Яку роль у дипломатії та зовнішніх відносинах відіграє поширення конкретної мови? Наскільки відчутні результати такої практики?
— Багато років я обіймав відповідальні посади в уряді й парламенті своєї країни. Зокрема, мої компетенції стосувалися французької мови та франкофонії. Справді, ми можемо говорити про існування певних мовних зон, але однією з їхніх характеристик буде співприсутність багатьох мов. Англійська — найпоширеніша у світі, але нею говорять і на теренах, де існують національні мови. Так само і з французькою. Вона атрибут Франції як країни, але й за кордоном нею послуговуються люди, які володіють іще однією чи низкою інших мов. Французи давно усвідомили, що розвиток їхньої мови не може відбуватися за рахунок пригноблення і знищення місцевих мов. Хай там як, а кожна людина змалечку прив’язана до своєї рідної мови. Мова — це завжди важлива й політична тема. Відомий дипломат, визнаний у світі діяч і політик, колишній генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос Галі, з яким я чимало попрацював, казав: «Використання мови означає співвідношення сил». Отже, це політичне питання, до якого треба ставитись уважно й обережно.
У моїй країні мова завжди була справою державної ваги. Свого часу багато громадян спілкувалися не французькою, а низкою локальних мов: ельзаською, баскською, бретонською, окситанською та ін. Французька стала державною у Франції завдяки королям. Було створено й розвинуто систему, за якої її розуміло все без винятку населення.
Читайте також: Міхаель Мозер: «Дві державні мови в Україні — це крок не до Швейцарії чи Фінляндії, а до Білорусі»
У певні історичні періоди французька ставала складовою дипломатії. Із цим пов’язане постання Французького альянсу (Alliance Française), осередків вивчення поширення нашої мови. У ХІХ столітті Франція опинилася в дипломатичній ізоляції в Європі після війни з Пруссією 1870 року. Тоді вчені й інтелектуали країни утворили громадську організацію, яку назвали Французьким альянсом. Якщо тогочасні європейські уряди не бажали розвивати відносини з Парижем, то громадська думка в різних частинах континенту залишалася до французів вельми прихильною. Щоб започаткувати чи зміцнити зовнішні зв’язки, ми спиралися на симпатії європейців до наших мови та культури, створюючи осередки вивчення французької в різних куточках Європи. Такий винахід моїх співвітчизників згодом дістав назву «культурна дипломатія». Згодом інші держави теж розвинули цей напрям, хоча першопрохідцем у ньому була Франція. Британська рада, Інститут Сервантеса, Ґете-Інститут, Інститут Конфуція — все це з’явилося пізніше. Наш винахід залишився потужним важелем у вибудовуванні відносин із тими країнами, яким цікава французька культура.
Часто мова стає інструментом не просто впливу, а гегемонії однієї держави над іншими. Яким чином після зникнення колоніального світу Франція налагодила контакти з країнами Африки й Азії, що колись політично від неї залежали? Чи стала в пригоді культурна дипломатія?
— 1960-ті роки були часом деколонізації у світі, коли зникли величезні імперії, такі як Британська, Французька, Бельгійська. Метрополії дали колоніям право стати незалежними. Десь це відбувалося драматично, з війною, десь за згодою сторін. У випадку Франції без сліз та крові не обійшлося в Індокитаї та Алжирі й зовсім по-іншому сталося в африканських країнах на південь від Сахари. Усі вони змогли самостійно обрати собі мову. На їхніх теренах побутує низка різних мов, але дуже часто не пристосованих до потреб сучасного світу. Лишаючи й розвиваючи свої місцеві мови, усі ці держави зберігають французьку як інструмент входження до сучасного світу. Доволі часто офіційною мовою спілкування в них є французька поряд із однією чи більшою кількістю місцевих. Ми зі свого боку всіляко наголошуємо, що розвиток французької там не має відбуватися на шкоду національним мовам. Це спровокувало б її несприйняття серед населення, бо люди завжди прив’язані до своєї рідної мови.
Біля початків проекту франкофонії стояла не Франція. Мою країну доволі часто звинувачують у неоколоніалізмі. Усі ці закиди, хоч як дивно, лунають із вуст лідерів національних держав, що колись належали до зони впливу Парижа й хочуть зберегти завдяки французькій важіль впливу та зв’язок із сучасним світом.
Серед батьків-засновників франкофонії були президент Сенегалу, всесвітньо відомий поет і філософ Леопольд Седар Сенґор, президент Тунісу Габіб Бурґіба, Лівану — Шарль Гелу, Нігеру — Амані Діорі, король Камбоджі Нородом Сіанук. Усе це представники різних країн, прихильники французької мови й водночас націоналісти, лідери своїх держав. Генерал де Ґолль (президент французької П’ятої республіки у 1958–1969 роках) підтримав їхню ініціативу, але наголосив, що його країна не буде рушійною силою в цьому починанні, аби Францію не звинуватили ще раз у неоколоніалізмі. Наступним кроком стануть дебати в різних національних країнах, зокрема африканських. Сенґорові закидатимуть, що він потрапив у пастку франкофонії, ставши ініціатором такого руху. Нові держави марксистського спрямування якраз і розвиватимуть концепцію та дискурс неоколоніалізму. Але ця суперечка поволі стихатиме й цілком зникне після того, як країни, об’єднані проектом франкофонії, проведуть свій перший величезний саміт за участю глав держав та керівників урядів 1997 року в Ханої. Зустріч відбувалася за кількасот метрів від мавзолею Хо Ші Міна, лідера комуністичного В’єтнаму. Факт, що перший потужний саміт франкофонії організували в країні, яка довго боролася проти французького й американського колоніалізму, засвідчує, що цей рух не є новим інструментом колонізації.
Читайте також: Херардо Анхель Буґайо Оттоне й Тамара Сабала Утрійяс: «Сарсуела є дуже хорошим способом,щоб зрозуміти різноманітність Іспанії»
Відтак роль Франції у проекті франкофонії посилилася. Президент Міттеран працював над тим, як залучити до цієї ініціативи Канаду, де є і англомовні провінції, і франкомовний Квебек. Був час, коли квебекці хотіли відокремитися від решти держави, створити франкомовну автономію. Федеральний уряд Канади з великою недовірою ставився до їхніх ініціатив і дуже не хотів, аби регіон брав участь у різних заходах, зокрема в самітах франкофонії. Потім буде укладено угоду, згідно з котрою на них репрезентуватимуть як Канаду загалом, так і Квебек. 1986 року Франсуа Міттеран улаштував величезний прийом глав держав та керівників урядів франкомовних держав у Версальському палаці. Відтоді кожні два роки за участю найвищого керівництва франкомовних країн відбуваються такі зустрічі, де ведуть дискусії та обговорюють нагальні проблеми, зокрема політичні питання, захист прав людини, демократичних цінностей тощо. Франкофонія стала важливим інструментом дипломатичного життя.
Протягом своєї політичної кар’єри ви були причетні до низки державних органів, що захищають національну спадщину. Які засади й принципи такої діяльності у вашій державі?
— Я дуже відданий справі захисту як матеріальної, так і нематеріальної французької культурної спадщини. Про вияв останньої — мову — ми вже поговорили. Що ж до матеріальної культури, то вона у Франції представлена дуже багато: монументами, різними історичними спорудами. Від початку ХХ століття діє закон про захист французької національної культурної спадщини. Держава бере участь у цьому процесі, зокрема, через фінансові й податкові субсидії. Це вкрай нелегко робити на офіційному рівні, бо історичних будівель та споруд у нас величезна кількість і підтримувати їх у належному стані недешево. Певна частина їх належить безпосередньо державі, і для опіки над ними створено Центр національних пам’яток, де я презентую Сенат в адміністративній раді. Ця інституція займається сотнею найпрестижніших французьких об’єктів, зокрема острівним абатством Мон-Сен-Мішель у Нормандії, Тріумфальною аркою в Парижі тощо.
Два тижні тому в Сенаті ми обговорювали нові закони про збереження культурної спадщини. Юридичні новели стосувалися низки речей: вистав, концертів тощо, а також археології, потреби створити так звані архіви територій. Будь-яку ділянку для зведення там будинку чи іншого об’єкта спочатку потрібно дослідити на предмет археологічних залишків. Якщо їх знаходять, то перевагу віддають археологам, які мають задокументувати виявлене, сфотографувати і прийняти рішення, чи має ця територія відповідну наукову цінність. Іще однією темою, яку обговорювали сенатори, були зобов’язання держави щодо пам’яток, їх збереження. Ішлося про критерії та вимоги, які влада повинна висувати до власника такої будівлі, щоб їй не було завдано шкоди, і про механізми, що мають бути задіяні на місцях для підтримки та розвитку французької культурної спадщини. Може йтися, наприклад, про пряме урядове фінансування державних пам’яток і водночас про певні податкові пільги власникові історичної будівлі, який її реставрує. Частина вартості реставраційних робіт може бути списана в порядку звільнення від податків як компенсація за відбудову. Ці закони вже пройшли слухання в Національній асамблеї, ухвалені там, доповнені й змінені в Сенаті. Тепер має відбутися фінальна зустріч цих двох сторін для остаточного ухвалення нових законів, які захищатимуть французьку національну історико-культурну спадщину. Окрім того, держава намагається здешевити вартість реставраційних робіт і пильнувати, щоб її не завищували архітектори.
Чи залучають до процесу зберігання культурної спадщини у Франції приватний сектор, тобто власників та членів міських громад?
— Насамперед зауважу, що половина об’єктів культурної спадщини, внесених до відповідних реєстрів, належить приватним особам, а не державі чи комунальним структурам. Якщо вони хочуть відремонтувати певну пам’ятку, яка перебуває в їхній власності (замок, садибу, ферму тощо), органи влади можуть профінансувати такі роботи, натомість домовившись із власником, що кілька днів щороку він залишатиме двері цих об’єктів відчиненими для відвідувачів. Є група пам’яток, які належать містам чи департаментам країни. Якщо громади в особі місцевого самоврядування хочуть привести пам’ятки до ладу, вони можуть це зробити коштом мерії, департаменту й подекуди держави. Я не з чуток знаю, як це відбувається, адже близько 15 років був мером міста Камбре, яке має на своїй території низку пам’яток. Сьогодні, окрім іншого, до громадян звертаються з пропозицією: якщо бажаєте допомогти у відновленні того чи того історико-культурного об’єкта, можете докластися до цього принаймні фінансово. У моєму рідному місті є музей французького пілота Луї Блеріо, який 25 липня 1909 року першим перелетів Ла-Манш. Щоб обновити цей заклад, звернулися до місцевих жителів.
Читайте також: Крістін Бардслі: «Британське кіно пронизане європейською традицією артхаусу»
Пам’яткоохоронна діяльність так чи інакше стикається з низкою проблем. Які вони сьогодні у вашій країні?
— Насамперед усе впирається у фінанси. А ще маємо чітко визначити, що є національною культурною спадщиною. Раніше вважали, що йдеться лише про замки, палаци, маєтки французьких аристократів та королів. Нині це визначення стосується ширшого спектра об’єктів, зокрема колишніх заводів, місць і будівель, що свідчать про людську діяльність, але не належали французькому нобілітету й не є витворами мистецтва. Тож нині у Франції історико-культурних пам’яток побільшало.
Тобто навіть старі трамвайні депо у Франції захищені державою як об’єкти культури і їх не зносять, щоб побудувати новий шопінг-мол?
— Старі депо, склади, винарні чи кузні можуть бути зараховані до культурної спадщини, якщо вони ілюструють розвиток певної галузі виробництва чи професії. Я виходець із Півночі Франції, де збереглася низка старих заводів і фабрик, бо свого часу там був індустріальний центр країни. Багато з них, зокрема текстильні виробництва, нині не діють, але вони є свідченнями колишньої праці, певної історії. Є і старі занедбані шахти, які ніхто не використовує, але це теж пам’ятки. Утім, знову-таки все впирається у фінанси.
Чи існує стратегія утримання старих французьких промислових та мілітарних споруд, що мають статус культурної пам’ятки? Наприклад, способом перепрофілювання для культурних або інших суспільних потреб…
— У нас діє низка проектів перетворення їх на нові мистецькі осередки. Біля Камбре, де я був мером, є стара шахта, давно не використовувана за призначенням, яку нині переобладнують. Так само з покинутими будівлями. Місто має цілу групу об’єктів мілітарного призначення, яким уже по 200–300 років і які давно ніхто не експлуатує. Я використав їх, щоб створити нові помешкання, спортзали тощо. Це дало змогу зберегти історичні фасади в первинному вигляді й заодно осучаснити будівлю, забезпечивши всі умови, щоб вона знову функціонувала, але вже в іншій ролі. Я представляю французький Сенат у Парламентській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі, очолював там Комісію з питань культури та культурної спадщини. Свого часу подавав на її розгляд звіти про збереження пам’яток військово-госпітального типу та планів їх переоблаштування для нових функцій. У Франції за це взялися після того, як було знесено Берлінський мур. Знаю, що в багатьох пострадянських країнах у старовинних будівлях діяли лікарні, які згодом перевели звідтіля з міркувань розширення й осучаснення. Важливо, щоб ці об’єкти переобладнували, а не руйнували.