«Штурмовщина», «показуха»… Здавалося, ми вже ніколи не почуємо цих слів у сучасному контексті. Помилялися.
Колись я вже розповідав про моїх друзів: він будівельник, вона літературний критик. Він цілком байдужий до футболу, страшенно любить куховарити. Вона аж ніяк не цікавиться кухнею, обожнює футбол. Після того як його з бригадою кинули на «пусковий об’єкт» (ось іще одне слово з минулого), себто на НСК «Олімпійський», він повідомив дружині: «Ніколи в житті я тебе дивитися матч на цей стадіон не пущу. Не хочу викопувати потім із-під уламків». Може, він помиляється, бо з дещо хворобливою сумлінністю ставиться до якості виконаних робіт – таке трапляється серед будівельників. Та камери репортерів одного з телеканалів показали, яка розруха панувала там у день пафосного відкриття в деяких приміщеннях поза межами VIP-зони. Тож мій товариш не вважає, що несучим конструкціям «Олімпійського» можна довіряти. Зрозуміло, це похідне від питання: наскільки можна довіряти великій конструкції на ім’я «підготовка до Євро-2012» і ще більшій – на ім’я «біло-блакитна Україна», якщо вона заряджена на те, аби якомога більше грошей винесло з них усіх якомога менше коло причетних до тих заходів. Ну й, звісно, на те, щоб догодити начальству.
Читайте також: Як відкривали Олімпійський: маленька пожежа та інші приємні дрібниці
Замолоду, ще за СРСР, я працював економічним журналістом – коли припустити, що предмет висвітлення був гідний називатися економікою, а діяльність – журналістикою. Не дивно, що результат був цілком беззмістовний: коротенькі дописи про трудові успіхи того чи того підприємства (б-р-р!), зате ж процес!.. Я познайомився з безліччю цікавих людей, а старші колеги навчили багатьох речей, які досі стають у пригоді. Так приходив життєвий досвід. Але найкориснішими були не фахові, а, так би мовити, антропологічні спостереження за людьми в критичних ситуаціях, а критичні ситуації в народному господарстві СРСР ставалися з невідворотністю зміни пір року: виконання місячного, квартального чи річного плану, здача об’єкта, особливо до врочистої дати. Ось тоді всі – від виконроба до різнороба – з виряченими очима кидалися на амбразуру, як-небудь здавали комісії будинок, цех, завод, станцію, а потім упродовж місяців іще ліквідували «недоробки».
Читайте також: футбол дав донецьким компаніям фантастичні можливості для «пиляння» держбюджету
Не забуду, як до Києва на відкриття нашої залізної «Венери з ножем» приїхав сам Генеральний секретар товариш Леонід Ілліч Брєжнєв – якраз той випадок, коли притомних людей у процесі та навколо нього не спостерігалося взагалі. Серед них панувало не почуття відповідальності, не страх, не мобілізація, то була неприхована паніка. Здавалось, якби наказали, всі кинулися б, як в анекдоті, фарбувати траву. Звісно, останні штрихи наводили, коли кортеж генсека вже наближався до Лаврентіївни, як її негайно охрестили. Ніколи не забуду обличчя тих бідолах, включно із зазвичай незворушною пикою нашого намісника від Політбюро. Чого вони боялися? Генеральний секретар усе одно вже нічого не тямив і не пам’ятав. Вони боялися, бо інакше не могли й не вміли.
Показуха – принцип взаємодії не капіталістичного, тим більше не постіндустріального суспільства, а хіба що феодалізму та його пізніших реінкарнацій (зокрема, реального соціалізму). Повсякденна практика сучасної України свідчить, що ми знову перебуваємо в черговій постфеодальній схемі.
Читаю білборд біля свого дому: «Дорогі кияни! Кільцеву електричку запущено! Навколо Києва за 50 хвилин!» Звітували. Забули згадати, що ходить вона рідко, а Київ об’їжджає насправді за півтори години. Показуха.
Навколо оновленого «Олімпійського» поклали плитку. Наступного дня після офіційного відкриття стадіону (з шароварами, Шакірою і Януковичем) її почали доводити до пуття: «Сільно бистро спєшилі». Показуха.
Здали першу чергу моста. Приїхав прем’єр. Через кілька днів об’єкт знову закрили, бо не добудували з’їзди. Показуха.
Спорудили нову масштабну розв’язку біля елітної Кончі-Заспи. Відкрили з фанфарами, вже традиційно перетнув ножицями стрічку прем’єр. Натомість залишається без відповіді питання, чи аж настільки потребували прості кияни розв’язки вартістю кількасот мільйонів гривень, бо ж для столиці це місце не було основною транспортною проблемою. Показуха.
До речі, щодо врочистого перерізання стрічки першими особами: навіщо? Хіба це не з минулого століття? Яка логіка появи президента на відкритті скромної алеї з альтанкою на березі дніпрової затоки? Що робив очільник Кабміну на відкритті приватної лікарні, до якої держава не має жодного стосунку?
Відчуття недоладності насправді виникає від поєднання двох протилежних за змістом імпульсів. Первинний – це попиляти бюджет. Це зрозуміло, природно, органічно. Додатковий – спробувати ще й здобути на цьому якусь популярність, якщо йдеться про низи, та похвалу, якщо йдеться про начальство. Не треба на один процес навантажувати забагато функцій. Несучі конструкції можуть не витримати.