Любов і навіженість Курта Воннеґута

Культура
14 Грудня 2022, 16:35

Коли йдеться про канон антивоєнної літератури, то насправді його складають твори, що не мають на меті демонізувати війну – натомість ці тексти просто щирі. Вони малюють портрет війни, не прикрашаючи його: без ідеалізування доблесті, відваги, відчайдушності та героїзму, без оспівування подвигів, без надмірної патетичності, без моралізаторства. І саме така відверта картина жахає щонайдужче. Бо ж насправді страшно усвідомлювати, що війну і буденне життя можна звести до спільного знаменника, лячно спостерігати за їхньою інтеграцією, переплетенням або навіть ототожненням, лячно відчувати потужний дисонанс, який виникає внаслідок нормалізації війни та звикання да хаосу.

Свого часу це усвідомив і Курт Воннеґут – століття з його дня народження саме відзначали в листопаді. На честь цієї події видавництво «Вавилонська бібліотека» надрукувало роман письменника «Божої вам ласки, містере Роузвотере, або Перли перед свинями» в перекладі Тетяни Некряч і художньому оформленні Володимира Гавриша та Марії Гавриш. Позаяк це роман Воннеґута, неможливо акумулювати в кількох реченнях усі його сюжетні перипетії, але кістяк фабули – історія Еліота, спадкоємця родини Роузвотерів, що володіє величезними статками. На перший погляд Еліот видається типовою (чи навіть стереотипною) «золотою дитиною», сином-багатієм, що дозволяє собі екстравагантні витівки, проте зрештою він відмовляється від того алгоритму життя, який йому диктують звичаї щасливих мільйонерів. Він повертається до невеличкого провінційного містечка Роузвотер, колиски його предків, і ставить перед собою дивну (як для вельми багатої людини) мету – Еліот каже: «Я збираюся піклуватися про людей».

У цьому романі відсутній фантастичний антураж майбутнього, проте книга сповнена апеляціями до творів наукової фантастики, зокрема про загибель людства, а тому цей текст Воннеґута сміливо можна назвати антиутопією з безліччю застережних натяків. «Божої вам ласки, містере Роузвотере» деконструює концепт американської мрії у властивому Воннеґуту іронічному стилі – і робить це напрочуд жорстоко. Перед читачем розгортається постання олігархії, чи то пак клептократії, чіткий та безжальний поділ на можновладців і тих, хто їх обслуговує, безглуздість елітарних захоплень та, здається, нездоланна прірва всередині суспільства, яка манить і стає заледве не фетишем.

Читайте також: Вигаданий світ, справжня війна

Але світ, змальований у романі, пригнічує не тільки в соціальному, але й в антропологічному аспекті. У книзі наявність раціонально немотивованої любові необхідно доводити експериментальним шляхом (або ж цю любов доводиться виправдовувати експериментом), відмова від суїциду тут коштує $100 на тиждень, персонажам (а насправді – всьому суспільству) ставлять діагноз самаритрофія – така собі криза сумління, для якого в цьому світі вже не лишилося місця.

Та реальність, що вибудовується на сторінках роману, нагадує радше пекло чи принаймні кінець світу. Тут безглузді народження, існування і смерть, сконденсована Воннеґутом людська природа пульсує в позах макабричного танцю, містечко Роузвотер нагадує лімінальний простір – а втім, уся ця гіперболізація абсурду лише оголює цивілізаційний занепад. Есхатологічність цього роману Воннеґута потверджується й тим, він корелює із Святим Письмом. Еліот Роузвотер, коли приїздить у провінцію й починає допомагати простим людям розв’язувати їхні проблеми (переважно фінансово), здобуває щось на кшталт комплексу бога: він намагається вірити у безкорисливість своїх намірів і у власну спроможність усіх врятувати, свій заповіт він стилізує під Книгу Буття, а останньою реплікою, яка є водночас останнім реченням роману, Еліот закликає: «Нехай вони плодяться та розмножуються».

Такій непривабливій картині світу цілком відповідає і стиль самого Воннеґута. Нарація роману виглядає так, ніби чоловік, що випадковим чином виявився цього вечора твоїм сусідом за барною стійкою, недоречно виклав тобі історію свого життя — фрагментарно, нелінійно, з частими паузами для сентенцій, анекдотів та ковтків алкоголю. Врешті-решт, Воннеґута можна хвалити за все те, за що йому можна й дорікнути: відчай, безпосередність на межі з цинізмом, надмірна абстрактність, парадоксальна очевидність, що проступає в рефренах. Він стає заручником цього стилю, але врешті й читач стає заручником Воннеґута – настільки плин оповіді захоплює та гіпнотизує.

Не буде перебільшенням сказати, що найкраще, що сталося з романом «Божої вам ласки, містере Роузвотере» – це його українське видання. Володимир Гавриш і Марія Гавриш створили візуальну концепцію, яка повністю резонує із рельєфом творчості Воннеґута, а саме з її багатошаровістю і багатосенсовістю, замаскованими під бульварне чтиво. Для цього художники застосували широкий діапазон інструментів: це гра із шрифтами та кегелями, із картинками та фотографіями, із відступами та полями (які, до речі, настільки вузькі, що тут навіть не вдасться зробити трикутний загин на куті сторінки, не закривши при цьому шматок тексту – але це, можливо, навіть виправдано, адже у такому романі будь-які закладки чи позначки зайві). Але найвдаліше рішення – це вироблення обкладинки із звичайного дизайнерського картону. Такий матеріал швидше деформується та пошкоджується, отже, будь-яке прочитання лишає на книзі свій слід. Здається, що це абсолютно правильно, адже й самі тексти Воннеґута видаються певною мірою зношеними, пошкодженими – і це вже досить вичерпна характеристика його творчості.

Читайте також: «Я нічого не описую, радше намагаюся зрозуміти»

«Божої вам ласки, містере Роузвотере» – це антитеза типових романів, де герой упродовж усього сюжету сильнішає і врешті досягає висот. Воннеґут ніби віддзеркалює цей мотив, запускає його у зворотному напрямку. А втім, шлях Еліота не назвеш деградацією, бо ж у тексті Воннеґута традиційна система координат «прогрес-регрес» настільки перемішана, що сам автор застерігає: «Усі дійові особи – як живі, так і мертві – вигадані суто випадково і не підлягають тлумаченню».

Проте роман все одно спокушає зрозуміти логічність (чи навпаки – алогічність) вчинків Еліота Роузвотера. Вся його дивакуватість і навіженість проростають після Другої світової, у якій Еліот брав участь. Інцидент, що стається з ним на фронті, надалі проноситься життям Еліота, ніби ехо: це й безмежна екзальтація щодо роботи пожежників, і суїцидальні нахили, і, вочевидь, прагнення безкорисливо допомагати простим людям. Війна травмує Еліота, шматує його свідомість, змінює парадигму його життя, але водночас дарує йому нову оптику, крізь яку він дивиться на світ – світ Еліота, який ще кілька років до того характеризувався гріховністю зміни соціального класу і недоторканністю кордонів між багатіями та бідняками.

Повоєнна реальність – це реальність із зміщеними полюсами. Курт Воннеґут, який пережив бомбардування Дрездена у 1945 році, розумів це чи не краще за всіх. А тому після прочитання «Божої вам ласки, містере Роузвотере» лишається дивний післясмак. Роман так і не дає остаточної відповіді на питання: це травмована війною свідомість Еліота більше не здатна сприймати світ, чи світ з’їхав з глузду, і це може бачити тільки Еліот? Та значно важливішим є висновок, до якого доходить Воннеґут, – навіть той, хто брав участь у найбільшій катастрофі людської цивілізації, усе одно може культивувати любов. За цей проблиск надії хапається Еліот, за цей же проблиск надії хапаються і читачі Воннеґута.

95