Іще недавно Жан-П’єр Нзабагімана засівав свої поля на схилі пагорба в західній частині Руанди, вручну розкидаючи насіння, що залишилося від минулого врожаю. Проростало воно купками. Жилавий і мускулястий чоловік жестами намагається показати невизначену форму тих кущиків. Жнива були не надто важкі, бо родило не дуже.
А цього року найближче до його дому поле було оброблене з прицільною точністю. У лютому він зібрав гарний урожай кукурудзи, посіяної ніби під лінійку. Нзабагімана точно називає довжину проміжків між рядками й рослинами в рядку. Відтак ту саму площу він засіяв квасолею. На цьому та чотирьох інших полях (загалом близько півгектара) нині фермер вирощує достатньо, щоб двічі на місяць дозволити собі купувати м’ясо. У нього є корова, а на рахунку в банку лежить близько 180 тис. руандійських франків ($230). І хоча він усе-таки залишається бідняком, як не крути, але зараз уже належить до класу бідних мрійників. Тепер Жан-П’єр каже, що, можливо, побудує в селі крамницю, а ще сподівається, що хтось із чотирьох його дітей стане водієм чи механіком.
За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, руандійські фермери у 2014 році виростили 792 тис. т зерна, що втричі з лишком більше, ніж у 2000-му. Виробництво кукурудзи, яка є життєво важливою для Східної Африки культурою, підскочило всемеро. Статистиці агросектору притаманні непередбачувані зміни, а надто в Африці. Однак до її даних довіри більше з огляду на те, що паралельно в Руанді фіксується різке зниження рівня бідності. А ще їхнім підтвердженням є краєвид, який можна бачити в місті Гітега в Бурунді. Тамтешня фермерка Детів Мукандаїсенґа каже, що переважна частина її сусідів почала збирати набагато вищі врожаї. Дідівським методом надалі сіє, певно, кожен п’ятий, і більшість із цих упертюхів старі люди.
Читайте також: Жадібність в Африці потрібно вважати військовим злочином
Руанда — країна особлива, але якраз сільським господарством мало відрізняється від решти регіону. Збір зерна в Ефіопії за 2000–2014-й потроївся, хоча через посуху, спричинену температурними коливаннями Ель-Ніньйо, торішній урожай видався поганим. Вартість сільськогосподарських культур, вирощуваних у Камеруні, Гані й Замбії, за останнє десятиліття підскочила щонайменше на 50%; майже такий самий показник демонструє Кенія.
Завдяки кращій агротехніці, використанню добрив та гібридного насіння мільйони африканських фермерів, таких як Нзабагімана, поліпшили свій добробут і стали якісніше харчуватися. Їхній приклад доводить, що дрібні аграрники теж можуть вигравати від ефективніших методів господарювання. А якщо залишити поза увагою кілька випадків продажу великих земельних угідь іноземних інвесторів, котрі в усіх на вустах, то майже дві третини африканських господарств мають площу менш ніж 1 га. Тому це добра новина. Прогрес не обов’язково означає витіснення мільйонів дрібних фермерів, як хтось боявся, але може зробити їх багатшими й дати їм та їхнім дітям засоби для покращення становища, якщо вони самі цього забажають.
Наразі в сільському господарстві зайнята більш ніж половина дорослої робочої сили Чорної Африки; у Руанді — близько чотирьох п’ятих. За такої великої кількості аграрників та незначної — підприємств важкої промисловості нарощення виробництва агропродукції є одним із найкращих способів підвищення рівня життя на всьому континенті. І зробити в цьому напрямі належить іще багато. Фермерські господарства регіону мають набагато меншу продуктивність, ніж ферми Латинської Америки й Азії. А континент загалом експортує менше сільськогосподарської продукції, ніж Таїланд.
Революцію не покажуть по телевізору
Від 1961 року загальна вартість усієї виробленої в Африці агропродукції зросла вчетверо. Це майже рівнозначно покращенням в Індії під час тамтешньої «зеленої революції», що звучить обнадійливо для регіону. Але якщо індійські фермери почали отримувати набагато вищу врожайність зернових із гектара, то в Африці значна частина нової продукції з’являється за рахунок нових площ. На початку 1960-х на південь від Сахари було 1,5 млн км² орних земель; нині їх площа збільшилася на 800 тис. км².
А ще сільське господарство Африки має потужніші людські ресурси. Навіть сьогодні, коли зростання населення в азійських і латиноамериканських сільських районах сповільнилося, в африканських воно ще становить 2%. Більше людей — більше робітників, а отже, як варіант, вища продуктивність господарства в абсолютному вираженні. Хоча й більше ротів, які треба нагодувати. Населення в Африці зростало стрімкіше, ніж в Індії, і через це протягом другої половини ХХ століття виробництво на особу дуже багато де на континенті падало.
Читайте також: Китай збудує свою першу військову базу в Африці – ЗМІ
Пояснення місцевих труднощів слід починати з геології. Значна частина корінних порід Африки — прадавні. Вони сформувалися до того, як материк постав у своєму сучасному вигляді, у центрі величезного масиву суходолу, відомого як Гондвана. Сотні мільйонів років тектонічної активності (унаслідок якої з’являються свіжі осколки порід, що перемелюються під дією вітру й дощу на родючий ґрунт) в Африці майже не було. Райони природних родючих земель лежать на півдні й навколо Східноафриканського рифту, який простягається й через Руанду. Але значна частина внутрішніх земель малопридатна для сільського господарства (див. мапу).
Оскільки лише близько 4% орних земель на південь від Сахари зрошуються, культури, які можна вирощувати, визначаються погодними умовами. Вони дуже варіюються залежно від пори року й місця. Сезонна різниця погоди спонукає віддавати перевагу витривалим, але низьковрожайним сортам. Неоднорідність площ зумовлює відмінність культур і способів харчування в межах усього континенту. У Руанді основними харчовими продуктами є біла кукурудза та боби. В інших регіонах більше значення мають просо та його різновид теф, сорго, касава або солодка картопля. Зелена революція в Азії була порівняно простою, каже старший економіст Світового банку Дональд Ларсон, бо ж остання мала тільки дві основні культури: рис і пшеницю. Дайте високоврожайні сорти обох — й основну технічну проблему вирішено. А от рільництво Африки настільки різнорідне, що одним стрибком у культивуванні якоїсь окремої культури його не трансформувати. Цьому континенту потрібна дюжина зелених революцій.
Люди всіляко постаралися загострити наявні проблеми. Від 1960-х років нові незалежні африканські держави (часто в межах кордонів колоніального періоду, маленькі й без виходу до моря) обкладали сільськогосподарську продукцію високими податками, щоб фінансувати індустріальні проекти (здебільшого невдалі). Вони мало робили для покращення дефіцитної та неадекватної інфраструктури колоніальної доби, де зазвичай переважали залізниці від шахт до портів. Мережа автошляхів в Африці досі вельми негуста; у сільських районах дороги часто примітивні й непрохідні після злив.
Дуже часто уряди встановлювали контроль цін на агропродукцію в ручному режимі, обмежуючи таким чином заробіток селян. А в деяких країнах (як-от Ефіопія) на фермерів тиснули репресивні адміністративно-командні режими, відбиваючи в них бажання працювати. «Ми втратили два з половиною — три десятиліття», — каже Усман Бадіан із Міжнародного інституту досліджень продовольчої політики (IPFRI).
Чого коштує неефективність влади, показує сумна історія, пов’язана із субсидіями на добрива. У всьому світі на 1 га сільськогосподарських угідь протягом року дають близько 124 кг штучних добрив. Багато хто заявляє, що це завеликий обсяг. Але 15 кг на 1 га в Чорній Африці — явно замало (див. «На голодному пайку»). Деякі країни, як-от Гана й Малаві, у вдалі роки щедро розкидалися грішми на добривні субсидії, а щойно бюджет стискався, припиняли їх. Як наслідок — субсидовані добрива, призначені для дрібних фермерів, часто притримували й перепродавали за ринковими цінами, а різниця потрапляла в кишені посередників. У Нігерії ця система стала настільки корумпованою, що 2012 року, за оцінкою міністра сільського господарства Акінвумі Адесіни, до дрібних фермерів за державною ціною потрапляло лише 11% субсидованих добрив.
Ці природні й бюрократичні перепони такі самі непіддатливі, як і брили, котрі лупають мотиками африканські землероби. Але розкришити їх шматочок за шматочком можна. Сільське господарство континенту покращується завдяки не якомусь конкретному науковому чи політичному прориву, а подоланню багаторічних перешкод на шляху до підвищення продуктивності (на фермах і не тільки) комплексними зусиллями.
Читайте також: ЄС та країни Африки створили фонд €1,8 млрд для боротьби з міграційною кризою
Для фермерів чи не наймогутнішим символом зміни стало гібридне насіння, часто забарвлене в яскравий колір та «охрещене» немилозвучним ім’ям на кшталт SC719. Джо Дефріз із організації AGRA (Альянс за зелену революцію в Африці, Кенія) каже, що перспектива вищих урожаїв від цього насіння переконує фермерів витрачати гроші й час на добрива, боротьбу з бур’янами та пестициди. Сьогодні AGRA співпрацює з понад сотнею насіннєвих компаній, а це приблизно третина ринку. Торік вони виростили близько 125 тис. т покращеного зерна (порівняймо: у 2010-му — 26 тис. т).
Чимало сортів цього насіння виводять в Африці для її жителів. Н’Тжі Кулібалі з Інституту сільської економіки в Малі виплекав шість гібридних різновидів кукурудзи. Завдяки посухостійкості їх можна сіяти на північ і схід від столиці країни Бамако — на полях, де нині переважно вирощують сорго. Майже одночасно інша місцева команда дослідників вивела різновид сорго з урожайністю приблизно на 40% вищою, ніж у місцевого сорту, і це навіть без додаткових добрив.
Держава й доброчинні структури навперебій учать селян сіяти нове насіння. У Руанді організація One Acre Fund забезпечує своїх клієнтів посівним матеріалом, добривами, досвідом і — що головне — кредитами. Перехід на гібридний посівний матеріал означає, що його потрібно купувати щороку новий, бо рослини, котрі з нього виростають, не дають насіння з такими самими властивостями. Але дрібним фермерам кредити для таких потреб зазвичай недоступні: одне з масштабних досліджень Світового банку виявило, що лише 1% нігерійських аграрників брали позику для придбання добрива.
Торік велика мережа інструкторів One Acre Fund, які самі є фермерами, навчила ще близько 305 тис. східноафриканських дрібних землевласників розміщувати зернята рядками на правильних відстанях одне від одного, що збільшує продуктивність, а також відмірювати добрива ковпачками від пляшок. Нзабагімана теж їхній клієнт, як і близько третини тутешніх фермерів. У тих районах Кенії, де організація діє вже принаймні чотири роки, навіть селяни, які не співпрацюють із нею, почали отримувати на 10% більше кукурудзи з гектара, ніж власники схожих ферм у районах, де ця допомога тільки-но з’явилася. Тим часом ноу-хау не перестає поширюватися.
Тарифів більше, ніж вантажівок
Цілини в Африці колись було дуже багато. Нині вона є рідкістю, тож фермерам потрібно шукати способи, як виростити більше на кожному клаптику поля. І навіть у країнах із достатніми земельними ресурсами навколо великих міст, що й надалі розростаються, землі вже майже не лишилося. А з огляду на проблеми транспортування свіжої продукції на далекі відстані інтенсифікація сільського господарства поблизу великих ринків видається особливо привабливою. Ринок міста може, окрім іншого, впливати на те, які культури вирощують селяни. Ближче до столиці Ефіопії Аддис-Абеби фермери переходять із червоного тефу на модний білий, бо він стає дедалі популярнішим серед містян. Білий вибагливіший, тож землероби використовують більше добрив і краще насіння. В інших місцевостях великий попит на м’ясо та яйця в містах підказує аграрникам розводити корів та курей.
Перевезення сільськогосподарської продукції на далекі відстані є проблемними не тільки через погані дороги. 2013 року ООН виявила, що для африканських підприємств, які експортують товари до інших країн континенту, митні тарифи становили в середньому 8,7% , а для тих, що вивозять їх до інших частин світу, — 2,5%. Але поступово і внутрішні африканські тарифи, і бар’єри знижуються. Аналітик IFPRI Максімо Тореро зауважує, що в середині 2000-х із одних африканських країн до інших було експортовано 31% харчових калорій. Це небагато, але все-таки краще, ніж 14% за 10 років до того (посухи, спричинені Ель-Ніньйо в останні кілька місяців в Ефіопії та на півдні Африки, поки що не зумовили тотальної заборони на експорт харчових продуктів).
Зате в інших питаннях реформування відбувається повільніше. В африканських фермерів часто мало (або й немає жодних) прав на землю, яку вони обробляють. Тож через невпевненість аграрники зазвичай не ризикують вкладати в угіддя багато коштів: або не бачать доцільності, або не можуть отримати кредит. Особливо важкі наслідки ці проблеми можуть мати для жінок. Проведене в Гані дослідження показало, що фермерки рідше залишали угіддя, на яких вони працювали, незасіяними (простий спосіб підвищити родючість). Схоже, боялися втратити землю, не засаджуючи її постійно.
А спроби (з найкращих міркувань) дати фермерам права на землю іноді ставили жінок у гірше становище: із заміною звичаєвого права на закони чоловіки зазвичай прагнуть узяти все під контроль. Хоча в кількох країнах зміни на краще таки відбуваються. В Ефіопії, де земля формально належить державі, уточнено й роз’яснено права фермерів на обробіток та суборенду. Ця реформа в поєднанні зі змінами до законодавства про родинні стосунки, схоже, зробила жінок самостійнішими. Руандійський уряд вніс зміни до закону про успадкування, щоб дати більше прав жіноцтву.
Багато які із цих позитивних змін були б неможливі без сприяння уряду. Серед країн Чорної Африки жахливі режими досі заправляють в Екваторіальній Гвінеї та Зімбабве (де продуктивність сільського господарства знижується); є там і неспроможні держави, як-от у Центральноафриканській Республіці, Південному Судані й Сомалі. Але найгірших правителів уже немає, та й війни за кордони трапляються нечасто.
Отже, регіон частково заспокоївся. Американська аналітична організація «Центр системного миру» веде облік громадянських та етнічних конфліктів, оцінюючи їхню серйозність за 10-бальною шкалою. На 2014 рік проти 1998-го загальна інтенсивність конфліктів у регіоні зменшилася від 55 до 30. Мирна країна завжди продуктивніша. Те саме стосується держави зі здоровим населенням. Всесвітня організація охорони здоров’я оцінила чисельність африканців, що померли 2015 року від малярії, у 395 тис. осіб. Для порівняння: у 2000-му таких було 764 тис. За той-таки період випадків зараження ВІЛ поменшало приблизно на дві п’яті.
Чимало ще не зроблено. Коли фермер Нзабагімана хоче продати продовольство, він просто пропонує його всьому селу або наймає жінку, яка на голові несе цей товар до крихітного містечка Рубенгера за кілька миль від села на базар. Тобто землероб не знає наперед, скільки вторгує за врожай. Зі збільшенням продуктивності африканських полів такі розріджені, такі дрібні, віддалені ринки перетворюються на серйозну проблему. До сіл доходить надто мало закупівельників агропродукції, а ті, що там з’являються, часто диктують свої ціни. «Ці трейдери мають усю інформацію і платять фермерам скільки хочуть», — розповідає Адесіна, який нині очолює Африканський банк розвитку.
Певною мірою зарадити цій проблемі можуть технології: у Кенії, де всі мають мобільні телефони, фермери підписуються на сервіси, з котрих дізнаються ціни. Але ще потрібно покращити дороги й телефонний зв’язок у сільській місцевості, щоб дрібні землевласники більше заробляли на товарі. Слід мати, окрім того, можливість зберігати збіжжя десь не вдома, щоб там не заводилися шкідники. Переробка продуктів біля ферм, чим дуже цікавиться Адесіна, може зменшити втрати продукції та створити пристойно оплачувані робочі місця.
Безхмарний обрій
Іще один спосіб підтримати сільське господарство — примножити поголів’я свійських тварин. Пасовища в Африці значно перевищують за своєю площею поля, і попит на продукцію тваринництва зростає. Але тут добрих аналогів гібридному насінню небагато. Африканські породи корів дедалі частіше схрещують із європейськими, щоб вивести витривалих тварин, які дають великі надої; покращується врожайність кормових та інших культур. Одначе вакцини для худоби залишаються дорогими й часто недоступними, бо їх потрібно зберігати в холоді. Тож пасовищна революція — питання майбутнього.
Адесіна любить казати, що в Африці сільське господарство не спосіб життя й не діяльність задля розвитку; це бізнес, до того ж такий, що зростатиме через інвестиції та доступ до ринків. Проте воно залишиться ризикованою справою, у якій критично важливий фактор — дощ — контролювати не можна (його зараз чекають із нетерпінням мільйони селян).
Цій загрозі можна протистояти, стимулюючи зрошення, особливо накопичення води й крапельне поливання. Інший спосіб — запропонувати в тій чи тій формі страхування врожаю, яке допомагатиме в особливо несприятливі сезони: таку практику намагається запровадити Ефіопія. Обидва способи добрі. Наскільки ефективними вони виявляться перед загрозою змін клімату, коли посушливі регіони континенту стануть іще сухішими, а максимальні температури — ще вищими, побачимо. Може бути так, що деякі культури ніяк буде вирощувати там, де вони ростуть нині.
Легких шляхів немає. Але ідея Адесіни про перетворення сільського господарства Африки на перспективний бізнес раніше здавалася б недоречною на Чорному континенті й фантастичною поза його межами. Нині вона такою вже не бачиться, і це дає непогані підстави для оптимізму.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com