В останні десятиліття існування Кримського ханства, як писав хроніст Сеїд Мухаммед Риза, «наші люди в Криму споглядали події часу крізь двері страху і чекання». Апокаліптичні тривоги справдилися влітку 1771 року, коли російська армія князя Васілія Долґорукова вдерлася до Криму. Після капітуляції турецького гарнізону Кафи — останнього осередку оборони — хан Селім Ґірей із власним гаремом відплив на кораблі. Мешканці півострова палили свої села, псували воду в колодязях, загачували гірські річки й витолочували поля, позбавляючи ворога води й харчів. І мусульмани, і християни йшли в гори, гуртувалися в загони, чинили відчайдушний спротив. Випалені літнім сонцем кримські шляхи рясніли непохованими тілами завойовників, убитих і померлих від спраги, чуми та дизентерії. Мешканці південного узбережжя, переважно греки та вірмени, попри сподівання росіян, були заодно з кримськими татарами. Вони, власники більшості морських суден, зробили все, щоб позбавити ворога можливості налагодити комунікацію вздовж берега. Прибережні мешканці також залишали домівки, сідали на човни й довго дрейфували, сподіваючись на диво, що прибере росіян із Криму.
Дива ж не сталося: російські гарнізони міцно засіли в найбільших кримських містах. 27 липня 1771‑го в Карасубазарі беї та мурзи підписали угоду про «мир і дружбу» з Росією, розрив зв’язку з Османською імперією, «незалежність» ханства й обрання нового хана відповідно до своїх «давніх звичаїв». Кримці погодилися з вимогами завойовників, крім однієї — надання престолу Шагін Ґірею, якого вважали за російського запроданця.
Дорога з Ягорлика до Бендер. Шлях Шагіна Ґірея до Османської імперії
Без надії сподівання
Шагін (значення імені: Сокіл) був одним із багатьох кримських султанів — представників розлогої фамілії Ґіреїв, більшість яких ніколи не досягала вищих рангів Кримського ханства: хана, калги, нурадина, ор-бея. Не мав їх і його батько Топал-Ахмет Ґірей, який помер ще за малолітства сина. Народжений у місті Едірне (грецька назва: Адріанополь, центр Румелії, османської провінції), він не мав особливих підстав сподіватися на гідне місце в кримській столиці. Єдине що йому лишалося — покладати надії на свого дядька — Крим Ґірей-хана. Однак Шагіна від багатьох двоюрідних і троюрідних братів відрізняла одна важлива обставина: гарна освіта, отримана в Румелії та Італії; за його ж виховання, традиційне для хлопчиків з дому Ґіреїв, відповідав аталик (названий батько) черкес Тамган. Крим Ґірей, вдруге очоливши ханство 1768 року, не забув про свого племінника, призначив його сераскером (намісником) єдисанських ногайців. Того року почалася російсько-турецька війна, що змінила звичний Шагінові світ до невпізнаваності.
Читайте також: Українська Держава Гетьмана Скоропадського
Єдисанська орда мала особливе значення для Крим Ґірея, адже саме з її допомогою він уперше за всю історію Кримського ханства став ханом у 1758-му з порушенням процедури призначення зі Стамбула. Єдисанські ногайці склали основну частину війська Крим Ґірея під час його походу на фортецю Святої Єлизавети (сучасний Кропивницький) у лютому 1769 року. Шагін, ймовірно, брав участь у тому поході. Однак раптова смерть Крим Ґірея позбавила його племінника надій на подальшу кар’єру.
Влітку 1770 року російська армія завдала нищівних поразок османо-кримським військам у Молдові й змусила ногайців Єдисанської та Буджацької орди вийти з підданства Кримському ханству й укласти «союз» із Російською імперією. У січні 1771-го до Бахчисарая прибув російський посланець Мавроєні з пропозицією «союзу» за прикладом ногайців. Кримські урядовці хоч і були спантеличені поразками й частими змінами ханів, але обурилися нахабству росіян. Посланець потрапив до в’язниці, на зібранні ханського дивана обговорювали доцільність його страти. Різкий голос проти того подав Шагін Ґірей, якого підтримали мусульманські правники. Звільнений Мавроєні не забарився подякувати Шагінові й передати йому, колишньому єдисанському сераскерові, вітання від ногайців. Про зміст таємних домовленостей Шагіна й російського посланця можна лише здогадуватися, втім, наслідки того були цілком очевидні: відтепер у Петербурзі про нього знали й розробляти щодо нього плани на перспективу.
Скориставшись слабкістю влади щойно призначеного зі Стамбула хана Селім Ґірея, Шагін налагодив зв’язок із залежними від Росії ногайцями й дістав від них запевнення в їхній підтримці, коли йтиметься про обрання його на ханство. Прецедент для того створив Шагінів дядько Крим Ґірей. Знала про це й російська імператриця Єкатєріна, чиї радники проаналізували події 1758 року вздовж і впоперек, а тепер ретельно читали всі звістки, що надходили від російських шпигунів із Криму. Останні ж свідчили, що обрання Шагіна на ханський трон лише ногайськими голосами не могло вплинути на ситуацію в Бахчисараї. Тому Єкатєріна спершу намірялася створити окреме «ногайське ханство» з Шагіном на чолі, але 13 травня 1771-го затвердила іншу мету: домагатися відокремлення всього Кримського ханства від Османської імперії та посадити на престол найбільш слухняного їй представника фамілії Ґіреїв.
Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого
Коли ж Крим був окупований, а угода в Карасубазарі підписана, кримські еліти одностайно заявили про неприйняття Шагіна. Російський уряд, чиї війська без упину проріджувала кримська «ґерилья» та епідемії, мусив із цим погодитися. Компромісною постаттю став його брат Сагіб Ґірей, колишній ор-бей (правитель Перекопа й довкружних степів). Його й «обрали» на ханство, а Шагінові надали ранг калги — другого за значенням правителя Криму. Що прикметно, калгу в Петербурзі визнали одразу, а от визнання хана відклали до часу підписання остаточного договору з Кримським ханством. Як запевнення в «дружбі», Єкатєріна оголосила про передачу південного узбережжя півострова, відвойованого в турків, Кримському ханству. Задля нагляду за станом тієї «дружби» й «навчання хана незалежності» до Бахчисарая прибув російський представник Пьотр Вєсєліцкій. Зі свого боку, кримські урядовці мали відрядити до Петербурга власного представника для отримання ратифікаційних грамот щодо договору. Ним і став калга Шагін Ґірей.
Зваби Просвітництва
У російській столиці калга повів себе як представник справді незалежної держави, ніби не усвідомлюючи декларативного характеру кримського суверенітету. Він домігся, щоб його офіційно прийняли за церемоніалом, чинним для турецьких і перських послів. Занепокоєна цим Єкатєріна вирішила затримати його при своєму дворі «для напоумлення». У властивій їй манері вона лагідно, привітно, вишукано ввічливо, щедро осипаючи дарунками, непомітно, але послідовно, вела жертву до кінцевого пункту призначення — повної утилізації свого обранця. І Шагін Ґірей ніби дав себе повести.
Очільник ногайців. Літографія, 1819 рік
«Напоумлення» норовистого кримського калги полягало в тому, що йому надали шикарні апартаменти, вдвічі збільшили видачу грошей на його утримання, показували все, що він хотів бачити й чути: військові паради, технічні новинки, театр, музику, розваги. Оплачували його величезні борги як наслідок світського життя за вищим розрядом. Але водночас віддаляли від реальної політики. Ногайські посланці, що приїздили тоді до Петербурга, не знали про його перебування там, як і він про них. Єкатєріна ж тим часом ретельно вимудровувала способи, якими можна зсередини керувати кримськими татарами й ногайцями, оперуючи «точними правилами». Водночас вона писала грайливі листи до Вольтера, зокрема сповістивши, що «кримський дофін — найлюб’язніший татарин: він гарний собою, розумний, освічений не по-татарськи, хоче все бачити та знати, всі полюбили його». Вольтер у відповідь бажав їй якнайшвидше «звільнити Константинополь від ненависних турків». Вона ж в оточенні придворних називала його, як й інших мислителів-просвітників, дурнем, а той, як подейкували, повісив її портрет у своєму нужнику.
Перебування Шагіна Ґірея в «Північній Пальмірі» затягнулося аж до лютого 1773 року. Схоже на те, парадно-фасадний бік Петербурга, яким його достоту «нагодували», справив приголомшливе враження. Стиль мислення кримського «дофіна», його погляди на власну державу та її майбутнє були карколомно зрушені. Він повернувся до Бахчисарая ніби іншою людиною. Князь Алєксандр Прозоровскій, командувач Кримського корпусу, що тримав ханство в межах бажаної для Росії «дружби», із подивом позирав на нього, «сидячого на краю софи за європейським звичаєм», а не на килимі, схрестивши ноги, як це було властиво для кримських татар і ногайців. Проїжджаючи повз Тамань, зайняту російськими військами, мусив дати принизливу клятву «бути Росії вірним». Кримці тепер ставилися до нього не як до схибленого свого, але геть чужого; казали, що він прийняв християнство або, що ще гірше, одружився на російській цариці.
Читайте також: За барикадою культурної дипломатії
На засіданні дивана Шагін Ґірей доповів про результати свого надто тривалого гостювання в російській столиці, оголосив зміст даних Єкатєріною грамот і проекту мирного договору з Туреччиною, де йшлося про незалежність Бахчисараю від Стамбула, але добре читалася залежність від Петербурга. Його слухали напружено. Особливе невдоволення викликав осуд калгою п’ятничної молитви кримських мусульман за османського падишаха. Він казав, що, як син своєї вітчизни, засмучений тим, що вона вподібнилася «човну на морі між скелястих двох гір, буревієм то до однієї, то до іншої киданому, аж до самого розбиття». Далі виконуючи обов’язки калги, Шагін поводився як справжній поборник ідеї незалежності Криму. Він домігся припинення будівництва росіянами нової церкви в Георгіївському монастирі, що ті, зціпивши зуби, мусили «проковтнути». Однак цього було замало для того, щоб повернути довіру мусульман.
Тим часом бойові дії російської й османської армій поновилися. Мешканці Криму з надією поглядали на море, очікуючи на турецький десант. Із кожним днем Шагін відчував наростання ворожого до себе ставлення і зменшення впливу росіян на кримські справи. У серпні 1773 року він залишив Бахчисарай і прибув до Полтави, штаб-квартири командувача Другої армії Долґорукова-Кримского. Російський сценарій загарбання Криму в «легітимний» спосіб, через «вибори» хана, провалився.
«Зелені чоловічки»
Єкатєріна мусила повернутися до попереднього плану — «обрання» Шагіна Ґірея лише ногайцями. Ще 1771-го більшу частину ногайців росіяни переселили з причорноморських степів до межиріччя Кубані та Єї. У гирлі річки Єї побудували Єйське укріплення, де розмістили гарнізон на чолі з приставом Іваном Лєшкєвічем, який мусив контролювати ногайців. Офіційно ж їх вважали за кримських підданців, чиї голоси мали забезпечити «легітимне» зайняття Шагіном Ґіреєм кримського престолу — знову ж-таки, за прецедентом 1758 року. Шагін, тепер уже явна маріонетка Єкатєріни, перебував на повному російському утриманні. Щомісяця він отримував тисячу рублів на особисті потреби та ще чотириста на своїх чиновників. Серед таких числилися 24 російські підданці, включно з «доглядачем обозу» капітаном Алимовим, перекладачем Андрєєм Константіновим, лікарем Карлом Ебелінґом, також кучерами, цирульниками й калмиками, які мусили ставити для нього кибитки. Реальним господарем Кубані, офіційно — частини Кримського ханства, був пристав Лєшкєвіч, який керував будівництвом «столиці» для Шагіна Ґірея та більшістю справ з управління ногайцями.
Соколине полювання — улюблена розвага Шагіна Ґірея. Казахстан. Світлина 1929 року
Кючук-Кайнарджийський мир 1774 року дав Єкатєріні те, чого вона прагнула у війні: «незалежність» Кримського ханства, контроль над Керченською протокою, свободу судноплавства, розміщення російських гарнізонів у Керчі та Єнікале. Але не гарантував перебування в Бахчисараї керованого з Петербурга хана. Новий кримський хан Девлет Ґірей лишився вірним Османській імперії; Шагін Ґірей зберіг ранг калги й зостався ніким, крім Росії, не визнаним правителем Кубані, що була тим договором підтверджена як частина Кримського ханства. Російська імператриця офіційно заявляла, що не має жодного стосунку до Шагіна й не відповідає за те, що він робить на Кубані.
Тим часом від його імені російські інструктори набирали з ногайців і черкесів загони бешлеїв (солдатів), вдягнених у російські однострої без розпізнавальних знаків та озброєних рушницями тульського виробництва. На початку 1777 року Шагінові бешлеї успішно атакували турецьке укріплення Копил, що на Кубані. Однак штурм наступної османської твердині, Темрюка, закінчився гучним скандалом. Турки відбили атаку й серед убитих і полонених виявили росіян. Порта за підтримки Франції на цій підставі звинуватила Росію в нахабній брехні й підступному порушенні мирного договору. Єкатєріна ж, спіймана на гарячому, без жодних виправдань спрямувала свої війська на Перекоп і Темрюк. 11 березня російські військові забезпечили переправу Шагін Ґірея з Тамані до Керчі, а 22 квітня відбулася офіційна церемонія його сходження на ханський престол. Блиск російських багнетів змусив мешканців Криму поклястися йому в персональній вірності й відмовитися від засад обрання хана (це прямо суперечило Кючук-Кайнарджийському договору).
Лихо з розуму
Шагін Ґірей пробував поводитися як просвітницький монарх, який наставляє підданців на шлях «розуму й прогресу», відвертаючи від забобон минулого. Зразком для наслідування правило те, що він бачив у Петербурзі: військо, паради, європейські будинки й кораблі, а себе уявляв новоявленим Пєтром І. В останнього кримського хана помічали дивне ставлення до часу й прагнення мати при собі різноманітні годинники у великій кількості; їх він принагідно дарував кожному, хто чимось привертав увагу. Шагін жадав негайного та всебічного оновлення кримського життя, навіть забороняв ремонтувати старі будинки, мовляв, старе має померти своєю смертю.
Читайте також: Професіоналізм як «неформат»?
Євроремонт за російським зразком він почав із дивана, звідки вивів кримських карачі-беїв (на кшталт бояр допетровського часу), за винятком Ширінів і Мансурів, які давно отримували російські «пенсії». Столицю ханства переніс до Кафи, де почав карбувати власну монету, будувати новий палац і кораблі. Крим поділив на шість округів на чолі з каймакамами (губернаторами), яких сам призначав, а всі каймаканства — на 44 кадилики (райони). Однак новий устрій не став дієвим. Щойно призначені урядовці не мали реальної влади, яка лишилася за давніми родами беїв і мурз. Вони, власники великих ресурсів, утримували при своїх палацах великий почет і загони джигітів. Ханські ж чиновники, належним чином не забезпечені ані грошима, ані військово-поліційною силою, ставали посміховиськами, коли намагалися донести на місця волю хана. Шагін Ґірей не мав важелів для того, щоб примусити до регулярної сплати податків навіть на південному узбережжі й поблизу Кафи. Конфіскація вакуфів (земель мусульманського релігійного призначення) і володінь збіглих беїв та мурз теж не дала зиску, тож їх довелося віддати на відкуп за безцінь.
Найбільше хан налягав на військову реформу, щоб найшвидше отримати власну армію. 800 бешлеїв, набраних із російською допомогою на Кубані, становили ядро його збройної сили. Шагін Ґірей оголосив рекрутський набір: по одній особі від п’яти домоволодінь під загрозою конфіскації майна. Кілька тисяч рекрутів, набраних таким чином, одягнених у російські однострої та озброєних іржавими тульськими рушницями, лише трохи скуштувавши муштри російських інструкторів, підняли бунт такої сили, що ханові довелося ховатися за російськими багнетами. Бунт роздмухували й мусульманські правники, що кляли порядки «невірних», насаджувані Шагіном, засуджували вчинене ним зрівняння в правах мусульман і християн, жадали повернення втрачених вакуфів. Бунтом із радикальним релігійним забарвленням скористався російський уряд, щоб вивести із Криму всіх християн, греків та вірмен, буцім для захисту, часто проти їхньої волі. «У Тавриді життя християн ніколи не було небезпечним та важким, — згадував кілька десятиліть потому кримський вірменин Киркор. — Всі неприємності обмежувалися тільки насмішками татар над релігією, у крайньому разі — бійкою між молодими людьми. Більшість мусульман поводилися бездоганно [щодо християн] і під чесне слово довіряли їм свої товари для збуту в Стамбулі та інших віддалених містах». Свавільне виселення християн болісно вдарило по економіці ханства.
У лютому 1778 року за допомогою російських багнетів і субсидій хан відновив свою владу, точніше її крихти. Тепер його контролювали Алєксандр Суворов, командувач Кримського корпусу (власне, він вчинив насильне переселення християн), і Яків Рудзевич, колишній ханський перекладач та останній гетьман Ханської України (див. Тиждень № 25/2018). Останній прочитував усю ханську документацію, втручався в справи внутрішнього управління й звітував правителеві Новоросійської губернії Ґріґорію Потьомкіну. Влітку 1782-го Крим охопило потужніше повстання. Хан тікав із охопленої заколотом Кафи на російському кораблі, що доправив його до Єнікале, звідти ж він переплив на Тамань, де став табором. Тим часом Рудзевич домовлявся з кримськими елітами про їхній перехід під пряме російське управління. Хоч як дивно, із загарбниками кримські еліти вже були готові домовлятися, а зі своїм ханом ні.
«Це був злий собака, що кривдив релігію, звичаї старовини й кращих представників свого народу… Він забув власне людське походження й став якоюсь озлобленою істотою, зненавидів усіх, хто ризикував суперечити йому… Він не вмів поводитися з нами й усіляко зменшував наш вплив на народ», — так одізвався про Шагін Ґірея кримський мурза Сеїт-ага два роки по тому, уже будучи в чині російського капітана-справника. Простолюд же одзивався про хана по-різному, дехто вельми схвально. Той самий вірменин Киркор казав: «Він поважав лише цілком гідних, а всіх тих, хто до своїх обов’язків додавав й інші бажання, без жалю карав. Молодець був Шагін Ґірей!.. Коли б він правив ще п’ять-шість років, улеми зрозуміли, чого від них хоче Бог». Са́ме ісламське духовенство, твердив Киркор, «довело народ до бунту проти Шагін Ґірея, неправдиво розголошуючи, що він наміряється обернути їх усіх на християн». Були й ті, хто сподівався, що російська імператриця зробить їх новим ханом.
Мідна монета Шагіна Ґірея
Ми не знаємо всіх обставин, що спонукали Шагін Ґірея плекати надії на росіян. Очевидним є те, що він, освічений і шляхетний, прагнув модернізації Кримського ханства задля простого виживання цієї держави. І провадив потрібні реформи у вкрай несприятливих обставинах, наражаючись на протидію егоїзму й згубного традиціоналізму багатьох своїх співвітчизників. У фатальному для Криму 1783 році він був єдиним, хто вчинив спротив росіянам. Решта ж домовлялася і пристосовувалася.
Горе переможеному
На Тамані Шагінові зачитали маніфест Єкатєріни ІІ від 8 квітня 1783 року про ліквідацію Кримського ханства й приєднання Криму та Кубані до Російської імперії. Схоже, Шагін Ґірей не визнав цей акт і відмовився виконувати накази окупаційних властей, сподіваючись на підтримку ногайців і всіх мусульман Кавказу. Врешті-решт генерал Отто Ігельстром насильно привіз його з Тамані до Керчі, де помістив у будинку поліції. Звідти Шагіна доправив через Таганрог (повз Азов не наважилися, «щоб не втік до Азії»), а згодом — на місце заслання: спершу до Воронежа, потім Калуги. Кілька тисяч кримських татар і ногайців, що прийшли до Шагіна на Тамань, росіяни розігнали, а його гарем вислали на кораблі до Аккермана, звідки ханських жінок за наказом султана доправили до Стамбула.
На засланні хан поводився вельми скромно. На його столі бачили тільки таріль із пловом, склянку з водою та філіжанку кави. Завжди вдягався в чорне й пов’язував поверх тюрбана чорну шовкову хустку, що закривала його лице й підборіддя, інколи самотньо курив тютюн. Його лице вражало блідістю та засмученим поглядом. Він жив у відлюдному будинку, подарованому воронезьким архієпископом. Єдиною його розвагою було соколине полювання. Час від часу він надсилав Єкатєріні прохання відпустити його в Мекку на хадж або дозволити їхати до Османської імперії без жодної мети.
Читайте також: В обіймах Чорного лісу
Восени 1786-го Єкатєріна брудно вилаяла Шагінове надокучання й розпорядилася вислати його до турецького кордону. Останнього кримського хана супроводжувало шість російських офіцерів, їхали через українське Поділля. Пробощ Тишенського костелу так описав його короткий постій: «зросту поважного, худорлявий, блідий, середнього віку, борода чорна. Лагідний пан, подарував мені годинник новий, який в нашім краї не роблять»; говорив латиною, французькою, італійською й грецькою мовами, також «по-московському». Розповідав, що його «Москва в трирічному арешті тримала, гідному його монаршому чину, потім звільнила й писала про нього до Стамбула, щоб він міг зайняти частину яку держави своєї». 26 грудня Шагін і його російський «почет» завітали до коменданта польської фортеці Кам’янець-Подільський Юзефа де Вітта, котрий влаштував йому урочистий прийом.
29 грудня Шагина повезли до прикордонної польської фортеці Жванець, що на Дністрі. Генерал де Вітт для почесного супроводу хана відрядив сотні жовнірів зі старшинами. У Жванці Шагін Ґірей провів п’ять тижнів, перш ніж почати переговори з пашою Хотина про дозвіл на в’їзд до Османської імперії. Не поспішав, мабуть, передчуваючи, що їде назустріч смерті. Нарешті дочекався дозволу й 5 лютого 1787 року, роздарувавши російським і польським офіцерам срібні англійські дзиґарі, а жовнірам гроші, переправився через Дністер. У Хотині його вітали 150-разовим гарматним салютом, хотинський паша за звичаєм цілував край його одягу й дістав у дарунок гарного коня з упряжжю, гаптованою золотом. Та незабаром Шагін Ґірей із почесного гостя перетворився на в’язня й опинився у звичайному для відставлених кримських ханів місці — на острові Родос.
Усі близькі й далекі родичі зреклися його, вважаючи за великого грішника, що заслуговує на страту й забуття. Мабуть, він і сам себе таким вважав. За однією з версій, Шагінові відтяли голову за султанським наказом; за іншою — задушили шовковим шнуром. Англійські дипломати переповідали чутки, нібито його хотів порятувати французький консул, що приготував корабель для втечі. Однак вітер віяв у протилежний бік. Хана чемно зупинили й запросили випити філіжанку кави з розтертими в пилюгу діамантами. Це був найдорожчий і найболісніший вид страти для найбільших порушників законів Османської держави.
Утім, дивний лет кримського сокола обірвав не помах оттоманського бунчука, а дзьоби двоголового орла, що простягав величезні крила над Чорним морем.