Ну, може, не так буквально, але співчуття йому висловлюють. Тільки за те, що в нього не склалися стосунки з російським президентом.
Тут одразу сила-силенна непорозумінь. Починаючи з тієї миті, коли років так приблизно сім тому хтось із доброго дива назвав Януковича проросійським політиком. Уважним спостерігачам від самого початку було зрозуміло, що Віктор Федорович більше цукерки ось так нізащо, за гарні очі сусідові навряд чи запропонує – байдуже, східному чи західному.
Так само вже досить давно було зрозуміло й те, що східного сусіда може влаштувати не цукерка, не ритуальне підтвердження лояльності (так звана поза покори, як висловлюються фахівці з поведінки приматів), яке ні до чого конкретного не зобов’язує, а тільки повна й беззастережна капітуля… pardon, інтеграція. Усі, хто бодай побіжно стикався з нинішнім гарантом, підтвердять, що інтеграція до Єдиної Неподільної на правах губернатора – це останнє, на що він погодиться. Надто важко дався йому нинішній Олімп, надто довго він туди дерся.
Інакше кажучи, жорстке зіткнення інтересів та амбіцій було закладене ще на стадії формування нинішньої колізії, причому невідомо, що в ній важить більше: інтереси чи амбіції. Дивно тільки, що конфлікт оголився тільки тепер (а не хоча б торік, коли публічне приниження з продовженням оренди ЧФ РФ бази у Севастополі було не менш наочним). Але це ніяк не означає, що амбіції українського президента є синонімом національної гідності, а інтереси його особисто та його групи підтримки дорівнюють національним інтересам. Вони можуть хіба що збігатися на окремих ділянках, не більше.
От припустімо на хвилинку, що хаотичні борсання Януковича останнім часом, зокрема між Страсбургом, Варшавою та Ашгабатом, каналізуються в більш-менш раціональне річище: ганебні політичні процеси буде спущено на гальмах, євроінтеграційні зусилля максимально пришвидшено, країну розвернуто в той бік, де ринки й гроші (а також сенси й цінності), себто в Європу… Чи стане в суто прагматичному відношенні нинішній глава держави прийнятнішим для тих, хто бачить Україну не лише як територію для заробляння грошей і майданчик для самоствердження? У тім-то й річ, що уявити таку послідовну еволюцію можна лише умоглядно: заради неї довелося б розгорнути догори дриґом усю піраміду стосунків, на яких тримається чинна влада, трансформувати стратегії, змінити логіку прийняття рішень, ревізувати тезаурус… Після цього залишилося б хіба що змінити прізвище першої особи. Та ні, досить фантастики.
То що робити суспільству? Адже на голову президента України падає гнів потужної російської інформаційної машини, й не лише інформаційної – і це лише початок. А наші спецслужби поки довели свою ефективність хіба що у знешкодженні юних пасіонаріїв і закритті принт-шопів. Повірити в «патріотичність» нинішнього гаранта і підтримати його, незважаючи ні на що? Ніхто не обіцяв, що моральний вибір буде легким…
Звісно, мені неприємно, коли іноземці наїжджають на президента моєї держави. Проте це не змусить мене підставити йому плече. Проста аналогія: запитайте білоруських опозиціонерів, чи співчували вони з буцегарень «бацькові», коли його мочило російське НТВ.
Натомість, думаю, сьогодні має йтися про інше. Вразливість Януковича може бути використана нами, громадянами. Без будь-яких зобов’язань з боку громадянського суспільства. Це стане можливим, якщо тільки це суспільство сформулює власний маневр незалежно від іноземців і незалежно від інституціональної опозиції. Платформою для тиску, власне, й має стати патріотизм, якщо розуміти його як захист інтересів громадянина, а не інтересів еліт. І якщо ці еліти по ходу трохи розгублять свою самовпевненість, своє нахабство, свою ненажерливість, мої власні патріотичні почуття ніякої шкоди не зазнають.