Мені незручно повторювати гасло, яке тривалий час висіло на обгорілому фасаді Будинку профспілок на Майдані, тим паче, що написано його було англійською й призначено, вочевидь, іноземним гостям Євробачення: «Freedom is our religion». Не знаю, хто автор креативу, але я цілком солідарний: свобода — наша релігія. Що, звісно, не виключає сповідування іншої, власне, релігії як такої в кожному окремому особистому випадку, але це воно.
Спробую трохи знизити пафос і пояснити свою думку. «Стиль — це людина», — стверджував Жорж Бюфон. Стиль — це влада, додам я. За стилем своїх адептів пропонував судити вартісність певної ідеології Герман Гессе. Гітлер — це стиль, Сталін — стиль, Мао — стиль, Путін — стиль. Водночас де Ґолль, Тетчер, Рейґан, Обама — явища значною мірою естетичного порядку, за якими проглядаються цінності, світогляд, смаки… За браком ідеології як такої — ми ж дорослі люди й не розглядатимемо серйозно репліку двох-із-половиною-річної давнини щодо «лібертаріанства» — я намагаюся відстежувати передовсім стилістику нинішньої влади. Можу констатувати, що вона серйозно змінилася, і це, як мені здається, не є наслідком якихось кадрових пересувань, а внутрішніх змін у сприйнятті своєї функції.
Читайте також: Озирнися
Решта урочистих заходів у принципі також не зіпсувала святкового настрою, попри іноді відверто ворожу до нас негоду. Але, як завжди в таких випадках, я схильний спостерігати не те, що в кадрі, а, за змогою, те, що за ним. Люди, публіка, натовп справляють дивовижне враження. Вони красиві. На них приємно дивитися. Вони стильні, гарно вдягнені, в них осмислені обличчя. У такі моменти вони зазвичай піднесені й розчулені, але попри це їм важко вперти нещирість та брехню. І вони дають усім своїм виглядом і поведінкою зрозуміти, що цінують власну свободу, здатність самостійно обирати орієнтири й уподобання, бути собою, себто сумою індивідів, а не «глибинним народом», доєднатися до якого їх закликають зі сходу. Вони усвідомлюють свободу, впізнають її та цінують. Тому, до речі, й у буквальному сенсі обожнюють тих, хто цю свободу захищає ціною своєї крові, — видовище військового параду й маршу ветеранів російсько-української війни вражає щоразу саме по собі й у контексті народної любові тим паче.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
А тепер практичні висновки. Аж два роки Офіс президента разом зі створеною під нього партією намагалися комунікувати з обивателем. Те, що продавали своєму виборцеві «слуги» Зеленського, було призначено для нього, обивателя, затурканого, недовірливого й водночас готового авансом плескати черговим фокусам чергового штукаря. Жодні нові дороги з ліхтарями не забезпечать «слугам» масової підтримки — обиватель не вміє аж так цінувати набутки, щоб прийти на вибори й кинути правильно заповнений бюлетень. Жодного здорового глузду, тобто жодного егоїзму, особистого інтересу, раціонального мотиву він не має, інакше не був би обивателем, і це перше. Друге: обиватель не любить бути серед лузерів (хоча особисто кожен із них таким і є), тому він зважає на тих, хто, на його думку, сильніший.
Єдиною перспективною цільовою аудиторією для «Слуг народу» є та частина народу, яка мимоволі встає при звуках гімну, шанує прапор і своїх захисників. Але щоб заслужити її прихильність, треба не займатися хай корисною, але показухою, не відмазувати замазаних по маківку посіпак і спонсорів, а нарешті назвати війну війною, скасувати раз і назавжди заборону відповідати на обстріли, перестати кошмарити ветеранів і вибачитися перед ними, розмістити, дідько, оборонне замовлення на вітчизняну техніку й, дідько, набої! Інакше… Янукович, знаєте, теж дороги почав був будувати, але його це не врятувало.