Журі, очолене Джуліанн Мур, пощастило із відібраними фільмами, адже майже кожен із них – це гарно розказана історія. Можливо, зрештою, тому судити основний конкурс також запросили нещодавнього Нобелівського лауреата з літератури Кадзуо Ішіґуро: він-то точно має розбиратися в майстерних оповідях! До речі, це доволі поширена практика для Венеції – залучати письменників такого рівня (у різні роки в цьому амплуа побували, зокрема, Умберто Еко, Гюнтер Ґрасс і Маріо Варгас Льйоса). Тим цікавіше, що в 2022-му фільмом відкриття італійського фестивалю стала екранізація бестселера Дона Делілло «Білий шум» (що, між іншим, невдовзі вийде в українському перекладі в видавництві «Темпора»). В романі американського прозаїка мало не із документальною точністю зафіксовано життя однієї родини, а також дуже реалістично описано загадкове повітряно-токсичне явище.
Читайте також: Нора Гомрінґер: «Я не знаю, як можна аполітично реагувати на цей світ – поетичне завжди політичне»
Імовірно, саме такий старт по-своєму вплинув на те, що одну з двох головних нагород у Венеції – «Золотого лева» отримала Лора Пойтрес із документальним фільмом (єдиним в конкурсі) «Уся краса і кровопролиття» про фотографиню й активістку Нан Ґолдін, яка хоче притягнути до відповідальності фармацевтичну компанію Purdue Pharma, яка винна в опіоїдній епідемії (насамперед через розповсюдження знеболювального препарату оксиконтин, від передозування яким в США помирають тисячі людей щомісяця). Документалкам нечасто дають першорядні відзнаки, останній раз у Венеції це сталося в 2013 році, коли італієць Джанфранко Розі здобув перемогу зі своїм фільмом з назвою, яка вичерпно окреслює його тему, – «Священна римська кільцева».
Трейлер стрічки «Уся краса і кровопролиття»
Втім, видається, що така зацікавленість в неігровому кіно викликана передовсім тим, що наша реальність перевершує будь-які фантазії, а великий екран стає радше привидом утекти від дійсності, аніж спробувати її проаналізувати. Тому такими цінними є фільми, подібні на зроблений Пойтрас, що привертають увагу до актуального. Водночас один із сюжетів «Усієї краси…» – це боротьба із власниками вище зазначеної компанії – родиною мільярдерів Саклерів, які, крім того, що зробили наркозалежними значну кількість американців, ще й активно підтримують музеї і мистецькі спільноти. Останнє якраз найбільше і непокоїть Ґолдін і Пойтрас, адже в такий спосіб негідники постають філантропами й естетами, ведучи свій бізнес на крові за фасадом доброчинності та добропорядності. Загалом подвійні стандарти й огида до світу, в якому вони панують – одна з наскрізних тем кінофестивалю.
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Саме тому приз за найкращий дебют і друга за значущістю нагорода – Гран-прі (Срібний лев) – відійшли фільму Аліс Діоп «Сент-Омер» про вагітну письменницю, яка слідкує за судовим процесом над сенегальською іммігранткою, що залишила 15-місячну доньку на пляжі на вірну смерть від припливу. Взаємозв’язки автора (частіше жіночої статі) і твору (об’єкт чи суб’єкт) – ще один визначальний лейтмотив у Венеції. Авторка розмірковує про процес творення та вбачає у вчинкові нещасної жінки відлуння того, що скоїла Медея. Однак життя все одно багатше за будь-яку міфологію з її богами, яких люди, як звірялися самі давні греки, створили через свій страх перед природною стихією.
Кадр з фільму «Сент-Омер»
Страх бути нецікавим ширшим масам, острах опинитися у гессівській Касталії чи вежі зі слонової кісти – одна з проблем усіх кінофестивалів, і Венеційський тут не виняток. Його програму змушені складати так, щоб представити (а ще краще – показати прем’єру) найновіше голлівудське кіно. І тут якраз чатує небезпека перетворитися на італійський філіал Оскара, якої цьогоріч загалом вдалося уникнути.
Так, дві акторські роботи в двох американських фільмах одразу ж називали безумовними фаворитами на здобуття нагород за головну жіночу і чоловічі ролі. Це Ана де Армас, що зіграла Мерлін Монро в байопіці «Блондинка» Ендрю Домініка, і Брендан Фрейзер, який тріумфально повернувся в кінематограф після десяти дуже непростих для нього років, зігравши в «Киті» Даррена Аронофскі майже 300-кілограмового батька, який хоче порозумітися з 17-річною донькою після того, як вісім років тому кинув сім’ю заради коханця. Обидва покази завершилися оваціями (вважатимемо, що це вже відгомін майбутньої Оскарівської церемонії), однак, аплодисменти після нового фільму Мартіна МакДони «Банші Інішерина» тривали все ж довше (журналісти так і не змогли точно порахувати скільки хвилин плескали вдячні глядачі – 12 чи 13).
Трейлер стрічки «Банші Інішерина»
І Колін Фаррелл, один з двох центральних акторів «Банш», і отримав Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль. Тоді як приз за найкращий сценарій забрав МакДона. Цей британо-ірландський режисер доволі довго був просто геніальним драматургом, аж поки не вирішив явити свій геніальний талант і в режисурі, випустивши спочатку короткометражку «Шестизарядник» (2004), а потім повнометражку, яка дуже скоро стала культовою, – «Залягти на дно в Брюґґе» (2008). Його «Банші Інішерина» талановиті якраз своєю театральною відточеністю рухів і реплік, а не запаморочливою фабулою. Та передусім це чудово розказана історія, розіграна з вишуканою грацією та практично музичною гармонією.
Найкращою ж акторкою визнали Кейт Бланшетт за роль диригентки Лідії Тар в психологічній драмі «Тар» Тодда Філда, що намагається поводитися професійно у добу, коли особисте життя і кар’єра можуть бути легко зруйновані «культурою скасування», безжальною у своїй засліпленій люті проти всіх, хто не вкладається в мінливий і часто несправедливий «порядок денний». Хоч із цим в «Тар» напозір усе гаразд (більшість теперішніх вимог до артгаузу дотримано), бо Тар має стосунки з провідною скрипалькою у своєму оркестрі, що, врешті-решт, і призводить до проблем. Знаково, що перші 15 хвилин фільму зроблено як інтерв’ю з головною героїнею, яке бере справжній журналіст і багаторічний автор «Нью-Йоркера» Адам Ґопнік.
Читайте також: Рой Хен: «Щоразу, коли я намагаюся писати як громадянин світу, космополіт, усвідомлюю: я єврейський, ізраїльський письменник»
Та загроза «стати на герць» з вибором Американської академії кіномистецтв усе ж виявилася доволі спокусливою, і журі в Венеції виділило серед інших картину «Цілком і повністю» – таку собі цілком і повністю посередню й неоригінальну історію про молоду пару закоханих канібалів (яких толерантно звуть «їдці»). Її режисер Лука Гуаданьїно став найкращим на фестивалі, а «людожерка» Тейлор Расселл поїде додому, хоч і голодна, але з премією Мастроянні, яку вручають найкращій молодій акторці. Дивно, що нічого не перепало її партнеру – усюдисущему Тімоті Шаламе, але, певно, Мур із компанією постановили, що йому досить уже й самої любові дівчаток-підлітків у всьому світі, а престижна статуетка може почекати.
Трейлер стрічки «Цілком і повністю»
Хоч Венеційський міжнародний кінофестиваль якраз святкує свій 90-річний ювілей, він на правах почесного і дещо непередбачуваного пенсіонера і у показаних поза конкурсу фільмах не втомлюється говорити про сучасність навіть там, де її ніби й нема. Зокрема, в документальному «Київському процесі» Сергія Лозниці (спільне виробництво Нідерландів й України) про суд над нацистськими злочинцями в Києві в 1946 році. Реалії того часу, на жаль, дуже подібні на нинішні, бо чи історія знову повторюється чи це то вкотре злий фатум продовжує випробовувати Україну. І хочеться вірити, що ми пройдемо всі випробовування з гідністю та будемо тішитися перемогою як над усіма ворогами, так і над усіма конкурентами одного з прийдешніх італійських кінофестивалів.