Після тривалого періоду бездержавності й утисків відродився національно-визвольний рух. Його масштаби змусили центральну владу звернути увагу на місцеві вимоги й визнати наявність «українського питання» в Росії.
РЕВОЛЮЦІЙНІ ЗМІНИ
24 лютого 1917-го в Петрограді розпочалися масові страйки, до яких згодом приєдналися військові частини столичного гарнізону, зокрема й вояки Волинського полку, сформованого переважно з українців. 2 березня російський самодержець Ніколай II за себе й за сина Алєксєя зрікся престолу на користь брата Міхаіла, який наступного дня відмовився взяти на себе таку відповідальну місію. Влада перейшла до Тимчасового уряду, сформованого із членів комітету Державної думи й очолюваного князем Ґєорґієм Львовим. Альтернативним владним осередком стала петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів.
Читайте також Центральна Рада: початок шляху
Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити до Києва ще 28 лютого. Тоді це мало вигляд чогось містичного і нездійсненного. Нікому й на думку не спадало, що за одну добу два царі династії Романових, яка правила імперією впродовж трьох століть, відмовляться від престолу.
4 березня 1917 року з метою репрезентації українських вимог на загальноросійському полі київські громадські організації об’єднались у «комітет», який дістав назву Центральна Рада. У перші дні діяльності він надіслав привітальні телеграми на адресу голови Тимчасового уряду Ґєорґія Львова та міністра юстиції Алєксандра Кєрєнского, в яких висловив підтримку демократичного курсу нової влади, а також сподівання, що буде задоволено національні вимоги українства у демократичній Росії. Водночас поширили заклик до всіх регіональних організацій у Наддніпрянщині активізувати національне життя (створення шкіл, гімназій, запровадження української мови в навчанні та державних установах, збір коштів на національний фонд тощо).
14–15 березня 1917 року в залі Педагогічного музею в Києві відбувся Український кооперативний з’їзд, що перетворився на справжню маніфестацію.
Умови, висунуті їхніми земляками, широко обстоювали українці Росії. Ще в перші дні революції в Петрограді постала Українська Національна Рада на чолі з Олександром Лотоцьким. Її лідери мали кілька зустрічей із головою Тимчасового уряду князем Ґєорґієм Львовим й передали йому пам’ятну записку з вимогами.
Від самого початку Українська революція не обмежувалася постановкою лише національно-культурних завдань – ішлося про значно ширші наміри, зокрема зміни державного устрою. Але із цим Центральна Рада не поспішала.
НАДОЛУЖИТИ МЕРТВИЙ ЧАС
Перемога російської революції створила сприятливі умови для відродження всіх ланок українського громадського життя. Навесні 1917-го значного розмаху набуло відновлення осередків «Просвіти», які дбали про підвищення освітнього та культурного рівня населення. За недовгий період у березні 1917 року в Наддніпрянщині виникло близько сотні цих організацій. Сергій Єфремов відзначав, що «не тільки великі міста з їх інтелігентними силами й великими засобами, не тільки менші міста й містечка, де теж можна знайти чимало свідомих людей, а навіть глухі, нікому не відомі села на Україні – всі поспішаються ніби надолужити за той мертвий час, коли на всіх стиках усе мовчало, благоденствуючи».
Поміж найактивніших міжпартійних об’єднань було Товариство українських поступовців (ТУП), на основі якого й постала Центральна Рада. 25–26 березня 1917-го в залі Педагогічного музею в Києві відбувся перший з’їзд цієї організації, де були присутні учасники з різних куточків Наддніпрянщини.
Із початком революції в Києві виникло Товариство шкільної освіти, яке вимагало українізації педагогічного процесу. Першим практичним заходом у цьому напрямі стало відкриття 18 березня 1917 року в Києві української гімназії на чолі з Петром Холодним.
3 березня 1917-го відбулося перше віче молоді з кількох вишів міста, на якому було створено Головну українську студентську раду. Вона широко агітувала за дерусифікацію різних сфер суспільного життя. Бурхливе пробудження національної свідомості не оминуло й війська.
Читайт також: Єднання на руїнах імперій
ВЕЛИКА ХВИЛЯ
Повалення самодержавства й становлення нової влади спричинило хвилю маніфестацій, які прокотилися багатьма містами. В перших числах березня багатолюдними мітингами вирували, зокрема, Київ, Харків, Миколаїв, Одеса, Полтава. Їх учасники висловлювали підтримку Тимчасовому урядові та ідеалам демократії, роззброювали колишню царську поліцію, звільняли політичних в’язнів.
12 березня 1917 року 25-тисячна українська маніфестація відбулася у Петрограді. Після урочистої панахиди за Шевченком, яку священики відправили на майдані біля Казанського собору, та невеликого громадського мітингу учасники дійства пройшли до Державної думи з жовто-блакитними прапорами й плакатами: «Хай живе вільна Україна!» та «Хай живе федеративна демократична республіка!»
16 березня було масштабно відзначено Свято революції в Києві, під час якого десятки тисяч людей вийшли на вулиці, щоб продемонструвати негативне ставлення до монархії та підтримку революційних процесів, висловити вимоги демократичного розвитку народів колишньої Російської імперії.
У цей день на Думській площі (нині Майдан Незалежності) демонтували пам’ятник убитому 1911 року прем’єр-міністрові Росії Пєтру Столипіну як символ старого режиму. Спроба зняти його вночі 16 березня не увінчалася успіхом, а тому його обгородили дерев’яною конструкцією, обмотали ланцюгами, а згодом скинули з постаменту. Збоку це мало такий вигляд, ніби російського прем’єра повісили.
Після Свята революції лідери Центральної Ради вирішили провести в Києві український «здвиг», програму якого розробляла спеціальна комісія на чолі з Дмитром Антоновичем.
Уранці 19 березня місцина напроти Володимирського собору, що була визначена збірним пунктом маніфестантів, виявилася затісною для всіх охочих. Учасники процесії заполонили Бібіковський бульвар (нині Тараса Шевченка) та Володимирську вулицю напроти університету. Загалом на акцію зійшлося близько 100 тис. осіб: військові (близько 30 тис.), робітники, студенти, гімназисти, діти з притулків, службовці, члени українських товариств тощо.
Після панахиди за Тарасом Шевченком поблизу Володимирського собору розпочалася святкова хода центральними вулицями Києва. Колони прокрокували Володимирською, Фундуклеївською (тепер Богдана Хмельницького), Хрещатиком до будинку Київської міської думи. Їх прикрашали численні жовто-блакитні прапори, хоругви з національними символами, зображеннями Шевченка, архістратига Михаїла, плакати. За повідомленнями однієї з газет, учасники маніфестації несли із собою понад 320 українських знамен. Найпоширенішими гаслами були: «Хай живе Вільна Україна!», «Хай живе демократична федеративна республіка!», «Хай живе на Вкраїні вільне козацтво!», «Ще не вмерла Україна!», «Слава Україні!», «Хай живе національно-територіальна автономія України!», «Самостійна Україна з Вільною Росією!», «Самостійна Україна з гетьманом на чолі!» Святковий настрій підтримували 14 військових оркестрів і сім хорів, що виконували гімн «Ще не вмерла Україна», пісні «Гей, не дивуйте», «Заповіт» та інші.
На балконі міської думи зібралися представники вищої влади Києва – президія виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій, командування місцевого військового округу, адміністрація Міської думи, котрі були змушені висловити повагу до національного «здвигу». До слова було запрошено голову Української Центральної Ради, професора Михайла Грушевського, якого молодь на руках винесла на балкон міської думи. Після короткої розповіді про визвольні змагання, політичні репресії проти українства він закликав учасників маніфестації під жовто-блакитними прапорами й портретом Шевченка присягтись боротися за здобуття автономії України у складі Росії.
Після складання клятви учасники маніфестації піднялися на Софійську площу, до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Там відбулися молитва за мучеників народу, посвята хоругов війська й перше багатолюдне українське віче. Воно ухвалило складену Центральною Радою резолюцію, в якій містилися вимоги про автономію та українізацію публічних установ.
Читайте також: Як Центральна Рада втратила шанс створити українське військо
Маніфестація 19 березня стала кульмінаційним моментом руху. Вона засвідчила високий рівень національної свідомості Наддніпрянщини; продемонструвала силу організованих лав і змусила російську революційну демократію по-новому поглянути на прагнення українців, певною мірою навіть налякала її. За висловом Михайла Грушевського, вона показала, що «українство – се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила» над масами, яка «їх рушає й підіймає».
Однак лідери Центральної Ради, перебуваючи в полоні ідей драгомановського федералізму та соціалізму, були далекі від розуміння справжнього потенціалу руху, який походив «знизу». Свідомість українських мас, незважаючи на століття утисків та обмежень, в умовах революції чимдалі дужче радикалізувалася. Проте великі суспільні очікування, які настали від повалення царату, були значною мірою атомізовані непродуктивною політикою ЦР у 1917 році, з чого згодом скористалися більшовики.
«УКРАЇНСЬКА НЕБЕЗПЕКА»
Певний час російська влада вдавала, ніби вперто не помічає наявність «українського питання» в своїй демократичній державі, представляючи національно-культурні вимоги народу як забаганки й вигадки купки інтелігентів, котрі «понавигадували їх на шкоду інтересам Росії». Однак згодом ігнорування українських вимог перетворилося на справжнє занепокоєння і протидію.
На противагу українським організаціям у Києві виникло «Общество югороссов», завданням якого була «оборона» прав росіян на території Наддніпрянщини та боротьба з «вузьконаціональними» течіями. Як відзначав Сергій Єфремов, «югороссами» були наші земляки, що «себе чванливо величали «тоже малороссами», або «малороссами, говорящими по русcки», і на цій підставі гудили українське письменство за «ковальство», «вузість» і т. ін.».
Містами поширилися чутки про «засилля націоналістів», які хочуть вигнати з України мало не всіх неукраїнців або звести їх на становище поневолених національностей. Звісно, вони не мали під собою жодних підстав. Навпаки, лідери Української революції всіляко демонстрували свою демократичність, а права нацменшин посідали одне із центральних місць у програмах усіх без винятку задіяних у ній політичних партій і груп. Натомість у їх поширенні були зацікавлені противники українського руху, що намагалися позбавити його підтримки демократично настроєного населення, представників інших національностей та міжнародної спільноти. Офіційно прихильники «російської прогресивної думки» обрали позицію доброго порадника, що втихомирював революційний запал українців, оберігаючи їх від нерозумних і нерозважливих кроків. Насправді це була лише гра, щоб відтягнути час і дочекатися посилення центральної влади.
Читайте також: Розплата за егоїзм