Вигаданий світ, справжня війна

Культура
6 Грудня 2022, 15:39

Певно, література завжди була засобом ескапізму, примарним і нетривким шляхом, що здатен на певний час вивести читача за межі непривабливої дійсності. Це тим паче актуально щодо фентезі, яке має на меті створення інших, на перший погляд цілком відмінних від справжнього світів. Та іронія полягає в тому, що фентезійна література насправді щонайтісніше пов’язана з реальністю, і головним маркером у цьому аспекті слугує війна: важко не вловити алюзії, втілені в темних силах Волдеморта з «Гаррі Поттера», Мордору з «Володаря перснів» чи Нільфгарду з «Відьмака». Таким чином фентезі постає як дистанціювання від справжнього світу, але не з метою втечі, а для вивчення людських проблем у новому середовищі. Антураж, декорації, фантастичні елементи – усе це існує як тло, що увиразнює контури цілком реальних явищ.

У такому контексті цікаво поглянути на «Аркан вовків» Павла Дерев’янка – перший роман з трилогії «Litopys Siroho Ordenu», який з’явився 2019 року, а цьогоріч отримав новий наклад у видавництві «Дім Химер». І хоча вже з’явилися «Тенета війни» та завершилося передзамовлення на «Пісню дібров» – другу й третю книги серії відповідно – «Аркан вовків» досі приваблює тим, що знайомить із новим світом та занурює в нього. Цей роман розповідає історію Северина Чорнововка, парубка, котрий прагне доєднатися до Сірого Ордену – однієї з трьох військових фракцій Українського Гетьманату в XIX столітті. Цей орден складають характерники, що мають надлюдські можливості й контактують із Потойбіччям. «Аркан вовків» показує тільки вступ Чорнововка до Ордену, але вже й це, з одного боку, провокує велику кількість випробувань, а з іншого – вичерпно демонструє принципи існування фентезійного світу.

Жанрова специфіка роману – вкрай заплутана та неоднозначна. Це й справді фентезі, адже тут маємо справу з вигаданим світом та історичним антуражем, якому притаманні фантастичні елементи, на кшталт тих само характерників. Водночас це й містичний роман, адже в «Аркані вовків» обидва світи (і реальний, і паралельне до нього Потойбіччя) наповнюють міфологічні та фольклорні істоти: це й Ґаад (чиє ім’я асоціюється зі змієм і який в книзі постає радше як чорт чи диявол, з котрим укладають угоду характерники), і Ґадра (темне єство з іншого світу, чиє ім’я апелює до однієї з назв Баби Яги), і щезник, і лісовик, і вовкуни. Окрім того, роману притаманні й певні елементи детективу, бо ж значна частина сюжету – це пошук Чорнововком і його товаришами свого зниклого друга та розслідування таємничих зникнень молодих характерників. З іншого ж боку, «Аркан вовків» – це роман-дорослішання, оскільки розказує про ініціацію Северина, завершення його підліткових криз (наприклад, у стосунках із батьком), його становлення як чоловіка – буквально від часу, коли в нього заледве росла щетина, і до першої сивини всього за пів року.

Читайте також:   «Я нічого не описую, радше намагаюся зрозуміти»  

На цьому жанрова розмаїтість не закінчується. Позаяк у романі йдеться про Український Гетьманат – державу, яка з’явилася після національно-визвольної боротьби під проводом Хмельницького і чиїм поворотним, знаковим моментом стало непідписання договору з московитами, себто те, що Переяславська рада не відбулась, – то можна говорити і про такий жанр, як альтернативна історія. Та автор пішов іще далі – присутність у книзі цепелінів та парових машин із металевими шестернями (які, щоправда, тільки починають з’являтися в цьому світі) можна трактувати як елементи стімпанку. Така жанрова еклектика цілком виправдана. Здивувати й зацікавити читача (тим паче фентезійним твором, тим паче у наш час) просто неможливо, якщо послуговуватися завчасно сформованими жанровими трафаретами. Тож Дерев’янко інтеґрує різні елементи різних жанрів, аби врешті створити не черговий середньовічний простір, заселений ельфами та драконами, а унікальний світ. Варто визнати, що автору це вдається, адже таке поєднання існує цілком гармонійно, на відміну від багатьох інших фентезійних творів, які радше нагадують вінегрет із давно придуманих образів.

В «Аркані вовків» багато інтертексту, що теж є рисою твору, написаного вже в XXI столітті. Тут можна впізнати і певні сюжетні елементи з «Відьмака» Анджея Сапковського (образ вовків, різні міфологічні та потойбічні істоти, розрідження дихотомії «людина / нелюд», постійні подорожі та конфлікти з іншими цехами й фракціями), і навіть запозичення зі сфери відеоігор, адже спосіб спілкування характерників через дуби нагадує ігрову механіку. Утім тут значно більше посилань на власне українські твори: персонажі читають Шевченка й Котляревського, який за сюжетом тільки-но помер, Сірий Орден вшановує образ козака Мамая, а сама книга ніби продовжує традицію української химерної прози, перекидає до неї місток, встановлює з нею зв’язки – наприклад, з романом Миколи Вінграновського «Северин Наливайко», де також розвивається тема характерництва і в якому дивним чином збігаються навіть імена головних персонажів.

Лягає в канву української традиції і стиль Павла Дерев’янка. У романі досить багато питомо українських образів: тризуб, синьо-жовтий прапор, козак Мамай та істоти української міфології. Але в «Аркані вовків» така образна матриця не вкладається покірно в рамки штампованої шароварщини – натомість вона постає як жива реальність, як самобутня риса художнього світу. Так, наприклад, у романі бестіарій існує не як фіксована й розгалужена ієрархія чи типологія, не лише як набір найпопулярніших у міфології істот, а як мінлива система, жива і дієва далеко за межами сторінок фоліантів, така, що проникає в кожен закапелок створеної Дерев’янком дійсності.

Читайте також:   «Зендеґі міґзара, – сказав він. “Життя триває”»  

Неабияк вражає і майстерність написання «Аркану вовків». Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати тільки перше речення роману: «Нічний ліс завмер, уповитий тенетами потойбічної німоти». І хоч надалі насиченість подібних описів помітно зменшується, книзі все одно притаманна доречна мовна стилізація. Речення з «Аркану вовків» хочеться промовляти вголос як закляття, бо ж це певною мірою і є сугестивна формула, що творить стан читача як призму сприйняття сюжету. Це дещо нагадує традиційну описовість Нечуя-Левицького, якби він захопився темрявою та містикою.

Попри розгалужену ретроспективність, роман Дерев’янка насправді багато розповідає про нашу сучасність. Одні з головних ворогів Сірого Ордену – Вільна Зграя, такий собі аналог сепаратистів у фентезійному світі; учитель Захар одного разу каже репліку, яка за наших обставин видається ще більш актуальною: «У держав немає друзів, Северине. Є лише тимчасові союзники»; а атрибути характерників з Ордену – символ вовка і черес з трьома клямрами – нагадують емблему Сил спеціальних операцій ЗСУ. Такі збіги вчергове потверджують думку, що за лаштунками навіть найбільш вигадливих і неймовірних світів завжди стоїть реальність, яка просочується на сторінки фентезійної літератури.

Видавництво «Дім Химер» було засноване як проєкт з реабілітації та соціалізації ветеранів АТО й ООС, тому не дивно, що трилогія «Litopys Siroho Ordenu», яка виходить друком саме тут, насичена темою війни. Насправді ж від української літератури подальших років (чи навіть десятирічь) треба очікувати великої кількості воєнних творів – настільки великої, що вона займатиме чи не всі кластери літературного процесу, і це цілком зрозуміло та виправдано. Павло Дерев’янко, окрім того, що актуалізує (або й винаходить, якщо говорити про якісний аспект) жанр темного фентезі в українському контексті, ще й віднаходить спосіб говорити про війну небуквально, символічно, завуальовано – але невимовно відверто. І це, мабуть, саме те, чого потребують і потребуватимуть наші читачі: нереальні сюжети та реальні війни, вигадані світи та справжні сенси.

95