Український театр у часі війни

Культура
16 Листопада 2022, 10:43

Український театр володіє даром передчуття і передбачення. Приблизно за півроку до повномасштабного вторгнення країни-агресорки на сценах національних театрів Києва та Львова з’явилися дві «Кассандри» Лесі Українки. У цьому творчому змаганні заньківчан із франківцями не було нічого дивного — усе ж таки 2021 рік ювілейний для великої поетеси, якій виповнилося 150. Але показово інше: режисери Ігор Білиць і Давид Петросян акцентували те, як ми досі не вміємо, чи не хочемо дослухатися до пророків, що попереджають нас про небезпеку.

Після 24 лютого 2022 року дві «Кассандри» постали як найактуальніші сценічні твори, здатні стишувати ейфорію від неостаточних перемог, примушувати ставити безпосередні й жорстокі питання до тих, хто знехтував попередженнями і переконувати в тому, що відповідальність за країну лежить на кожному із нас особисто. Відтоді, власне, розпачливі «Кассандри», трагічні «Гетьман Мазепа» та «Маруся Чурай», саркастична «Енеїда», магічні «Тіні забутих предків», іронічне «Сватання на Гончарівці», а також суттєво модернізовані п’єси Карпенка-Карого — ці та інші українські твори стали осердям репертуарних афіш вітчизняних театрів. Війна нарешті позбавила їх принизливого статусу творів шкільної програми. Тепер їх дивляться задля усвідомлення самих себе, задля розуміння того, хто ми є, виснажені війною і затято віруючі у перемогу.

Волонтерські центри і шелтери

Зміни в афішах, звідки злетіли імена авторів з країни-агресорки — одному з київських театрів довелося зняти третину назв, що зазвичай займали там привілейоване положення, сталися за кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення. Але вже наприкінці лютого переважна більшість театрів України, загальна кількість яких за приблизними підрахунками сягає 150, — національних, обласних, муніципальних і приватних, перетворилися на волонтерські центри й шелтери. Просторами не для показу вистав, а місцем концентрації болю та пошуків знеболювального для перестрашених війною цивільних стали мало не всі львівські театри: Леся Курбаса, ім. Лесі Українки, ім. Марії Заньковецької, Перший театр для дітей і юнацтва, Харківський театр ляльок ім. В. Афанасьєва, Рівненський український музично-драматичний театр, малесенький київський ProEnglish, театр у прифронтовому Миколаєві тощо.

Наприкінці лютого театр Курбаса у Львові став прихистком для біженців. Фото: zahid.espreso.tv

У такий позахудожній спосіб терапія театром, що роками здавалась абсолютно ефемерною, дала реальні результати. Хоча і в цьому тактильному рятуванні театром знайшовся особливий випадок. Івано-Франківському театрові ім. Івана Франка, чи не єдиному в Україні, майже одразу вдалося поєднати функції потужного волонтерського центру, надійного укриття і місію мистецького діяча. У підземеллі під сценою, там, де колись грали тільки експериментальні вистави за Шекспіром, глядачам відтепер показували оптимістично-повчальну «Енеїду» від режисера Ростислава Держипільського.

У вересні 2022 року «Енеїду» у Франківському драмтеатрі ставили вже на головній сцені. Фото: Facebook

З легкої руки івано-франківців театральні сцени в укриттях почали діяти по всій країни: мінівистави й концерти стали звичними для харківського метро, сцену в укритті, де вистави не перериваються навіть під час повітряних тривог відкрили у Львівському обласному театрі ляльок, Київській опері, Волинському музично-драматичному театр ім. Тараса Шевченка. Ще наприкінці весни у бомбосховищі Одеського театру ім. В. Василька зіграли прем’єрний спектакль «Саша винеси сміття» за п’єсою Наталі Ворожбит у режисурі Максима Голенка. 

Голоси театру

24 лютого український театр занімів, заціпенів від жаху, як і більшість переляканих страшною війною цивільних. Першими мовчанку перервали драматурги, до того ж якраз ті, яких не визнавали у великих академічних театрах, недолюблювали за ненормативну лексику, неупереджене критичне мислення, викличний андеграунд. Драматургиня Ірина Гарець ініціювала збір тільки що написаних текстів і зробила їх доступними на порталі сучасної української драматургії. Ця збірка новітніх п’єс «Русский корабль, иди нах*й!» і стала правдивим голосом українського театру, чий творчий потенціал розпорошився по світу, а сам він змушений був перебратися до укриттів.

Читайте також: Революціонер театру: новаторство Леся Курбаса суперечило канонові соцреалізму

Невдовзі ці тексти зміг почути увесь світ. Частина з них одразу перекладалася англійською, а ProEnglish Theatre разом із Національною спілкою театральних діячів улаштував двомовні читання «Україна. Війна. Тексти», до яких в онлайн-форматі долучилися зарубіжні режисери. П’єси Олени Астасьєвої, Ігоря Білиця, Андрія Бондаренка, Ірини Гарець, Оксани Гриценко, Ніни Захоженко, Лєни Лягушонкової, Марини Смілянець, Людмили Тимошенко, Віталія Ченського стали актуальними повідомленнями для світу, що українці живі і під бомбами, і в окупації, і на фронті.

Читання «Україна. Війна. Тексти 2.0» у червні 2022 року. Фото: ProEnglish Theatre

Утім, необхідно було ще кілька кроків, аби голосом гіперсучасної драми заговорив, власне, сам український театр, аби написані після 24 лютого драми стали репертуарними. Сьогодні «Котячі історії» (оригінальна назва «Коти-біженці) Людмили Тимошенко та Марини Смілянець у режисурі Катерини Богданової вже на афіші Миколаївського художнього драматичного театру, а «Я норм» Ніни Захоженко поставила Оксана Дмитрієва в Харківському театрі ляльок ім. В. Афанасьєва. Львівський театр ляльок на сцені в укритті презентував своєрідний стендап від Андрія Бондаренка «Шмата», а в Луцькому «ГаРмИдЕрі» поставлено його ж «Синдром уцілілого».

Зрештою, ескізні формати театральних читань нових українських драм трансформувалися в повноцінні вистави з потужними акторськими роботами і неординарними режисерськими рішеннями. І щонайменше дві з них «Я, війна і пластикова граната» за текстами Ніни Захоженко у київському театрі на Печерську та «Всупереч», де харківська драматургиня Юліта Ран поєднала  уривки з п’єс «Садити яблуні» Гарець, «Руський Воєнний» Білиця, «Коти-біженці» Тимошенко та Смілянець і «Я норм» Захоженко у ДРАМІКОМ (м. Дніпро), що заслуговує на окрему увагу.

Фрагмент вистави «Всупереч» Юліти Ран

Природно, що стилістика цих вистав дуже відмінна. Так режисер-постановник Антон Меженін у Дніпрі тяжіє до піднесеної символізації реалій війни і нашого спротиву, які представляє через рух, кольори, силуети, світло, окремі пластичні сцени, використовуючи стилістику архаїчних і фольклорних дійств. А попри те, що події п’єси Ніни Захоженко — шість епізодів переживання війни – це незагоєні рани, її постановники в театрі на Печерську Олександр Крижановський та Ігор Рубашкін не відмовилися від глибокого психологічного портретування персонажів.

Читайте також: «Завтра, якого не було». Інтерпретуючи «Спалити Хром» Вільяма Ґібсона

У цьому спектаклі, де травми війни якось по особливому виявляються правдивою акторською грою, одна сцена болючіша за іншу. В усіх випадках тут йдеться про розлуку, втрату, відчай, страх, і водночас кожна зі сцен наснажує на майбутнє. Бо ж там є віра в нас самих, в країну, в перемогу, і є відчайдухи, яких не зупинить жодний ворожий БТР, є наївне, але тверде переконання, що так не може бути, бо не може бути ніколи.

Вистава «Я норм» Ніни Захоженко в рамках літературного фестивалю «П’ятий Харків» у вересні 2022 року. Фото: Читомо

Разом із тим, не беручись за авторські тексти, театри самі стали компонувати документальні вистави з використанням спогадів безпосередніх учасників подій, фейсбучних дописів та журналістських інтерв’ю. Ця техніка створення гарячих вистав-свідчень стала актуальною для українського театру ще в 2014 році, і успішно реалізовувалася Театром переселенця й Театром сучасного діалогу. У 2022 році цим досвідом скористалися навіть ті колективи, для яких раніше скромні мінімалістські театральні форми, без декорацій і костюмів, були чужими.

Уже в багатьох містах України представили свої вистави-свідчення театри-переселенці з Маріуполя й Херсона. Документальну «Маріупольську драму» (режисер Євген Тищук) зіграла частина акторів з Маріуполя, що осіла в Ужгороді, інші ж маріупольці показали спектакль «Обличчя кольору війни» Олексія Гнатюка. Режисер Євген Резніченко підготував з артистами Херсонського театру ім. Миколи Куліша, які вирвалися з окупації, документальний спектакль «Лишатися (не) можна…» і тепер його можна побачити на сцені столичного театру ім. Лесі Українки.

Читайте також: Бюджетна культура, або Телемарафон понад усе

Отямившись від жахіть кількамісячної облоги випустив своє свідчення про виживання «Тиловий Що?Денник» (режисер Роман Худяшов) Чернігівський обласний молодіжний театр. А новостворений уже під час повномасштабної війни харків’янином Артемом Вусиком театр «Варта» у Львові дав життя постдокументальній виставі за жіночими голосами «Вона Війна» у постановці Костянтина Васюкова.

Телеверсія вистави «Тиловий Що?Денник»

Озвучені акторськими голосами різні історії про різних людей і з різних міст України почасти дуже схожі. Інколи їх і компонують, повторюючи досвід колег, не надто переймаючись тим, що прямолінійна афектація може спрацювати в протилежному напрямку, а щільне декорування відеорядом виглядає недоречним. Інколи ж у цих спектаклях, де все претендує бути справжнім і, водночас, мистецьким, щось зовсім нетеатральне, як от відеооповідь маріупольської художниці Діни Чмуж, є тим, що викликає найбільшу довіру, емоції та співпереживання.

Втрати поправні і непоправні

Непоправні втрати — це десятки життів українських митців: світлого Паші Лі, який загинув обороняючи Київ, Оксани Швець із Київського Молодого театру, якої не стало після прильоту ракети, вбитого на фронті танцівника Національної Опери Олександра Шаповала, зниклого в полоні актора театру «Золоті ворота» Володимира Кобеля та інших. Тому кожна поява на афіші імен акторів-франківців Євгена Ніщука й Олександра Печериці, які приїжджають з фронту зіграти вистави, усвідомлюється, як дивовижна якість сучасного українського театру, який неймовірно сильно заряджає емоційно та ментально їх самих і публіку.

Паша Лі

Усі інше, крім життів, можна відновити. Навіть зруйнований ущент театр в Маріуполі, де під завалами після удару авіабомби загинуло близько тисячі цивільних. Можна повернути життя і в будівлю театру в Сєвєродонецьку, де в любовно відремонтованому в 2016 році приміщенні працював український театр-переселенець із Луганська. Немає сумнівів і в тому, що знайдуться сили й завзяття для поновлення Сєвєродонецького фестивалю «СвітОгляд» і грандіозної «Мельпомени Таврії» у Херсоні в повному масштабу.

Оксана Швець

Але, власне, тоді, коли якнайбільше глядачів захоче повернутися на свої місця, на наш театр чатує небезпека не виправдати очікувань. Найбільшою ця загроза є для великих театральних монстрів із штучно роздутим штатом і величезним репертуарним багажем, непридатним для використання. Так Національна опера України досі намагається зберегти своє герметичне існування і підтримує мінімальну кількість старих і умовно нових вистав. Немає на її афіші «Лускунчика» та «Сплячої красуні», але й не запрошують сюди всесвітньовідомого балетмейстера Олексія Ратманського, який колись починав на цій сцені, а зараз ставить в США балет про український спротив.

До того ж уже за час повномасштабної війни і Львівська, і Харківська національні опери змогли реалізувати потужні міжнародні проєкти: львів’яни запустили на EuroVision оперу «Золотий обруч» Бориса Лятошинського в концертному варіанті, а харків’яни кілька місяців успішно виступали в країнах Балтії й Центральної Європи.

Читайте також: «Мій дід танцював краще за всіх»: історії трьох поколінь українців, з якими легко себе асоціювати

Зрештою, саме в ці трагічні місяці війни таки стався міжнародний прорив українських театрів, про який можна було лише мріяти до 24 лютого. Наші театри без пересторог поїхали на гастролі, на численні фестивалі, і деякі з них привезли нагороди, як приміром Харківський театр ім. Шевченка («Березіль») із Багдада. Українські творчі команди сприйняли у Європі як рівних, тож в афіші берлінського Шаубюне нині є спектакль режисера з України — Стаса Жиркова, а неприступний Авіньйонський фестиваль облаштував спеціальний український павільйон.

Виступ українського гурту Dakh Daughters на закритті Авіньйонського фестивалю. Фото: Facebook

Зрозуміло, що марафон на виживання український театр таки витримав, А вистави в укриттях, документальні драми-сповіді, тривалі гастролі — це та несамовита наполегливість і відчайдушність цілих театральних колективів, окремих митців, які за будь яких умов намагалися зберегти себе в професії. Але тепер врятованим, деокупованим, збереженим у тилових і фронтових містах театрам України належить відповісти для себе на питання, чи грати в піддавки з кон’юнктурою, підтримувати чиїсь невибагливі смаки чи примушувати думати, попереджати й спонукати. Як працювати не за сталу зарплату — такі привілеї мають державні театри, а на творчий результат, як поєднувати те, до чого звик вітчизняний глядач, із тим, що можна сміливо експортувати, й не залишатися, як раніше, на узбіччі?

Вистава «Цап-Ка-Цап» Ірини Малоліти. Фото: molodyytheatre.com

Універсальних рецептів немає, але є розуміння, що мусять статися не косметичні, а принципові зміни в репертуарній політиці. Не Верді єдиним та українською музикою ХІХ століття має живитися Національна опера України. А достойну заміну казочкам радянського розливу, поки знайшов недитячий режисер Андрій Білоус, поставивши «Цап-Ка-Цап» Ірини Малоліти. Критична перенапруга від складних соціальних текстів і надмірна кількість легковажних комедійок теж можуть відштовхнути глядача. А найщиріші документальні вистави не замінять спектаклі з потужними акторськими роботами та фантазійною режисурою, і тому час думати над тим, яка система акторської підготовки актуальна сьогодні в України. Невже все ще від дідуся С-ського, яку настійливо пропагують у КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого?

Збалансувати все це може лише усвідомлення того, що театр в Україні вже не державний утриманець для виконання чиїхось замовлень. Він відповідальний інститут комунікації з суспільством, такий собі стоп-фейк на рівні емоцій і змістів.

19