1914–2014. Український рахунок

Історія
1 Серпня 2014, 11:17

Здається, немає потреби нагадувати, з чого все почалося, але розставити крапки над «і» все ж таки варто. Отже, на початок ХХ століття у світі склалася система взаємозалежностей: вільних земель не залишилося, всі вони – як власні території, так і заморські колонії – виявилися розподіленими здебільшого між кількома надпотужними державами, тож подальша боротьба за ринки збуту й сировинну базу була неминучою. До того ж логіка об’єктивних інтересів накладалася на логіку суб’єктивних забобонів і фобій, адже переважну частину áкторів становили держави, побудовані, попри певну модернізацію, на середньовічних засадах: більшість із них були монархіями – конституційними або абсолютними.

Припустімо, Франція потерпала від комплексів ганебної поразки й утрачених земель (Ельзас-Лотарингія) у Франко-прусській війні 1870–1871 років. Припустімо, Британія намагалася зміцнити свій статус володарки морів – імперії, над якою ніколи не заходить сонце. Припустімо, Німеччина страждала від запізнення до розподілу пирога (до речі, творець імперії Отто Бісмарк за 40 років до того свідомо уникав змагання за колонії, вважаючи, що таким чином убезпечить свою країну від конфліктів). Припустімо, Австро-Угорщина сподівалася утримати різнорідні за мовою, культурою й розвитком провінції в межах морально застарілого – нехай з елементами демократії – державного утворення. І, схоже, лише Росія серед основних гравців керувалася не прагматичними міркуваннями, а ірраціональними ідеологічними мотивами: стати «парасолем» для всіх слов’янських народів, центром східнохристиянського світу, оволодіти нарешті предметом обсесивної манії – Константинополем.
Привід для війни не такий уже формальний: організатор замаху на ерцгерцога Франца Фердінанда, начальник сербської розвідки полковник Драґутин Димитрієвич був за сукупністю заслуг ще й агентом російського генштабу. Таким чином, відповідальність за вбивство спадкоємця австро-угорського престолу падала не лише на Сербію, а й на Росію – саме так це й сприйняли в Берліні та Відні, що викликало відповідну, фактично адекватну, реакцію.

РФ не хоче відмовитися від статусу імперії й пройти той шлях, яким решта сусідів по континенту рушила століття тому

Наступна війна стала випробуванням на міцність для архаїчних державних організмів трьох європейських імперій та однієї азійської, якого жодна з них не витримала. Десять мільйонів людських жертв, десятки мільйонів інвалідів, незбагненні мате­ріа­льні втрати, гуманітарна катастрофа на величезних територіях – ось який результат мала демонстрація соціально-політичного анахронізму й інфантильності на міжнародному рівні. Україна в цьому пасьянсі була не першим, але й не останнім пунктом супе­ре­чок хоча б з огляду на її географічне становище, природні, економічні та демографічні характеристики. Щоправда основні учасники конфлікту сприймали її радше як об’єкт, аніж суб’єкт міжнародної політики, але передумови для суб’єктності в неї вже на той момент були фактично не менші, ніж у Польщі, Угорщини чи будь-якої іншої країни, яка з’явилася на континенті за підсумками війни.

Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом

Власне, так і сталося: Україна як держава народилася, точніше, відродилася. Стверджувати, що це сталося внаслідок інтриги Габсбурґів чи Гогенцоллернів, – означає вдаватися до примітивного повторення імперської казочки. Те, що УНР, Гетьманат чи Директорія були недосконалими з погляду ідеології та менеджменту, не робить їх унікальними – через ті самі «хвороби зростання» пройшли всі новітні держави Європи. Ну а сучасні події допомагають до кінця усвідомити, що так звана громадянська війна, внаслідок якої Україна втратила державність, щойно її здобувши, – такий самий міф, як і нинішній московський пропагандистський штамп: ідеться про пряму інтервенцію сусідньої країни з подальшими анексією та колонізацією.

Керівництво комуністичної Росії попервах дало УРСР досить широку культурну автономію, проте це свідчить не так про добру волю Лєніна чи Сталіна, як про визнання України як такої – її сили й потенційної небезпеки для імперії нового зразка. Можна сперечатися, наскільки виправданою була співпраця наших національних еліт із колоніальною адміністрацією, але, вочевидь, вона була щирою. Тільки широкі маси на це не купилися. Московські лідери боялися недарма: Україна (точніше, та її частина, яка залишилася під Москвою) стала для центрального уряду головним болем, осередком постійної збройної боротьби. Останнім часом зав­дяки популярному роману згадали про феномен Холодноярської республіки – довготривалого антибільшовицького повстання на Черкащині. Але не слід забувати, що впродовж усіх 1920-х кількість збройних виступів проти радянської влади в Україні сягала сотні щороку! Українці боролися за свободу, і тільки знесилення нації внаслідок Голодомору (який, вочевидь, задля цього й було організовано) поклало край активній фазі спротиву.

Читайте також: Нестор Махно – завжди винний і завжди герой

Вочевидь, немає потреби нагадувати про унікальну сторінку в історії не лише України, а й цілої Європи: діяльність Української повстанської армії під час і після Другої світової. Єдине, що слід зай­вий раз підкреслити: партизанська війна, яка тривала понад 10 років, мала не локальний, а загальноукраїнський характер. У повстанських загонах брали участь вояки зі Сходу, а підрозділи УПА успішно діяли за ме­жа­ми західних областей. Після жорстокого придушення визвольного руху керівництво радянської імперії взяло курс на асиміляцію українців у межах концепції «нової історичної спільноти»: практика замовчування та фальсифікації історії, утисків національної культури й мови сягнула свого піка вже в останні десятиліття СРСР. І все ж, попри всі зусилля, українці не заспокоювалися, постійно виникали вогнища спротиву, тепер уже здебільшого морального. Саме наявність внутрішньої опозиції, яка часом виходила на поверхню у вигляді чи то виступів дисидентів, чи то творів патріотично налаштованих митців, зумовила внутрішню готовність України, здавалося б, до ноги вичищеної від «буржуазного націоналізму», до національного дискурсу й творення (відтворення) власної держави після розпаду СРСР.

Утім, упродовж останніх 23 років колишня метрополія не полишала спроб повернути собі ласий шматок, удаючись до економічної окупації, втягнення до політичного альянсу, нарешті, прямого силового тиску, тобто війни. Знову ж таки йшлося не так про практичні міркування, як про ідеологічну матрицю. Найкраще її сформулював 20 років тому гуру сучасної політології Збіґнєв Бжезінський: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною, підкупленою, а згодом підкореною, Росія автоматично перетворюється на імперію». У тім-то й річ, що РФ не хоче відмовитися від статусу імперії й пройти той шлях, яким решта сусідів по континенту рушила якраз століття тому. Ось у якому сенсі можна розуміти війну, кінець якої ми переживаємо. Вона почалася в 1914 році й пройшла низку етапів: ліквідація монархій (Перша світова), розпад імперій (Друга світова), становлення громадянських суспільств (холодна війна). Ось чому для всієї Європи має першочергове значення перемога України над Росією в цій останній, вирішальній стадії війни: вона означатиме капітуляцію імперської моделі розвитку, відмову від парадигми ХІХ століття й наближення впритул до вирішення проблем ХХІ століття.

Читайте також: Українське ХІХ століття: асиміляція неможлива

Можна вже констатувати остаточний відхід, передусім ментальний та економічний, України від Росії. В українському суспільстві усвідомлення його сталося на наших очах і, схоже, супроводжувалося відчуттям полегшення: нарешті залишається в минулому шизофренічна роздвоєність ідентифікації, бере гору чесна визначеність. У хворому російському суспільстві цей процес емансипації тільки-но розпочався. Як офіційна ідеологія РФ, так і масова свідомість розглядає українців уже не як частину своєї спільноти, а радше як ворогів, котрим треба помститися за руйнацію звичної картини світу. Це влучно зауважила днями Оксана Забужко: «А всі помітили, що з початком бойових дій ми для нападників стали вже не «хохлы», а «укры»? Дискурс змінився, нас «підвищили рангом». На місце смішного, дебілкуватого тубільця-салоїда («младшего брата») в імперській свідомості з’явився таємничий, грізний «укр», який чомусь замість «растворять ворота» й наливати б’є в морду. […] «Укри» – це і є, по факту, визнання української незалежності: кінець колоніального міфу. […] Це антиколоніальна війна, так. А Революція гідності – лиш один із її псевдонімів».
Перемога – питання часу. Після неї відбудеться завершення формування нових цивілізаційних викликів і виникне потреба в нових відповідях на них.