Проте не підлягає сумніву одне. Виграв чи не виграв провладний кандидат свої кількасот голосів у місті на кількадесят тисяч мешканців, ні він, ні його опозиційний опонент не добилися морального права представляти міську громаду. На дільниці не прийшло й третини виборців – про яке представництво тут взагалі можна говорити.
Не Васильковим єдиним. Того ж дня вибори міських голів відбулися ще в кількох відносно невеликих містах. І скрізь – у ласій Ялті, депресивному Алчевську та напів-угорському Берегові – виграли провладні кандидати. Принаймні, серйозним сумнівам цей факт не піддають не тільки виборчкоми, але й незалежні спостерігачі.
Опозиція завжди говорить про підтасовки або тотальний адмінресурс. Василькову – підтасовки, Алчевську – безвихідь «донецької політичної машини»… Але звернімо увагу знов-таки на електоральну активність населення.
У Ялті, за офіційними даними, мера обирали близько 40 % виборців. При цьому переможець отримав 67 % голосів – порядку третини від усіх повноправних громадян. Щоправда, є нюанс: ще о 16.00 на дільниці в Ялті прийшло лише 15 % виборців. Явка аномально виросла в останні години голосування, і фахівці знають: таке аномальне зростання зазвичай свідчить про вкидання бюлетенів за певного кандидата. Але для нас це не так важливо: враховуючи однотурову систему виборів голів українських міст, вкидання навряд чи могло вплинути на кінцевий офіційний результат. Можемо тільки припустити, що насправді за нового мера проголосувала навіть не третина, а менше чверті постійних мешканців курорту.
У Береговому на дільниці офіційно прийшли трішки більше 48 % виборців (до речі, перепис населення 2001 року зафіксував серед мешканців міста майже рівно стільки ж етнічних угорців, хоча даний збіг явно є випадковим). Переможець отримав 55 % голосів. Інакше кажучи – ненабагато більше чверті голосів від усіх виборців міста. І, з точки зору «ідеальної» демократії, він стане мером тільки «на чверть».
А Алчевськ – взагалі рекордсмен. У списках виборців – понад 85 тис. громадян. Але проголосувало менше 20 тис. бюлетенів. І переможець отримав «аж» 51 % від цих голосів! Тобто, з формальної точки зору, новий мер Алчевська представлятиме приблизно лише кожного десятого городянина. Решта дев’ять із десяти просто мусять із цим погодитись.
Сама по собі ця ситуація не нова ні для України, ні для світової історії демократії. Справа в тому, що реальність ніколи не відповідає умоглядним схемам. Принаймні, не за умов всезагального, рівного й прямого голосування. Якщо половина, чи три чверті, чи 90 % виборців не прийшли голосувати – значить, вони не бачать зв’язку між рівнем свого життя та тими, хто повинен цей рівень забезпечувати. А якщо не протестують – значить, плювати їм і на можливі фальсифікації.
Таке буває у двох випадках. Або громадяни не довіряють нікому з кандидатів, або вони не вірять у власну здатність щось змінити: мовляв, усе одно буде, «як скажуть зверху». Найчастіше, втім, трапляється комбінація обох цих чинників. Декотрі опозиціонери сьогодні стверджують, що влада проголосила вибори саме у спеціально дібраних населених пунктах, де квітнуть подібні настрої.
Проте це не так – точніше, не зовсім так. Бо подібні настрої квітнуть скрізь. Згадаймо байдужість киян до справи призначення виборів столичної міськради та столичного міського голови. Київ вважається політично «просунутим» містом, соціологічні заміри регулярно демонструють чіткі політичні вподобання киян, у тому числі й щодо можливих кандидатів на посаду мера; ці ж заміри показують, що в цілому столиця лишається послідовно опозиційною до центральної влади, опанованої «донецькими»… Але майже ніхто з киян не знаходить часу просто постояти на площі в ім’я призначення виборів, на котрі кияни мають цілковите юридичне й моральне право.
Не бачать, за кого голосувати? Не вірять, що взагалі чогось досягнуть? Напевне, і те, й інше.
Йдеться про загальнонаціональний синдром, котрий є прямим наслідком суперечливої «помаранчевої» епохи. Згадаймо: Віктор Янукович став президентом теж завдяки лише третині українських виборців. Решта дві третини довіри йому не висловлювали. Але змирилися з рішенням меншості. Принаймні, до пори до часу.
Схоже, для більшості українців цей час, точніше, це безчасся триває досі. Минулі парламентські вибори таке відчуття лише поглибили. Той же Васильків під час парламентських перегонів минулої осені входив до 94 округу, де провладний кандидат Тетяна Засуха позбавила опозиціонера перемоги лише завдяки відвертим маніпуляціям окружкому та судів – маніпуляціям таким грубим, що центральній владі довелося взагалі відмовитись від визначення переможця. Тоді опозиціонерові для пристойного результату досить було просто бути опозиціонером. Але сьогодні, як бачимо, цього недостатньо. Втім, так само, як у вотчині регіоналів – у тому ж Алчевську – приналежність до ПР ніяк не гарантує високого відсотку голосів. «Караул устал».
Все вищевикладене підтверджує думку про цілковиту приреченість усіляких «повстань України», котрими займається нині «канонічна» опозиція. Можливо, такі акції мають сенс як певне тренування. Але в суспільстві вони лише збільшують загальну втому від політиків, нездатних забезпечити свої заклики практичними діями. І, повторимо втретє, ця втома стосується не лише опозиції, але і влади.
Владі, щоправда, це поки що вигідно: можна продовжувати «реформи заради стабільності», не надто переймаючись реформами, доки суспільство лишається стабільно пасивним. Але біда в тому, що жодне безчасся не буває тривалим. Президентські вибори, на котрих зазвичай голосують не так «за», як «проти», не можуть пройти за сценарієм виборів у славному місті Василькові. Навпаки: роздратований своїм постійним безсиллям виборець постарається відігратись як слід.
І дуже цікаво, наскільки це розуміють стратеги – як на Банковій, так і в опозиційних штабах.