21 березня в український прокат виходить стрічка польської режисерки Аґнєшки Холланд «Зелений кордон», зроблена в копродукції із Чехією, Францією та Бельгією. Холланд уже не вперше звертається до актуальних соціальних проблем, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних з Україною. Зокрема, 2019 року всі жваво обговорювали її фільм «Ціна правди» про валлійського репортера Ґарета Джонса, який перший на Заході розповів про наш Голодомор.
Стрічка розповідає про міграційну кризу на кордоні між Білоруссю й Польщею, яка почалася влітку 2021 року та триває досі. Тоді Лукашенказапропонував мігрантам з африканських йазійських держав свою країну як пересадковийхаб для подальшого потрапляння в Європу. Натомість же він просто хотів спровокувати конфлікт з ЄС, щоб так підтвердити свою легітимність і пошантажувати західні уряди, щоб ті зняли деякі санкції щодо Білорусі в обмін на врегулювання конфлікту. І, як завжди, захопившись перипетіями цих політичних ігор, медіа мало висвітлювали долі звичайних людей, обдурених білоруською пропагандою, колисотням мігрантів з маленькими дітьми довелося жити в прикордонному лісі, що, зрештою, призвело до загибелі десятків людей. У фільмі польським прикордонникам чітко проговорюють ситуацію, яка склалася: «Мігранти — не люди, вони живі кулі, зброя Путіна й Лукашенки». А ще Аґнєшка Холланд показує, як полякам «згодовують» контрпропаганду: «чорняві» — зоофіли й педофіли, які пускають дим в очі своїм дітям, щоб ті плакали. І загалом якщо їх пустити в країну, то будуть вибухи у Варшаві.
Утім, режисерка майстерно відображує неоднорідність свого народу, де не всі агресивно налаштовані проти чужинців. Третій і четвертий розділи фільму мають назви «Активісти» і«Юлія». У них ідеться якраз про небайдужих поляків, які на власний ризик їдуть допомагати мігрантам. І саме психотерапевтка Юлія, якапісля смерті чоловіка вирішила присвятити своє життя тим, кому значно гірше за неї, стає символом міжнаціональної людяності. Через це над нею знущається польська поліція і навіть близька подруга, яка не розуміє її доброти, але багатозначно кидає Юлії на прохання позичити свою машину для порятунку мігрантів: «Тобі легко казати, бо в тебе нікого немає».
Ще одним небайдужим персонажем є прикордонник Ян, який не хоче брати участі в знущаннях із чужинців, які влаштовують його колеги, а насамкінець навіть дає змогу втекти багатостраждальній сирійській родині, за якою глядач спостерігає від самого початку фільму.
«Зелений кордон» — чорно-біле кіно, зняте в документальному стилі, де сам колір ніби має підкреслити різку поляризацію світу на добро і зло, водночас наголошуючи на тому, скільки відтінків сірого ми не помічаємо. І зрозуміло, чому фільм наразився на критику всіх сторін конфлікту: Холланд і не хотіла задовольнити чиїсь політичні амбіції, а просто описала реальність, розставивши кілька чорно-білих акцентів. Цікаво, що прикордонники здебільшого всі однакові, за винятком Яна, і грають чужинцями, як м’ячами, в одному епізоді навіть перекидаючи труп через колючий дріт з однієї країни в іншу. Водночас ці режисерські акценти часом аж надто прямолінійні й награні. Наприклад, в одній зі сцен сирійська сім’я сидить біля дороги в якомусь польському містечку, а за ними на стіні намальовані зірки з прапораЄвросоюзу, ще й це показано надто довго і з різних ракурсів, хоч натяку було б досить. І, звісно, саме дитячі образи в «Зеленому кордоні» найпроникливіші: від голодних немовлят до польських підлітків, які легко порозумілися із чорношкірими мігрантами. Тож образність уфільмі часто працює надмірно спрощено, вочевидь, щоб донести ідею до якомога ширшої аудиторії.
Важливо, що в епілозі Аґнєшка Холланд перекидає місток до подій кінця лютого 2022 року, коли на польському кордоні опинилисяукраїнські біженці. Ми бачимо, як Ян ніжно несе на руках українське немовля до автобуса, який відвезе його та сім’ю в безпечне місце, і за цим спостерігає польська волонтерка, зрештою, осудливо коментуючи: «Шкода, що ти так не піклувався про дітей на білоруському кордоні». На що Ян спромігся тільки швидко збрехати: «Мене там не було».
«Зелений кордон» завершується написом, який вичерпно пояснює мету фільму: «Від початку міграційної кризи 2014 року майже 30 тисяч осіб загинуло, намагаючись перетнути різні європейські кордони. У морі, на суші, в лісах…» Ця тема справді потребує постійної уваги, бо політики, граючи на своїй великій шахівниці, не бачать поламаних людських життів за концепціями й стратегіями, а коли й бачать, то не дуже зважають на смерті якихось азіатів чи африканців. Хоч би скільки про це нагадувала велика література й хоч би скільки знімали кінострічок, поки що мистецтво марно намагається змінити жорстоке й невідворотне. Однак боротися варто навіть за душі кількох глядачів і читачів, бо зміни завжди починалися з найменшого кроку. Холланд якраз і наголошує, що кордони — це політичні вигадки, а людиною треба лишатися за будь-яких обставин, не вибудовуючи в голові примарних обмежень, які не дають побачити в Іншому себе.