало жодних для цього правових підстав, подібні питання могли вирішити лише Українські Установчі збори.

Дорожна карта України та суміжних держав, видана Картографічним відділом Головного геодезичного управління. Київ, березень 1918 року

Напередодні переговорів у Бересті теорія Сергія Шелухина про історико-юридичне право відновлення української державності була використана в дипломатичній практиці УНР. Як відомо, 24 грудня 1917 року (за старим стилем) Володимир Винниченко і Олександр Шульгин звернулися до представників Почвірного союзу з нотою, в якій закликали визнати Україну самостійною державою тимчасово, поки утвориться федеративний уряд Росії. Тим самим ставилась під сумнів проголошена незалежність України від Росії і її правоздатність як суб’єкта міжнародного права. Такий зміст ноти уряду УНР, за словами Сергія Шелухина, засвідчував, що «контрагент (українська сторона. – Ред.) сам визнає себе не правоздатним і тимчасовим». Лише після додаткових пояснень Всеволода Голубовича про історико-правні підстави відновлення самостійної української республіки з моменту абдикації царя і звільнення всіх від присяги підданства, відповідно до концепції Сергія Шелухина, 30 грудня 1917 року (ст. ст.) представники країн Почвірного союзу проголосили міжнародне визнання УНР.

Читайте також:   Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави  

Учений критикував Михайла Грушевського й Володимира Винниченка за їхню орієнтацію на Москву, яка й чути не хотіла про державність України. «Цієї орієнтації голови Центральної ради, – пише Шелухин зокрема про Грушевського, – не могли повалити ніякі аргументи вищого порядку, ні наука, ні інтереси українського народу». Принагідно можемо згадати слова самого Михайла Грушевського з книжки «На порозі нової України» щодо обстрілу його будинку підрозділами Міхаіла Муравйова, де він одразу після IV Універсалу писав: «Перше, що я вважав пережитим і віджитим, таким “що згоріло в моїм кабінеті”, се наша орієнтація на Московщину, на Росію».

Сергій Шелухин мав рацію, стверджуючи, що в час підписання IV Універсалу голова Центральної Ради був не щирим: досить згадати реакцію проводу на самостійницькі виступи Миколи Міхновського та на акцію полуботківців, ігнорування українського руху у війську й багато інших дій задля порятунку всієї Росії, «єдиного демократичного фронту». Тому Сергій Шелухин писав: «Проголошення самостійности 4-м універсалом мотивується тільки потребою незалежного миру з Четверним союзом держав… коли б цієї потреби не було, то й самостійности не треба було б».

Сергій Шелухин – міністр юстиції УНР

У перших числах березня 1918 року, коли провід УНР повернувся до Києва, відновила свою роботу в столиці Центральна Рада. Очікувані громадськістю зміни почалися з реформування кабінету міністрів, у якому Сергій Шелухин обійняв посаду міністра юстиції УНР. Він намагався уніфікувати нове українське законодавство. Зокрема, він запропонував законопроєкт про громадянство УНР, поправки до Закону про національно-персональну автономію. Однак діяльність нового кабінету була нетривалою – 27 квітня 1918 року, напередодні гетьманського перевороту, Сергій Шелухин разом з Олександром Лотоцьким та В’ячеславом Прокоповичем були відкликані своєю партією (Українською партією соціалістів-федералістів) із кабінету Всеволода Голубовича, на тій підставі, що уряд «нездатний стати на шлях реальної роботи і неспосібний до праці». Згадуючи ці дні, Сергій Шелухин писав, що праця в кабінеті Всеволода Голубовича, який загалом виявився непрофесійним і мало ефективним, привела його до переконання, що «працювати з “елітою”, яка не розуміє обов’язків і ні інтелектуально, ні технічно не здатна вести складну державну роботу, значить брати участь у руйнуванні України».

Засади права й моралі

Після перевороту 29 квітня у складному процесі формування уряду Української Держави Сергія Шелухина розглядали як імовірного голову, що було однією з умов співпраці есефів із гетьманом. Незважаючи на те, що УПСФ стала в опозицію до нового режиму, Шелухин брав активну участь у розбудові Української Держави. Він очолював українську мирну делегацію на переговорах із більшовицькою Росією, які тривали з 23 травня по 7 жовтня 1918 року. Згідно із Законом про Державний Сенат Української Держави, 8 липня був призначений членом Цивільного Генерального суду Державного Сенату. Із відновленням УНР очолив Міністерство юстиції в уряді Володимира Чехівського, а 1919 року став членом української делегації на мирній конференції в Парижі.

Делегація Української Держави на переговорах з Російською радянською республікою 1918 року. Сергій Шелухин – другий зліва у першому ряду

У складі українських дипломатичних представництв на міжнародних конференціях у Парижі та Ризі Сергій Шелухин продовжує популяризувати серед світового співтовариства розроблену ним концепцію про походження, давність і зміст назв «Україна», «Русь», «Росія» та «Малоросія» з метою спростування імперських політичних спекуляцій та фальсифікацій щодо державних та етнічно-національних термінів на різних етапах розвитку України.

Залишившись в еміграції в Чехословаччині, Сергій Шелухин від 1921 по 1938 рік обіймав посаду професора карного права в Українському вільному університеті в Празі. У 1926–1928 та 1935–1938 роках був проректором університету, у 1928–1935 роках – деканом факультету права і суспільних наук. У 1924–1925 роках був професором Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова. Від часу заснування Українського історично-філологічного товариства у Празі Сергій Шелухин належав до його дійсних членів, протягом останніх років життя брав активну участь у діяльності Українського правничого товариства в ЧСР. Помер і похований учений у Празі.

Читайте також:   Дмитро Дорошенко: державник за переконанням  

За спогадами сучасників, Сергій Шелухин мав енциклопедичні знання не тільки з історичного, а й із правового та державного життя України. Йому була притаманна оригінальність та неабияка глибина поглядів. Він шукав джерела зародження української державності в Причорномор’ї, опрацювавши велику кількість рукописних джерел щодо походження Русі. Поряд із літописом Самійла Величка, проаналізував праці французьких істориків, грецькі та арабські джерела та ін. Зрештою Сергій Шелухин дійшов висновку про походження Русі з півдня нинішньої Франції. Його дослідження побачило світ у Празі 1929 року під назвою «Звідкіля походить Русь: теорія кельтського походження Київської Руси з Франції».

Наукові праці вченого були видані українською, англійською, французькою, чеською мовами. У них, особливо в монографії «Україна – назва нашої землі від найдавніших часів», Сергій Шелухин детально досліджує етимологію термінів «Русь», «Україна», характеризує етнопсихологічні особливості українського народу, обстоює, спираючись на історичні документи та факти, його право на державність.

Ученому був властивий послідовний інтерес до ролі державності в історичному процесі взагалі й Україні зокрема. Це дало підстави відомому українському історіографу та історіософу В’ячеславу Заїкину написати так: «Шелухин є найгарячішим прихильником ідей української державності в історії й політиці, та, з другого боку, ідею української державності зв’язує він нерозривно з ідеями моралі, права й демократії».

97