У перші тижні повномасштабного вторгнення РФ театральний світ завмер в очікуванні. Відповідь на шекспірівське «бути чи не бути» для багатьох митців була очевидною. Дуже дивно виходити на сцену і грати якогось персонажа, коли більшість міст перебувають під бомбардуванням.
Театр за один день втратив свою актуальність, цінність та затребуваність. Не було розуміння, яка форма йому потрібна й чи вона взагалі потрібна. У стінах, де нещодавно розігрували ролі, тепер віднайшли прихисток внутрішньо переміщені особи.
Але хіба Росія воює тільки проти української армії? Театр став вогнищем, навколо якого знову почали сходитися люди, які зрозуміли його важливість. Однак тепер українській Мельпомені окреслювати свою діяльність лише однією функцією задоволення стало недостатньо. Парадигма сучасного театру зовсім інша, він безпосередньо пов’язаний із життям та сьогоденням. Треба наважитися вийти із зони комфорту, втратити колишню та віднайти нову публіку, яка здатна на критичне мислення. А такою вона буде лише тоді, коли митці усвідомлять свою важливість у розбудові відповідального суспільства.
Якщо театр нині стоїть там, де він є, то він і після війни рішуче не зміниться. Те, що для одних було позавчорашнім днем, для інших буде тільки завтрашнім, наголошує театрознавиця та культорологиня Майя Гарбузюк. Це стосується всіх: як драматичних, так і оперних театрів в Україні.
ПОВЕРНЕННЯ ЗАБУТИХ ТА СТАНОВЛЕННЯ НОВИХ
Львівська національна опера 2021 року вперше в Україні поставила опери українського композитора-класика Дмитра Бортнянського. Кількома роками раніше в їхньому репертуарі з’явилася фольк-опера «Коли цвіте папороть» сучасного композитора Євгена Станковича, а вже зараз глядачі мають змогу спостерігати за його світовою прем’єрою в часи війни «Страшна помста». Вистави реалізують у межах програми «Український прорив», що має на меті вивести вітчизняне мистецтво на рівень європейського модерного зразка.
Театральне відродження. Заборонена радянським режимом у 1970-х фолькопера «Коли цвіте папороть» з’явилася в репертуарі Львівської опери 2017 року
Театри не мають іншого виходу, як перейти на реалізацію українського продукту. «Це просто неминучий хід,— вважає Майя Гарбузюк.— Вони приречені шукати та добувати український репертуар, замовляти або ставити прем’єри українських композиторів, які, очевидно, і тепер пишуть і які є, проте досі не дуже були толеровані, скажімо, керівництвом оперних театрів в Україні».
Музичний керівник та диригент Львівської національної опери Іван Чередніченко зазначає, що війна, навпаки, зіпсувала багато планів щодо майбутніх постановок. Через непросту ситуацію в країні вибудувані цілі доводиться щоразу коригувати, проте в програмі ще до повномасштабного вторгнення передбачали знайти авторів саме нової української музики. Приблизно вісім прем’єр протягом наступних 4–5 років відвели для наших композиторів. Це доволі відважне рішення, проте такою є візія Львівського театру опери та балету.
«Хочеться вірити, що ми виступаємо прикладом для інших театрів, спростовуючи кліше, що на українську оперу ніхто не ходитиме, що це нецікаво. Нашими виставами ми якраз запевняємо, що це цікаво і, навіть більше, що люди спраглі саме до української музики»,— поділився думками Іван Чередніченко.
Читайте також: Український театр у часі війни
У кожного театру є своє бачення його розвитку. Оперні театри України, звісно, не можуть собі дозволити щомісяця прем’єру, оскільки на це просто немає фінансових ресурсів навіть у мирний час. Але останніми роками спостерігаємо дуже обнадійливу тенденцію появи якісного мистецького продукту. Наприклад, Харківський театр опери та балету 2021 року поставив авангардну оперу «Вишиваний. Король України» на лібрето Сергія Жадана та музику Алли Загайкевич. І це свого роду оновлення сучасного репертуару в Харкові. Цьогоріч усупереч тривогам в Одесі на замовлення театру відбулася з аншлагом прем’єра опери «Катерина», написана Олександром Родіним, який, до речі, вже завершив для Львівського оперного театру балет «Соляріс» за текстами Станіслава Лема та продовжує працювати над оперою «Мазепа».
Після війни, безумовно, буде хвиля нових авторів. Але для цього потрібна тісна взаємодія між тими, хто творить, та тими, хто ставить. «Ми би не мали Курбаса, якби не було поруч із ним Куліша»,— підкреслює Майя Гарбузюк. Вона переконана, що з 2014 по 2022 рік є прямий контакт між драматургами, які пишуть, і театрами, які вдихають у текст життя. Взаємодія перейшла на якісно новий рівень. І це те, що буде після війни, бо в цьому порятунок і одних, і інших.
Водночас сучасні драматурги доволі самодостатні в такому жанрі, як сценічні читання. Після 24 лютого таких текстів з’явилося чимало. Це своєрідні короткі історії, що відбуваються на тлі війни. Наприклад, проєкт «Антологія24» поєднав тексти сучасних драматургів, які отримують своє потрактування із цікавим режисерським рішенням на сцені. Серед них варто згадати тексти Ніни Захоженко «Я, війна і пластикова граната», Людмили Тимошенко «Моя мама чайник», Дена Гуменного «Повітряна тривога» та інших авторів, ідеї яких переростають у повноцінні вистави.
ПОЗБУТИСЯ РОСІЙСЬКОГО СПАДКУ
Із жорстоким нападом Росії ми зрозуміли, наскільки важливо бачити себе в західному контексті, а не бути частиною російського простору. Візія змінюватиметься у всіх. «Найперше — вона буде українською. Але те, що для Львова звучить як очевидне і зрозуміле, для значної частини театрів в Україні буде або зовсім новим, або переосмисленим»,— розповідає театрознавиця Майя Гарбузюк.
Новий рівень. Програма «Український прорив» має на меті вивести вітчизняне мистецтво на рівень європейського зразка
Наприклад, Харків — дуже театральне місто, він є центром різноманітних недержавних театральних колективів. Але з усіх осередків, можливо, тільки «Арабески» та «P. S.» («Постскриптум») є українськомовними, а десятки інших — це російськомовне середовище. Одиниці йдуть працювати в державний сектор, оскільки місць на всіх не вистачає. Театри залежать передусім від свого глядача: прийде він сьогодні на виставу чи ні. Оренда приміщення, нові реквізити та декорації, костюми — це все потребує великих витрат. Відповідно, доводиться підлаштовуватися під аудиторію, яка бажає слухати «на понятном язикє».
Але навіть якщо розглядати з перспективи державних театрів, то Харківський театр ляльок імені Віктора Афанасьєва зі своїми сильними та цікавими роботами від головної режисерки Оксани Дмитрієвої функціонував до 24 лютого лише російською мовою. У їхньому репертуарі є «Вишневий сад» Антона Чєхова, «Майстер і Маргарита» Міхаіла Булґакова чи «Казанова» за творами Маріни Цвєтаєвої. Вистави виконують російською мовою та супроводжують українськими субтитрами, що стало можливим завдяки мовному закону про обов’язковість державної мови у сфері культури. «Але я бачила, як внутрішньо театри цьому опиралися,— ділиться Майя Гарбузюк.— Були вистави відверто такі: ах, ви хочете українську — отримайте. І це шаровари, алкоголіки, пияцтво. Тобто такий колоніальний кітч. І він виникав, бо вони іншого не знали й не вміли. Ось таким було їхнє розуміння цього українства».
Читайте також: Та й Бенксі з нами
Уже тепер у репертуарі Харківського театру ляльок з’явилась українськомовна вистава за п’єсою Ніни Захоженко «Я норм». Неймовірно художні речі, фантазії, образність, багатство естетики, які до цього були в театрі ляльок, звелися до однієї метафори розсипаних дерев’яних кубиків. Це свідоме спрощення мови, крайній лаконізм та збіднення, яким послуговується режисерка Оксана Дмитрієва під час війни.
Попри те що весь світ побачив справжнє обличчя Росії, у провідних європейських оперних театрах досі в тренді російські композитори та громадяни з країни-агресорки, які безпосередньо беруть участь у міжнародних постановках. Звісно, Україна робить паузу без можливого відродження таких імен як, скажімо, Чайковскій. Але чи всі відважаться на цей рішучий крок? Насправді в моделі, яка побудована на Заході, це малоймовірно. «Є контрактна система, і контракти укладають на три, чотири чи п’ять років. Звичайно, із цим потрібно боротися, і європейські країни розривають зв’язки з тими, хто відверто підтримує війну Росії в Україні,— пояснює Іван Чередніченко.— Нам варто запитати себе: а чому вони повинні відмовлятися від цього? Звісно, це звучить для нас дико, але європейці не бачать понівечених тіл, не чують вибухів чи повітряних тривог. Для них ця війна відбувається по телевізору, десь зовсім далеко».
Тут можна навести хороший приклад Польщі, яка на законодавчому рівні абсолютно заборонила виконання російського репертуару. Але там, де крутяться великі гроші, дуже складно домогтися змін. Індустрія класичної музики побудована на агенціях, за якими закріплені виконавці. Зі свого боку, агенції фінансують із російського бюджету, нехай і не завжди показово, так само як і безліч міжнародних фестивалів.
Порушивши мовне питання, варто було б також згадати і про мову тіла. Російську культуру кремлівська пропагандистська машина дотепер використовує як інструмент «відбілювання» своїх злочинів. Балет набагато сильніше, ніж опера, перебував і перебуває під тиском російської класики, проте не можна стверджувати, що саме «росіяни стали на пальці», адже виник цей вид мистецтва під час епохи Ренесансу в Італії.
«Жізель», «Баядерка», «Дон Кіхон» чи «Корсар» — за технічним наповненням танцю вони нічим не відрізняються від «Лускунчика», «Лебединого озера» чи «Сплячої красуні», тобто технологія значною мірою одна, але поєднання цієї технології, звичайно, інше. Це вже залежить від балетмейстера, від його фантазії, що він хоче певним рухом сказати, пояснює Іван Чередніченко. Він також зазначає, що італійський композитор Чезаре Пуньї написав понад 300 балетів, тоді як у Чайковского їх лише три. Тобто балетний репертуар доволі широкий, і в майбутньому на нас чекають давно забуті європейські балети композиторів-класиків, так само як і новостворені українські шедеври.
ДО 2014 РОКУ МИ НЕ ВМІЛИ ПРАЦЮВАТИ З ТРАВМОЮ
Чи стане український театр повоєнним маніфестом? Чи буде там більше про наш колективний біль? Відповісти на ці запитання поки що складно. Утім, зазираючи в те невідоме майбутнє, варто спиратися на процеси, які відбуваються в суспільстві нині. Завдяки сучасній драматургії ми вже отримали безліч вистав на воєнну тематику. І режисерів, готових переосмислювати події після 24 лютого, з’являтиметься щоразу більше, бо робота з травмою — сьогодні одне з ключових завдань українського театру.
На думку Майї Гарбузюк, український театр до 2014 року взагалі був позбавлений можливості пропрацьовувати колективні травми. Серед них, наприклад, наслідки Голодомору чи Другої світової війни. Радянські умови не дозволяли через п’єсу осмислювати та відчувати гіркий досвід, а осмислити його можна мовою ірраціональною. Тобто це не мова Наталки Полтавки, така правильна, причинно-наслідкова, а це складні мистецькі конструкції на кшталт сюрреалістів.
Читайте також: Культура в контексті війни
Коли 2014 року розпочалася війна, то перед українським театром постало питання: як розмовляти із глядачем, коли вже є біженці, переселенці, родини загиблих, травмовані солдати. Яким чином цей досвід можна інкорпорувати в театральну мову і спілкуватися з глядачем на ці теми. І от тільки від 2014 року, тобто вісім років, український театр опановує — і дуже успішно — способи роботи над колективною травмою.
Один зі шляхів пропрацювання — це також документальні вистави з використанням спогадів учасників подій. Наприклад, 2015 року в Києві виник проєкт української драматургині Наталії Ворожбит «Театр переселенця». Здійснюючи виїзди містами України, глядачі мали змогу почути реальні історії вустами свідків війни. Цьогоріч з’явилися нові театри-переселенці з Херсона й Маріуполя.
«ЦЕ НЕ КРИК СТРАХУ. ЦЕ КРИК ВОЙОВНИЧИЙ»
Сьогодні вже є постдокументальний театр, коли свідчення стають частиною театральної конструкції. У постдокументальних виставах на перший план висувають не документ, а наше сприйняття цього документа, як ми з ним працюємо, як його розуміємо та інтерпретуємо. Команда Львівського театру імені Лесі Українки нині активно гастролює провідними театральними фестивалями Європи зі своєю виставою «Imperium Delendum Est», або «Імперія мусить впасти». Це їхня перша сценічна робота після повномасштабного вторгнення. Тут є і співи, і вірші, і прокльони, і реальна історія акторки, яка пережила окупацію в Гостомелі.
«Вистава сублімує всю нашу лють, я би тоді її називала тим, що український театр тільки віднаходить,— це мова ненависті до ворога. Вона нам ніколи не була притаманна… І це не крик страху, а це крик войовничий, це крик, який веде до знищення ворога. І цього ніколи не було в українському театрі»,— ділиться враженнями від вистави театрознавиця Майя Гарбузюк.
Вона переконана, що українському театру випало дуже швидко пройти безмірно довгий шлях для максимального скорочення дистанції між сценою і життям. Досі театр сприймав себе як окрему територію, мистецьку, культурну, ніби вивищену над буденністю, а цього вже немає.
Режисер вистави «Імперія мусить впасти» Дмитро Захоженко розповідає, що «це спроба пошуку, як можна тепер говорити про війну в часі війни. Зовсім не хотілося впадати у функцію ескапізму, коли ми глядачів віддаляємо від реальності. І водночас не варто займати позицію наратора, який розказує, як почуватися та поводитися. Тут ми зупинилися на чесному діалозі між перформерками та аудиторією».
Сила слова. З 2014 року посилилася взаємодія між драматургами й театрами
На його думку, мова ненависті та мова шекспірівської комедії не суперечать одна одній на театральній сцені сьогодення. Повнота життя, закоханість та зачарування світом повинні бути присутніми всупереч жахливим наслідкам війни. Велика небезпека саме в тому, щоб зупинитися на ненависті й не бачити більше нічого, окрім неї. «Хочеться нині робити щось життєствердне»,— додає режисер.
Говорити на воєнну тематику в оперному світі важче, оскільки створення опери забирає дуже багато часу. Від замовлення театру, наприклад, чи від думки композитора про те, щоб створити оперу, минає від одного до трьох років. Тож рефлексії воперних театрах щодо російсько-української війни ми отримаємо нескоро, зауважив урозмові Іван Чередніченко.
Читайте також: Кредо Достоєвського: колективна покора, індивідуальна розгнузданість
Але вже цього року у Львівській опері відбулася світова прем’єра містичної опери Євгена Станковича «Страшна помста». Вийшло так, що чомусь саме тепер ставлять оперу про страшну розплату за жахливі злодіяння, які віддзеркалюють російські воєнні злочини.
ТЕАТР МАЙБУТНЬОГО
«Доволі складно спрогнозувати, якими ми вийдемо із цієї війни після її завершення. І як вона завершиться для України,— розмірковує режисер Львівського театру імені Лесі Українки Дмитро Захоженко.— Ідеться про те, скільки нам коштуватиме перемога. Очевидно, що багато важливих і якісних суспільних змін відбудеться в театрі. Театр стане більш громадянським, позиційним та критичним».
Театрознавиця Майя Гарбузюк переконана, що на 31-му році незалежності театр нарешті стане українським «в усіх значеннях — від мови до світогляду». Для неї важливою є відповідальність театру перед глядачем, бо хороший театр у кожній країні дуже різний.
Музичний керівник Львівської національної опери Іван Чередніченко переконаний, що з’явиться більше української музики: «Це однозначно. Хочеться, щоб вона виходила на експорт. Наше мистецтво абсолютно достойне бути представленим у Європі».
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.