Тарас Лютий філософ, письменник, колумніст, музикант

Упокорення словом. Поема Пушкіна «Полтава» як підготовка до імперської експансії

Культура
28 Листопада 2022, 18:22

У символічному просторі нашої культури за кілька століть утворився своєрідний ідеологічний «білий шум», під впливом якого багато хто й досі не годен помічати ворожості російської культури, ба навпаки — переконує себе й усіх, ніби без неї нам ніколи не впоратися, ні на що не спромогтися. Ігноруючи російське загарбництво, примирителі постійно наполягають, що в нас багато спільного, без чого ми конче все безповоротно втратимо. Але спробуймо на прикладі відомої поеми Алєксандра Пушкіна прослідкувати те, як імперія готує інтелектуальний ґрунт для своєї експансії.

Вже з передмови до першого видання «Полтави» (1828/9) випливає, що її автор не тільки не приховує прихильного ставлення до перемоги царя Пєтра І у Полтавський битві, а силкується виправдати завоювання держави, яка «утвердила русское владычество на юге». Для російського поета це підкорення було важливим іще й тому, що «Малороссия, всегда беспокойная» становила загрозу для Московії передовсім своєю автономією. Разом із тим, образ українського гетьмана в поемі є чи не найважливішим. Адже рукописний її варіант мав назву «Мазепа». Пушкін із натугою визнає: «Мазепа есть одно из самых замечательных лиц той эпохи». Втім одразу ж виправляється: «История представляет его честолюбцем, закоренелым в коварстве и злодеяниях, клеветником…, губителем…, изменником…, предателем». Утім, якби Мазепа таки залишився на першому плані оповіді, Пушкіну навряд чи вдалося б проштовхнути ідею виправдання підлеглості України та її відданості Московській державі. Тому Мазепа постає не державцем, а людиною, яка підпорядкована своїм особистісним інтересам і заради них готова на злодіяння різного ґатунку.

Читайте також: Український театр у часі війни

Твір відкривається бравурними байронівськими словами, де згадується тріумф царя. Обравши їх за епіграф, Пушкін готує читача до потрібного висновку — величі майбутньої імперії. Його знахідка нагадує геґелівське поняття «хитрості розуму», що характеризує вміння світового Духу нівелювати будь-які індивідуальні порухи в історичному процесі. Так само і велич московитів Пушкін мислить як тотальну силу. Тому й не дивно, що українську тему він розгортає через сюжет персональної суперечки між Мазепою і Кочубеєм, намагаючись висвітлити її мало не як провінційну шарпанину.

У перших же рядках розкривається багатство та слава гордовитого представника козацької старшини — генерального судді Василя Кочубея. Та найбільше батько пишається красунею-донькою Марією (Мотрею). Струнка «как тополь киевских высот», дівчина дає відкоша геть усім залицяльникам, яких тільки «ей шлёт Украйна и Россия», аж допоки до неї сватів не засилає дарма що немолодий, але неймовірно наполегливий гетьман Іван Мазепа. Бо ж неабиякою іскрою пристрасті ще й досі «пылает сердце старика». А відтак «краса черкасских дочерей» відповідає йому взаємністю. На відміну від образу Мазепи, поданого у деяких творах європейської літератури як молодого авантюриста та романтичного героя, російський автор обирає зовсім інший ракурс: підстаркуватий і гріховодний можновладець хтиво нав’язує себе власній похресниці Мотрі. Та вона й без того повністю ним зачарована: попри поголос, нібито молодиця «забыла стыд и честь» і опинилася «в объятиях злодея», відкинувши все — «она лишь гетману внимала». Пушкін наполягає на тому, що Мотря й сама у певний спосіб є схибленою особою, бо інакше «зачем с неженскою душой она любила конный строй… и клики… малороссийского владыки».

Втім, описуючи батьківську трагедію Кочубеїв, поет не забуває і про геополітичну ситуацію, на тлі якої розгортаються згадані події. Вочевидь, світанок імперії постає для нього як «смутная пора, когда Россия молодая, в бореньях силы напрягая, мужала с гением Петра». З часом, «претерпев удары, окрепла Русь». Але знов і знов їй доводиться зазнавати випробувань. Тепер їх уособлює шведський король Карл. Україна ж, наполягає Пушкін, і надалі залишається підступною країною. Позаяк постійно «глухо волновалась» і «давно в ней искра разгоралась». Однак автор схильний у цьому побачити хіба що «легкомысленный восторг». Хоч її очільники, «друзья кровавой старины», завжди «народной чаяли войны», ненастанно прагнучи самостійності та шукаючи вигідної коаліції. Допоки не підвернувся Карл.

Теперь бы грянуть нам войною

На ненавистную Москву!

Когда бы старый Дорошенко,

Иль Самойлович молодой,

Иль наш Палей, иль Гордеенко

Владели силой войсковой…

Пушкін виписує формулу залежності: Московське царство є справжнім цивілізаційним пристанищем України. Цей вибір було зроблено раніше, коли відбулися «Богдана счастливые споры, святые брани, договоры». Все це, з російського погляду, здійснено на «славу дедовских времён». Домосковський період України Пушкін окреслив як «отчизны давний плен». Одначе молоді українські вояки наново підбивають Мазепу до вольності, «опасных алча перемен». Тоді як досвідчений гетьман знай собі спокійно вичікує, залишаючись на позір «послушным подданым Петра». Він допіру заколихує нехай і «покрытую недвижным льдом», але глибоку «бездну роковую души коварной», «свирепой и развратной».

Но чем Мазепа злей,

Чем сердце в нем хитрей и ложней,

Тем с виду он неосторожней

И в обхождении простей.

Українського очільника виставлено таким собі двурушником, який прикидається на догоду кожного, яку б думку той не висловив. Усе ж він затамовує велику образу на своїх ворогів і готовий до вбивства. Надані йому Пушкіним оцінки красномовні: «злой старик», що має «враждебный взор», і вже направду «неужасаемый ничем», «дерзкий хищник», «губитель», «гетман скрытный», який, попри все, свої підступні «козни продолжает». Як наслідок, Мазепа «в горести притворной» постає таємним змовником, у якого є ціла мережа нишпорок. З ним єзуїт і «гетманов делец» Орлик. Усі разом «во тьме ночной они как воры ведут свои переговоры, измену ценят меж собой». Відмова коритися Москві, бажання «милой вольности и славы» розцінюється як змова і зрада. Про це свідчить збурення ними донських козаків і запорожців. Ба більше, Мазепині «злая воля» і «преступный жар» штовхають його на пошуки підтримки у кримськотатарського Бахчисараю, Варшави, турецького паші, нарешті шведського короля. Пушкін вважає Мазепу найзапеклішим ворогом Росії. У висловлюванні гетьмана, що «независимой державой Украйне быть уже пора», убачається «знамя вольности кровавой».

Читайте також:   Як Росія нищить культурну спадщину України в Криму  

Отже, прагнення незалежності прирівнюється до кривавого злочину проти Московії. Нагнітаючи драматизм, автор укотре вплітає в сюжет історію особистих стосунків, а тепер уже між Мазепою та Пєтром І. Колись гетьман дозволив собі сміливо висловитися насупроти царя, через що останній схопив його за вуса. Звідтоді, буцімто, й закипіла відтермінована помста. З того всього Мазепа виглядає людиною ресентименту, яка заприсяглася помститися. А свій реванш він здійснює на рівні «державної зради». Складається враження, що мазепинський план, за Пушкіним, продиктований нічим іншим, як потребою поквитатися, а не тривалим бажанням свободи. Тому, малюючи Мазепу ницим месником, на противагу йому Пушкін зображує Пєтра мало не як благородну трансцендентну сутність: «его глаза сияют», «лик его ужасен», «движенья быстры», «он прекрасен», «как божия гроза». В підсумку, цар постає героєм, після подвигів якого назавжди «исчез кровавый след усилий бедствий и побед». Натомість інший «герой безумный», Мазепа, канув у забуття. Поема закінчується зневажливим зображенням кобзаря («слепой украинский певец»), що скрушно співає про колишню славу України: «в селе перед народом он песни гетмана бренчит».

Цікаво, що в радянській школі на уроці російської літератури, яка в мене, учня українського класу, певна річ, також була, одним із завдань було вивчити напам’ять фрагмент із пушкінської поеми «Полтава». Та найцікавіше те, що це був фрагмент про перемогу російського війська, слава про яке довіку не мала б стертися з пам’яті кожного учня. А отже, в колонізації свідомості, у тому числі й шляхом упокорення за допомогою слова, й полягає один із засобів просування «русского мира».

95