З огляду на те, наскільки важким був цей рік, наявність бодай якогось культурного життя в Україні у 2022-му — це вже неабияке досягнення. Якби не подвиг ЗСУ і загалом усього українського народу, цієї статті могло б не бути взагалі. На щастя, цього року українське культурне життя не лише тривало, але й залишалося доволі активним: відбувались фестивалі, прем’єри, форуми, виставки, презентації, нагородження. У тих чи тих форматах відбулися майже всі заплановані великі події, хоча усе це радше підтвердження сумної і хибної думки про те, що спротив і перешкоди — це живильна атмосфера для культури. Неспокій може надихати, проте війна не сприяє спокійній праці митця. Хай там як, українська культура заперечила вислів «Коли говорять гармати, музи мовчать».
Кіно
Від 2016-го в Україні виходило приблизно по 30 наших фільмів щороку, і в рецензіях багатьох кінознавців дедалі частіше почала виринати поки несмілива, але нав’язлива думка про те, що кількість поступово почала переходити в якість. В 2022-му з’явилося декілька знакових картин: «Відблиск» Валентина Васяновича, «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Я і Фелікс» Іри Цілик тощо. Зрозуміло, що знімали й монтували їх не тільки цього року та й із прокатом є багато проблем, однак це вже серйозна заявка на те, щоб сказати: «Так, у нас є нове українське кіно».
Читайте також: Кіно у Венеції: уся краса без кровопролиття
Крім того, українські фільми були представлені на всіх провідних світових кінофестивалях, а найбільше нам пощастило у січні на «Санденсі»: «Клондайк» став найкращим у категорії «Світове художнє кіно (драма)», а «Будинок зі скалок» Сімона Леренга Вільмонта (копродукція Данії, Швеції, Фінляндії й України) здобув приз за режисуру світового документального кіно. І загалом цей рік, зважаючи на всі обставини, був дуже плідним для нашої документалістики, про що більше, певен, будуть говорити в 2023-му (так «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вже увійшов у програму наступного американського кінофестивалю «Санденс»).
Читайте також: Максим був парубок моторний, і хлопець хоч куди Оса
Також порівняно успішними в прокаті були «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка, «Снайпер» Мар’яна Бушана і «Максим Оса: золото Песиголовця» Мирослава Латика (перша в українській історії екранізація коміксу). І вже у грудні під супровід сирен і відключення електроенергії таки відбувся 51 й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Тож наше кіно не тільки є (попри те, що в Україні йде війна), але й досить успішно розвивається, привертаючи увагу не тільки вдома, а і у світі (почасти завдяки тому, що в Україні йде війна). Тому зі стриманим оптимізмом уже можна казати, що попереду нас чекає тріумф українського кіно і насамперед документального.
Література
Комусь рік запам’ятався «шкандалем» за участю Юрія Андруховича і російського письменника Міхаіла Шишкіна, комусь — «викриттям» Доржа Бату, комусь — зливою премій і відзнак, що бурхнула на голову Сергія Жадана (загальною кількістю 11 штук). Але найголовніше — це те, що книжки продовжували виходити, їх купували, читали й обговорювали. Ба більше, практично все обіцяне видавцями зрештою потрапило до читачів. Все інше — нюанси. І хоч у травні так і не відбувся Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал», однак у жовтні провели XXIX BookForum – у змішаному варіанті і без ярмарку, зате з Марґарет Етвуд, Нілом Ґейманом, Ювалом Ноєм Харарі й Абдулразаком Гурни (хай онлайн, але вони з нами).
Читайте також: Переможний культурний голос України: як відбувався XXIX BookForum
У грудні Книга року BBC-2022 традиційно оголосила переможців: Андрія Сем’янківа з романом «Танці з кістками. Медичний трилер», Андрія Бачинського з дитячою книжкою «Примари Чорної діброви» і Павла Казаріна з есеїстикою «Дикий Захід Східної Європи». Втім, українців, судячи з реакції в соцмережах, найбільше зацікавили не тексти, а те, що:
1) усі переможці голомозі;
2) двоє з них нині служать у ЗСУ;
3) книжка Казаріна — це переклад.
Читайте також: Франкфурт-2022: як робити бізнес на книжках
Ну не можемо ми без срачів (іншого слова годі добрати – Ред.)! Це у нас найпоширеніша форма обговорення нашої культури, бо де два українці — там три гетьмани, притому кожен з них вважає себе письменником. Але зі справ книжкових мені найбільше запам’ятався один момент. У квітні вийшов переклад праці Ролана Барта «Camera lucida» із таким щемким написом: «Надруковано 7 квітня 2022 року в місті Києві під час російської загарбницької війни проти української незалежності». Лише через такий напис варто було придбати це видання.
Музика
Мелодії російсько-української війни — це поетично-емоційна історія протистояння двох народів, яка має всі шанси надовго пережити ці буремні часи. За цей рік склався цілий строкатий саундтрек популярної музики воєнного часу, де варто відмітити таке:
– ще 7 лютого фольк-реп гурт «Kalush Orchestra» випустив пісню «Стефанія», із якою вони виграли Євробачення-2022;
– 5 березня Андрій Хливнюк з «Бумбоксу» заспівав «Ой у лузі червона калина…», що вразило навіть Pink Floyd. Притому вразило настільки, що у квітні британські ветерани зібралися після великої творчої відпустки задля того, щоб записати кавер на цю пісню;
– одним із неформальних гімнів війни у березні 2022-го став «Байрактар» Тараса Боровка;
– Христина Соловій переробила італійську фольклорно-партизанську пісню «Bella Ciao» на «Українську лють»;
– гурт «Без обмежень» підсумував українське горе словами «Згадуєш лютий, а дому нема, Замість дому – війна» у журливій пісні «24/02»;
– Святослав Вакарчук від перших днів війни їздить підбадьорювати військових і простих українців до прифронтових сіл і міст, а у липні випустив душевну композицію «Квіти мінних зон»; а ще раніше, у квітні – пісню «Місто Марії», присвячену героїчним захисникам Маріуполя;
– музикант і продюсер Юрій Гуржи, поет Григорій Семенчук, поетка і сценаристка Любов Якимчук, а також співачка і письменниця Ірена Карпа створили популярний проєкт під егідою Мистецького Арсеналу — альбом «Ukrainian Songs Of Love And Hate»;
– Рейтинг «Top 100 Music Videos Ukraine» в ютубі довго очолював медитативний трек «Чути гімн» від SKOFKA, написаний в пам’ять друга, який загинув, захищаючи Україну;
– виконавець МЮСЛІ UA зробив мікс з виступу екс-Прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона в Києві та смішних куплетів про нього в пісні «Добрий день Everybody» (feat. Vasia Charisma).
Читайте також: Мелодії війни
Було ще багато інших музичних досягнень. Українське суспільство народжує дуже багато талановитих пісень не тільки тому, що ми — «співочий народ», а передусім тому, що так ми переживаємо свої страждання, виспівуючи їх, убираючи їх у доречні слова, які полегшують спільний біль. Такий народ можна перемогти тільки повністю його знищивши, проте з таким піснями й помирати не страшно.
Театр
Український театр пережив за цей рік багато струсів і змін, які для Тижня майже вичерпно описала театрознавиця Ганна Веселовська в матеріалі «Український театр у часі війни». У згаданій статті зібране все найцікавіше, що відбувалося на нашій сцені в 2022 році. Інший погляд на сучасну українську театральну ситуацію подає Павло Яремак «Сценічне дзеркало війни».
Читайте також: Український театр у часі війни
А від себе додам, що дедалі частіше чую від друзів: «Так давно не був/не була в театрі, дуже хочеться сходити на щось захопливе». І у відповідь на це афіші на січень-лютий уже обіцяють багато непересічних і незабутніх театральних вражень. Лишилося тільки дочекатися: прийти, побачити і перемогти.
Отже…
Символічно, що цей рік офіційно проголошений роком Григорія Скороводи — мандрівного філософа, роль якого по-своєму мимоволі приміряли мільйони українців, змушених кинути домівки та шукати щастя по всьому світу. До речі, серією відеорозповідей Тараса Лютого про Сковороду Тиждень відкрив свій проєкт Skovoroda auditorium.
2022-й — це рік, коли нашу країну і культуру хотіли знищити, але ми вистояли і даємо бій. Це рік, коли до нас приїжджало багато селебрітіз з усього світу: Анджеліна Джолі їла круасани, Шон Пенн обіцяв розплавити свій «Оскар», Бенксі малював на руїнах тощо.
Українська культура — водночас і тендітна рослинка, що пробивається крізь асфальт, і хаотичне та на позір патріотичне «Велике будівництво».
2022-й — рік проваленої на міністерському рівні евакуації музейних і виставкових експонатів, а також проблемної чи то ліквідації, чи то реорганізації Довженко-Центру. Це рік, коли стали дуже помітні не тільки зовнішні вороги культури, а й внутрішні, серед яких, крім усім відомих персоналій, є також наші давні гріхи – недбальство, нехлюйство і непрофесіоналізм, помножені на кумівство й політичну інфантильність. Українська культура — водночас і тендітна рослинка, що пробивається крізь асфальт, і хаотичне та на позір патріотичне «Велике будівництво».
2023 рік, безперечно, стане роком нових викликів і, поза всякими сумнівами, нових звершень, бо нам не звикати битися на всіх фронтах, перемагаючи у, здавалось би, безвихідній ситуації. Бо така вже вона ситуація української культури — одвічний бій із собою та своїми недругами, проте із непохитною вірою у те, що «на оновленій землі врага не буде, супостата…»