Читання – це завжди засвоєння нового досвіду, який ми намагаємося інтеґрувати у структуру власних вражень. Саме тому одними з маркерів суб’єктивної оцінки будь-якої книги є спроможність зрозуміти персонажа, впізнати елементи свого оточення, провести паралелі з дійсністю тощо. Тим паче це проявляється зараз у читанні літератури про війну: одразу ж виникає спокуса ототожнити певні явища, знайти між сторінок відповіді на актуальні питання або узагальнити проблеми війни, пояснюючи їх універсальними причинами. Та чи справді воєнна література в наш час резонує впізнаваністю?
Крізь призму цього питання цікаво поглянути на книгу Ернста Юнґера «В сталевих грозах», новий наклад якої нещодавно надрукували у видавництві
«Книги – XXI». Прикметно, що український переклад цього твору з’явився на двох екстремумах сучасної хронології – у 2014 і 2022 роках, тож контекст, у якому виринає це видання, заздалегідь формує відповідний погляд на книгу і водночас провокує питання, відповіді на які можна (та чи треба?) шукати в тексті. «В сталевих грозах» має підзаголовок – «Зі щоденника командира ударної групи», і таке жанрове самовизначення цілком вичерпно пояснює концепцію твору: це – автобіографічна історія у вигляді записів ротного командира німецької армії Ернста Юнґера, які він дещо охудожнив і доповнив своїми роздумами після Першої світової війни та видав окремою книгою. На сторінках постає вирування Західного фронту з точки зору німецького солдата, промовистий і докладний опис воєнного існування та скрупульозний, детальний погляд на війну, що охоплює лише її фрагмент і який, утім, розгортає її полотно найправдоподібніше, з усією кореляцією захвату й страху, життя й смерті.
Читайте також: Упокорення словом. Поема Пушкіна «Полтава» як підготовка до імперської експансії
Смерть узагалі є чи не чільним образом цієї книги. Абсолютно звичним явищем для цього твору є речення на кшталт: «Я думав про смерть – і ця думка анітрохи мене не бентежила»; або: «Гірше смерті, дякувати Богу, нічого не буде!» Та смерть цікавить не тому, що жахає своїм експресіоністичним змалюванням, і не тому, що каталізує певні роздуми та висновки Ернста Юнґера, – вона приголомшує цинізмом, з якого постає. Смерть тут так далеко на периферії акцентів, що вона вже не привертає увагу, не викликає співчуття чи будь-якої іншої емоції – вона сприймається як черговий елемент однорідного ряду, як одна з безлічі декорацій, що творять антураж війни. Смерть настільки глибоко проникла в плин фронтового життя, що солдати припинили її помічати, ніби пару з рота в холодну пору. А втім, смерть присутня чи не на кожній сторінці книги: важко навіть приблизно порахувати, скільки разів наратор опинявся в патових і майже фатальних ситуаціях. Водночас щойно Юнґер знайомить читача з персонажем (який – це варто пам’ятати – є не фікцією, а реальною людиною), як тут же анонсує його загибель. Тому автор закликає не перейматися «Клементом, який поліг при Монші, художником Теббе, який загинув під Камбре», чи «Пауліке, дні якого теж уже були полічені». І саме це, либонь, лякає найдужче.
Таке жонглювання іменами виявляє ще одну рису книги «В сталевих грозах»: попри чіткість, яка зазвичай притаманна щоденниковим записам, точність і конкретність цього твору розмиваються. Наприклад, уже згадані імена, що зникають на сторінках так само швидко й раптово, як і з’являються, не тільки заважають бодай якось запам’ятати їхніх носіїв, а й спантеличують, ускладнюють усвідомлення, що йдеться про реальних людей. Так і топоніми – Базанкур, Аттоншатель, Лез-Епарж, Монші, Лянґемарк, Реньєвіль – видаються лише засобом антуражу (тим паче, коли для неознайомленого читача вони слугують радше не конкретними орієнтирами, а екзотичними термінами, що вербально окреслюють чужий простір). І справді, якщо читати «В сталевих грозах», не звертаючись повсякчас до карти, то локація книги осягається лише схематично й приблизно – мовляв, це діється десь у Бельгії та на півночі Франції. Дати, числа, місяці й роки теж тривають абсолютно нерівномірно – це ніби час поза часом: хоч Юнґер вказує, що і коли сталося, усі події зливаються в монолітну структуру хаосу, де вкрай важко виокремити навіть кульмінаційні епізоди. Варто зазначити, що й неперевершений і дещо стилізований під манеру письма початку XX століття переклад Юрка Прохаська тільки поглиблює рецепцію книги як специфічного свідчення свого місця й часу, навіть попри деякі недоліки коректорської роботи у виданні.
Читайте також: Любов і навіженість Курта Воннеґута
Отже, ця книга фрагментарна. З одного боку, це цілком відповідає щоденниковому формату, яким послуговується Юнґер. З другого, це легко пояснити руйнівним впливом війни на людську свідомість. Та в наш час важить ще й те, що така фрагментарність викладу корелює із тогочасним сприйняттям війни. В Ернста Юнґера війна постає як гра за певними правилами, а тому при її описі виникає велика кількість умовностей щодо всіх аспектів – локації, темпоральності, взаємодії персонажів. Війна (яку натоді ще називали Великою) справді була винятковим, епохальним, феноменальним явищем, і саме в таких конотаціях її сприймали Юнґер та його сучасники. Парадоксальним чином тогочасна громадськість пов’язувала війну з можливістю тотального оновлення, про що вичерпно написано в післямові Петра Рихла. Цим же зумовлені подібні рядки книги: «Вона [війна] здавалася нам мужеським чином, радісною стріляниною на заквітчаних, кров’ю зрошених галявах. “Нема на світі прекраснішої смерті…” Ах, тільки б не залишитись осторонь, тільки би потрапити туди!»
У такі миті яскраво проступають усі відмінності між війною, яку змальовує Юнґер, і війною, очевидцями якої є вже ми. Той запал, що з ним автор прагне возвеличити й романтизувати війну, крізь жахи якої йому самому довелося пройти, видається напрочуд диким. Дивують холодом своєї нерелевантності такі речення, як: «Проте часто все навіть дуже мило»; або: «Війна огорнула образ цього краєвиду героїчним і тужливим світлом…»; або: «В цих мужах не згас той первінь, що його не лише підкреслювала, але й одухотворяла жорстокість війни…» Доходить навіть до абсурду, наприклад, в епізоді, коли в окупованому німцями Камбре Юнґера розквартирували в помешканні подружжя, з яким вони «Особливо часто, звісно, обговорювали важке питання, чому люди взагалі воюють».
Читайте також: Вигаданий світ, справжня війна
Книга «В сталевих грозах» видається чужою – передусім тому, що її наратор де-факто є окупантом. Він убиває французів у Франції, він живе в чужих домівках, які мародерять (як не він, то хтось інший з-поміж німецьких солдатів), він риє окопи в чужій землі й нищить чужі міста при відступі – і все це з легкою невимушеністю та безпосередністю. Такий опис цілком резонує із образом сучасного окупанта, що справляє гнітюче враження при прочитанні. Звісно, історична дистанція між сучасним читачем і подіями книги розміром більш ніж 100 років дещо затирає однозначність висновків, утім подібні асоціації таки виникають – і від цього нікуди не подітися.
Рецепція цього тексту залежить від багатьох факторів, зокрема від конкретної редакції (адже версії твору суттєво відрізняються, що досить вичерпно продемонстровано в передмові Гельмута Кізеля), від особливостей читача і від того, як йому відгукуються певні цілком заанґажовані пасажі книги, а також, ясна річ, від контексту. І в наш час контекст змушує подивитися на щоденникові записи Ернста Юнґера із новою оптикою. Відмінності між сприйняттям війни чи тими позиціями, які займають автор «В сталевих грозах» і його читачі, звичайно, оприявнюють між ними велетенську прірву. Але водночас ця книга важлива для сучасного українця, адже демонструє тонкощі окопного побуту, який мало чим відрізняється від теперішнього (про що зокрема свідчать нещодавні світлини з-під Бахмута). Це – реальність наших захисників та захисниць, і в «В сталевих грозах» вартує прочитати бодай для того, щоби хоч на дещицю краще осягнути умови їхньої боротьби, а також аби побачити приклад тієї літератури, яка, вочевидь, розквітне після нашої перемоги – літератури лімінальної: на межі жанрів, державних кордонів, життя та смерті; літератури фактів і свідчень, де слово «Біль», подібно до Ернста Юнґера, напишуть з великої літери.