Тарас Лютий філософ, письменник, колумніст, музикант

Кредо Достоєвського: колективна покора, індивідуальна розгнузданість

Культура
22 Грудня 2022, 16:21

Фото розбомбленого драматичного театру в Маріуполі, руїни якого окупаційні власті по-потьомкінськи огорнули сітчастою пелериною із зображеннями класиків російської літератури, стало наочним свідченням того, що культура це не просто витвір людського духу. Подібно до того, як у давнину деякі культури поставали в результаті використання підневільної праці або й завоювання, так і донині вони спроможні відігравати ключові ролі, приміром у справі возвеличення імперії. Бо саме у подібний спосіб творці культур і долучаються до творення фасадів, які прикривають злочини.

Щоб у цьому переконатися, достатньо звернутися до тексту провідного російського класика. І «Щоденник письменника» Фьодора Достоєвского для цього пасуватиме якнайкраще. Навіть після майже року повномасштабного вторгнення не перестаєш дивуватися зверхності, підступності та звірствам, які скоїли загарбники в Україні. Водночас раз у раз ставиш собі питання про природу цього насильства. Власне, Достоєвскій несамохіть указує на деякі причини тієї нестримності. Передовсім виявляється, що росіяни зациклені на вищій ідеї, яка примушує їх до колективної покори, тоді як на індивідуальному рівні вони вже можуть удаватися до дикунської розгнузданості.

…у нас прежде всего вера в идею, в идеал, а личные, земные блага лишь потом. …Наш народ хоть и объят развратом, а теперь даже больше чем когда-либо, но никогда еще в нем не было безначалия…

Тобто цей народ упродовж тривалого часу зберігає уявлення про вищу ідею, проте вона йому не заважає постійно вдаватися до розгулу. Якби ця ідея була нерепресивною, то цілком надавалася б до вільного втілення у повсякденному житті. Та схоже, що росіяни її бояться, ніби злого бога, якому треба коритися, але потай навчилися мати віддушину у вигляді тотального свавілля.

В русском человеке из простонародья нужно уметь отвлекать красоту его от наносного варварства. Обстоятельствами всей почти русской истории наш народ до того был предан разврату и до того был развращаем, соблазняем и постоянно мучим, что еще удивительно, как он дожил, сохранив человеческий образ… Судите русский народ не по тем мерзостям, которые он так часто делает, а по тем великим и святым вещам, по которым он и в самой мерзости своей постоянно воздыхает.

З точки зору Достоєвского, російський народ розуміє свою ницість, але вдіяти з нею нічого не годен. Оскільки це народ підначальний, а не самовладний, з нього, мовляв, і немає чого спитати. Проте є в оцій терплячості і якась перевага, певна витривалість у своєму загнаному стані. Такі люди якнайдовше здатні жити в приниженому й убогому стані та ще й ніколи не обурюватись. Натомість у країнах Заходу такої пригніченості зносити давно ніхто не хоче. У цьому Достоєвскій убачає спроможність Росії перемагати в усякому цивілізаційному змаганні. Отже, на його думку, боротьба за кращі умови життя та людські права завжди приречена на самознищення, а вміння скніти, хоч і не забезпечує достатками, зате дає змогу переживати набагато успішніші нації.

Ход событий, кажется, должен изменить отношение к России европейских народов… Может быть в ближайшем будущем Россия окажется сильнее всех в Европе. Произойдет это оттого, что в Европе уничтожатся все великие державы, а по весьма простой причине: они все будут обессилены и подточены неудовлетворенными демократическими стремлениями огромной части своих подданых… В России же этого не может случиться совсем: наш демос доволен…

Проте автор підштовхує до думки, що ставлення до народу всередині країни таки потрібно змінити шляхом укладання з ним нової «суспільної угоди». Але хто на це спроможеться, якщо навіть люди з вищого прошарку терзаються своєю неповноцінністю.

Незнакомый русский если начнет с вами разговор, то всегда чрезвычайно конфиденциально и дружественно, но вы с первой буквы видите глубокую недоверчивость и даже затаившееся менительное раздражение… Всякий как будто хочет отомстить кому-то за свое ничтожество…

Такий стан справ наводить на роздуми, що ми маємо справу з країною-ізгоєм, яка сама себе загнала в глухий кут, але при цьому прагне всесвітнього панування. Якщо й не всеохопного, то принаймні на рівні беззаперечного визнання своїми сусідами. Саме тому, через невпевненість у собі, в якості компенсації росіянам потрібно нав’язати всім іншим переконання про власну винятковість і велич.

Нечего скрывать нам от самих себя, что нас, русских, очень даже многие из образованных славян, может быть, даже и вовсе не любят. Они, например, все еще считают нас, сравнительно с собой, необразованными, чуть не варварами… Все эти славянские отдельности… политически самолюбивы и раздражительны, как нации неопытные и жизни не знающие.

А якщо цього не вдається досягти в наказовий спосіб, то війна буде ще кращим засобом. І ось тут дуже скидається на те, що Достоєвскій робить прихований трюк, адже на початках зовсім не хоче напряму висловлювати свої відверті позиції. Один із розділів «Щоденника письменника» має назву «Парадоксаліст». Одначе цим автор неминуче викриває саме власні парадоксальні думки. Текст побудований, як уявний авторський діалог із мілітаристом. Але Достоєвскій не розкриває імені останнього, лише іменує зухвалого незнайомця «мрійником». У цій імпровізованій розмові замість контраргументів автор обмежився загальними запереченнями війни й не дуже пручався. Та показово, як виправдовує війну таємничий співбесідник. Отже, війна — корисна річ, якщо вона міжнародна, а не братовбивча. Жертвувати собою заради ідеї — справа шляхетна. Тривалий мир робить людей черствими. Війна ж дає поштовх для науки і мистецтва, єднає ворожі народи, здіймає дух люду й урівнює всіх, учить себе поважати. Втім, звідки ми беремо припущення, що це позиція самого Достоєвского, а не, справді, якогось невідомого поборника війни? А звідти, що в подальших випусках «Щоденника письменника» війну Достоєвскій виправдовує вже відкрито.

Это сам народ поднялся на войну, с царем во главе… Нам нужна эта война и самим… Но надо быть на все готовым… Россия, столь бескорыстно и правдиво ополчившаяся теперь на спасение и на возрождение угнетенных племен, впоследствии и усилится ими же… Да, мы тут, именно в теперешней же войне, и докажем всю нашу идею о будущем предназначении России в Европе, именно тем докажем, что, освободив славянские земли, …будем надзирать за их же взаимным согласием…

Ось якої перспективи волів би російський письменник для своєї країни — бути покровителем і наглядачем над народами, які під її началом повалять Європу. В кожному разі, приборканню підлягають не лише нації поза імперією, а й усередині неї. Тому неабиякий інтерес у цих міркуваннях викликає частина з назвою «Єврейське питання». Достоєвський зізнається, що отримує листи від освічених читачів-євреїв, які закидають йому не просто зневажливе зображення представників їхнього народу, а прямо — напад і ненависть. Але автор атакує подібні твердження.

Уж не потому ли обвиняют меня в «ненависти», что я называю иногда еврея «жидом»? Но, во-первых, я не думал, чтоб это было так обидно, а, во-вторых, слово «жид», сколько помню, я упоминал всегда для обозначения известной идеи: «жид, жидовщина, жидовское царство» и проч. …Но все-таки не могу вполне поверить крикам евреев, что уж так они забиты, замучены и принижены. На мой взгляд, русский мужик… несет тягостей чуть ли не больше єврея. …Вся деятельность евреев в этих наших окраинах заключалась лишь в постановке коренного населения сколь возможно в безысходную от себя зависимость… они всегда умели водить дружбу с теми, от которых зависел народ… Мы говорим о жидовстве и об идее жидовской, охватывающей весь мир, вместо «неудавшегося» христианства…

Хай там як, а ми бачимо суцільні нарікання на нібито бідний і несамодостатній російський народ, екзистенційну неоковирність якого, зокрема, визискують євреї-експлуататори. Ба більше, тут запускається теза про мало не світову єврейську змову проти праведного християнства.

А проте, після ретельнішого читання творів усякого російського класика у нас мають виникати питання в першу чергу до самих себе. І це запити ось якого змісту: чому ми ще й дотепер виказуємо свій мазохізм і не наважуємося заглядати далі, ніж сягає художня вправність літературного мастака, який навіть не дуже намагається сховати за нею свої імперські домагання?

95