В україномовній пресі, а часто й у британських виданнях читаємо, що в геополітичній, конституційній та економічній кризах, які спіткали Сполучене Королівство, винні лише пенсіонери й бідняки. Проте ці групи населення зовсім не такі численні, щоб виграти національний референдум за високої явки. То який же вигляд має типовий прихильник «брексіту»?
Найперше треба визнати, що в тих припущеннях таки є трохи правди. Демографічний аналіз показує п’ять явних взаємозв’язків: прибічники членства в ЄС молодші, більш освічені, заможніші, належать до вищих соціальних груп і, ймовірніше, мешкають у центрі великих міст. Але це лише загальні тенденції — нюанси куди цікавіші.
Один із них — явище «протестного голосу». Через мажоритарну систему багато британців призвичаїлися до того, що їхнє власне волевиявлення не має жодної ваги. У деяких округах одна з партій перебуває у владі 100 років: для електорату решти політсил альтернативи не існує, фактично висловити свою думку на парламентських виборах вони не можуть. Це очікувано породжує сильне почуття несправедливості. Референдум подекуди вважали єдиною нагодою послати сигнал умовному істеблішменту: особисто Девідові Кемерону, лондонським банкірам, зарозумілій панівній верхівці, далекій від простого народу міській еліті, урядовій політиці суворої економії тощо. Мовляв, треба почути роботящий промисловий Північний Схід.
Читайте також: ЗМІ про саміт ЄС: 27 країн у переговорах із Британією
Ні для кого не секрет, що офіційна кампанія за збереження статус-кво була дуже слабка й млява. Її речники намагалися всидіти на двох стільцях, маючи на думці, що занадто палка підтримка європейської інтеграції дорівнює політичному самогубству: все-таки треба зважати на гордий острівний менталітет. Із цієї ж причини до дискусій узагалі не долучався сам предмет голосування — Євросоюз. Не було спроб зрозумілою мовою донести до виборців, що доброго спільнота робить для них, як впливає на їхнє повсякденне життя. Усе зводилося до того, що ЄС не такий уже й хороший варіант, але альтернатива ще гірша.
Прихильники «брексіту», навпаки, могли обіцяти горезвісні молочні ріки й масляні береги. Задіювалися всілякі осередки та політсили, щоб порушувати гострі питання з різних боків і переконувати різноманітні групи населення. Найодіозніші чутки поширювали невеликі місцеві організації, від яких в разі потреби було легко відректися. Цей табір мав гучну рекламу й привабливі гасла: візьмімо бодай саме слово «брексіт», яке вже знають у всьому світі. Будь-які негативні прогнози щодо наслідків виходу, навіть від знаних спеціалістів і світових лідерів, відкидалися як нагнітання страху та залякування. Міністр юстиції і супротивник ЄС Майкл Ґоув влучно описав антиінтелектуальний дух кампанії: «…Люди в цій країні втомилися від експертів».
Іще один факт: «бримейнери» (звучить не дуже!) не домоглися активної участі в референдумі своїх однодумців. За різними даними, на дільниці пішло тільки 31–36% громадян віком 18–24 років. Так могло статися через звичайнісіньку апатію чи, можливо, упевненість у тому, що їхні голоси для перемоги не потрібні. Наприклад, алгоритми соцмереж налаштовані так, щоб показувати нам приємні дописи, з якими ми погоджуємося. Таким чином виникає своєрідна «ехокамера» однотипних поглядів. А ще серед моїх знайомих із вищою освітою панувала відома українському читачеві думка, що «всі брешуть», «не знаємо, кому вірити» і «все складно, важко второпати». Однак, навіть якби молоді люди голосували з таким самим запалом, як їхні бабусі та дідусі, кінцевий результат не змінився б. Винуватців треба шукати деінде.
Не можна не згадати, безперечно, головну тему кампанії — мігрантів. Ключовим аспектом стратегії апологетів «брексіту» були фрази на кшталт «масова імміграція вийшла з-під контролю» і «в ЄС що далі, то гірше». Перевантаження шкіл, лікарень і ЖКГ, а також низькі зарплати нібито «через них», а не багаторічні недогляди влади. Утім, показово, що найгучніші тріумфи «брексіту» припали на графства, у яких порівняно низький рівень імміграції. Тобто на ті, де про приїжджих довідуються не із власного досвіду, а зі шпальт газет. Скажімо, галасу наробила новина, що європейці мають право звертатися по фінансову допомогу для дітей, які постійно проживають в іншій країні. За два тижні до референдуму 49% опитуваних громадян думали, що більш ніж 12% усього бюджету на таку підтримку йде за кордон. Насправді 0,26%. У середньому прихильники виходу з ЄС гадали, що 20% населення Британії становлять мігранти із країн Союзу, симпатики спільноти — що 10%. Реально йдеться про 5%. Сприймання виявляється набагато важливішим фактором, ніж правда, і завжди знаходяться опортуністи, готові заробити політичні дивіденди на невігластві.
Певну роль відіграли також стереотипи стосовно дискримінації громадян-неєвропейців. Наприклад, Пріті Пател, міністр зайнятості (індійського походження), агітувала своїх земляків «урятувати наші ресторани», заявляючи, що досвідченим шеф-кухарям відмовляють у в’їзді до Британії через низькі квоти на працівників із-поза меж ЄС.
Читайте також: Із головою в невідомість. Чого чекати після «брексіту»
І ще про ЗМІ. Поливання Євросоюзу брудом та вигадування міфів стали чи не традицією навіть цілком серйозних газет уже 25 років тому, коли такий собі Боріс Джонсон був європейським кореспондентом Telegraph. «Завдяки» цьому 24% британців вірять, що ЄС забороняє імпорт «занадто вигнутих бананів». Після розширення спільноти у 2004-му таблоїди вказують на нових східноєвропейських мігрантів як на джерело замалим не всіх бід. Євросоюз змальовують корумпованою, зарегульованою, свавільною організацією, що йде на дно разом зі своєю валютою. Утворенням, де ніким не обрані бюрократи тільки й бачать, як примусити Велику Британію підкоритися їхнім підступним планам про федеральну європейську державу та позбутися національної ідентичності.
Найпопулярніші газети країни The Sun та Daily Mail були обома руками за вихід із ЄС, щодня повідомляли про нові жахи, які трапляються на континенті. Їх якраз читають майже 3,5 млн людей у нижчих соціальних колах, які часто-густо не дістають інформації з інших джерел. Для цих ЗМІ добрі всі засоби: від націоналістичних гасел про Велику Британію, яку «ми втратили через маніпуляції», до цілковитої брехні (Туреччина от-от приєднається до ЄС, і ми матимемо спільний кордон із Сирією).
Як на цьому тлі пояснити випадок Шотландії — тотальну підтримку європейського проекту? Мабуть, причина в тому, що на відміну від Англії, де ЄС слугує швидше цапом-відбувайлом, единбурзький уряд багато років не соромиться підкреслювати позитивні сторони співпраці й користь від Союзу, зокрема інвестицій. Популярна Шотландська національна партія впевнено задає тон дискурсу, що змушує пристосовуватися інші політсили та ЗМІ. Ба й місцеві версії лондонських таблоїдів якісь помірковані. Те саме стосується католицьких регіонів Північної Ірландії, які високо оцінюють близькі зв’язки з південною Республікою.
Читайте також: Французька преса про Brexit: найгірший наслідок — ланцюгова реакція
Якщо говорити про економіку, то хтось, звісно, голосував у надії забезпечити собі кращі матеріальні умови. Річ у тім, що окремі регіони справді тяжко переживають перехід від вторинного до третинного сектору. Замість того щоб за німецьким зразком зосереджуватися на нішах світового ринку й наполягати на високій якості, британські підприємства місцями не адаптувалися до нової конкуренції азійців, робилися залежними від державних дотацій, а потім скаржилися, коли уряд відмовлявся надалі підтримувати збиткові фірми. Такі промислові міста неймовірно страждали від урізання бюджетів та втрати робочих місць іще за Тетчер.
Виразний приклад — валлійський Еббу-Вейл. Цей колишній центр чорної металургії з 18-тисячним населенням пішов на спад у 1980-х. 2002 року в ньому закрився останній завод, а безробіття сягало 40%. Відтоді там запрацювали проекти з європейським фінансуванням більше ніж на €600 млн: нові дороги, школа, спортивний центр, вокзал, культурний комплекс, залізнична лінія, оновлене середмістя. 62% мешканців — найвищий показник в Уельсі — проголосували за «брексіт». Емоції перемагають логіку: що британський уряд, що Європейський Союз — це «ми» проти «них», істеблішменту. Адже когось треба звинуватити у своїх проблемах.
Є ще й інші, менші групи. Як-от ліві прихильники старих лейбористів, на думку котрих ЄС просуває занадто капіталістичний світогляд. Або праві економічні ліберали, для яких його світобачення, навпаки, надміру соціалістичне. Євроскептичні консерватори, які хотіли посилити свій вплив на партію (бо для того й задумали референдум, щоб назавжди закрити своє «європейське питання»). Лібертаріанці, які нічого не мають проти вільного руху людей і товарів, але не полюбляють політичної складової Союзу, особливо його парламенту. Мало хто здогадається, представники якої саме професії наймасовіше віддали свої голоси за «брексіт». 92% рибалок виступили з протестом проти обмежень Спільної рибної політики ЄС, які мають на меті зберігати запаси риби.
Читайте також: Німецькі медіа про Brexit: великі ризики для ЄС
Останній, але не менш важливий чинник — загальне зростання добробуту. Коли люди старіють і стають багатшими, їхні політичні погляди природно правішають. Тобто потреби найнижчого рівня вже задоволені, можна рухатися вгору до соціальних та культурних питань. До цієї групи, наприклад, належать мої батьки: вони вийшли з робітничих сімей і досягли певних успіхів у житті, а тепер прямують до того, що колись називали дрібною буржуазією, за мірками заможності майже дорівнюють середньому класу. Для них то був не бунтівний голос обурення, а класична консервативна спроба самозбереження. Інакше кажучи, «живемо тепер нормально, не дозволимо нікому цього в нас забрати».
Власне, такі люди вирішили долю країни. Здебільшого білі англійці, яких переконали, що їхнє комфортне майбутнє, заради якого працювали все життя, нині під загрозою. Один хрестик на бюлетені відновить наш зниклий суверенітет, розв’яже переплетіння десятиліть глобалізму й дасть бюджету мільйони фунтів, що їх можна буде вкладати, приміром, у систему охорони здоров’я.
До речі, ця обставина виправдовує цілковитий провал усіх опитувань: багато людей роками не голосували, не цікавилися політикою, тож статистичні моделі їх просто не враховували. Але тепер вони повернулися. І знайшли нові політичні орієнтири. Їм наобіцяли все, що тільки було можна: що вони матимуть контроль над кордонами, економікою та власною країною. Тобто все має бути краще, Британія повинна знову стати Великою. Як можновладці цього разу виплутуватимуться зі складного становища, яке власноруч створили? Вони самі ще не знають. Зрозуміло одне: найважливіша й найризикованіша політична гра в сучасній історії Великої Британії тільки починається.