Харедим часто називають сучасними єврейськими фундаменталістами. Чи поділяєте ви такий погляд?
— Певні фундаменталістські елементи в середовищі єврейської неоортодоксії знайти можна. Харедим є спадкоємцями (наголошую: не прямою копією) тієї єврейської неоортодоксії, яка виникла між 1700 та 1800 роками на сході Речі Посполитої, тобто на українських, білоруських та польських теренах, які потім увійшли до складу смуги осілості в Російській імперії. Оця-от нова ортодоксія справді була реакцією в дусі фундаменталістських рухів на модерн. Модернізація із заходу, яка слабенько проявлялась у XVIII столітті, стала значно сильнішою після Великої французької революції, з появою тих, кого євреї на згаданих теренах називали «епікойресами», тобто особами, готовими відійти від традиції заради благ, які можна отримати, відкривши єврейську громаду перед зовнішніми впливами. Реакцією на такі процеси були намагання законсервувати гетто зсередини. Це вилилось у певні загальні ідеї, що не набули форми фундаментальних концепцій.
Казати, що хасидизм від самого початку був фундаменталістською течією, некоректно і складно. Очевидно, йдеться про своєрідний «протестантський» напрям, рух соціального протесту проти консервативного общинного істеблішменту у відносинах із зовнішнім середовищем. Власне, воно не так нав’язувало модернізацію, як намагалося змінити правила гри в межах зазначеної консервативної системи, що встановилася у 1500–1600-ті роки між єврейськими громадами й володарями Польщі, християнською церквою, тамтешньою економічною моделлю. Ситуація була така, що єврейська еліта із кредиторів володарів та аристократії перетворилася на позичальників. Її місце посіли католицькі монастирі та ін. Цю картину важкувато порівнювати із впливом модернізації, утім, коли все-таки поглянути на ситуацію крізь марксистську призму, погодившись із тим, що «ринок почав руйнувати традиційний лад» і розмивати статки, то можна сказати, що хасидизм Баал Шем Това й Дов Бера Шнеурі (Середнього ребе) (обидва — засновники хасидизму. — Ред.) можна розглядати як фундаменталістський рух. Але якщо чесно, то я так не робив би.
Читайте також: Іван Іванович і толерантність на Землі Обітованій
Певні трансформації, які сталися протягом ХІХ століття, вже після Великої французької революції, під впливом емансипації, модернізму, поява реформістських течій у юдаїзмі, Гаскала (рух єврейського просвітництва. — Ред.) справді спричинилися до спроби закритись у гетто, посилити елементи, які ніколи не були надто вагомими, й таким чином ніби спробувати зберегти той начебто традиційний лад єврейського життя, який уже тоді не був традиційним. Певні алюзії справді є, але автоматично називати все це фундаменталізмом важко.
Певною мірою фундаменталістською була литвацька течія юдаїзму (або ж міснагдим), що сама виявилася реакцією на реакцію. Ідеться не про вплив зовнішнього середовища, а про відповідь на хасидизм, про соціально-революційний перегляд традиційного єврейського ладу. Ось тут можна говорити про те, що Віленський Гаон (Еліягу бен Шломо Залман) та його послідовники переглянули Галаху (традиційне єврейське право, коментарі й законодавство, стандарти життя тощо) в певному сенсі з фундаменталістських позицій. Але не забуваймо, що ця система могла функціонувати у вузькому колі людей, відірваних від безпосередньої економічної активності, тих, хто перебував на утриманні єврейських громад. За таких умов рух не міг бути широким. Таким він став лише в Ізраїлі. Свого часу в Східній Європі до нього належали лічені особи, яких утримували громади. Тепер функцію останніх виконує Держава Ізраїль, що взяла на себе завдання економічного відтворення значної групи населення, чоловіча частина якого принаймні номінально зайнята тим, що вивчає Тору. Отут можна говорити про появу частини нації, що вигадала собі певний стиль життя, назвавши його традиційним, хоча він таким не є.
Застосування визначення фундаменталізму в такому вигляді, як воно сьогодні склалося, до харедим, як на мене, є доволі сумнівним. Зі мною можна не погоджуватись, але видається, що під фундаменталізмом ми розуміємо цілком конкретні речі. Йдеться про певні форми модернізму, упаковані в начебто повернення до коріння. Таким чином, фундаменталізм має дуже слабкий стосунок до традиційної релігійної, політичної, інтелектуальної чи культурної течії. Під цим начебто поверненням замасковано ідеї, які були латентними й нехарактерними для певної доктрини: релігійної, політичної, ідеологічної тощо. Про абсолютну алюзію до ісламського фундаменталізму не йдеться.
Казати, що єврейська неоортодоксія, як правильно було б її визначити, цілком відповідає наведеним визначенням, мені важко, але тут також можна дискутувати. Усе залежить від інтерпретацій.
Кожна течія, навіть ультраортодоксальна, може бути осмислена в найрізноманітніших категоріях. Це питання смаку. Явище харедим не підпадає під однозначну дефініцію. Але якщо її немає, то це ще не означає, що не існує самого явища.
Харедим не служать в армії, не платять податків і живуть на соцвиплати. Як сталося, що вони здобули доволі серйозний політичний вплив та фінансування від держави?
— Причини тут різні. Перша — в тому, що концепція ізраїльської демократії є інклюзивною, спирається на стару єврейську традицію концептуалізму. На відміну від традиції грецької демократії, яка є демократією більшості (тобто якщо ти не в мейнстримі, то поза ухваленням рішень), єврейська політична традиція виходить із необхідності компромісу. Через це процес відновлення єврейської державності в новий час в особі сіоністського руху сприйняв таку ідею як фундаментальну. Навіть маленька група, хоч би яка маргінальна, повинна бути всередині, а не зовні суспільства. Тому досягнення компромісу має сенс.
Читайте також: Еліав Бєлоцерковські: «Ми намагаємося допомогти Україні в тих сферах, де маємо досвід»
У момент утворення Ізраїлю це було виражено в домовленості між Давідом Бен-Ґуріоном та лідерами неоортодоксальної партії хасидського типу «Агудат Ісраель» про збереження світсько-релігійного статус-кво. Зокрема, було домовлено, що студентів єшив і колелів (єврейські релігійні вищі освітні заклади для неодружених та одружених чоловіків, де студіюють Талмуд. — Ред.) не забиратимуть до армії, держава розглядає це навчання як головний вид діяльності, котра може тривати мало не все життя, й готова фінансувати таку систему освіти, а заодно й різні альтернативні: арабську та ін. Отак відбувається націоналізація через бюджет. Але в 1948 році йшлося про 700 осіб, а нині — майже про 40 тис.
Держава Ізраїль узяла на себе елементи традиції як частину мейнстриму: єврейські свята в ролі державних, вони ж таки релігійно-національні, субота — вихідний день, дотримання кашруту в громадських місцях, армії, транспорті тощо. Це була певна поступка ультрарелігійному сектору в обмін на його абсолютну лояльність. Жодна із двох сторін, укладаючи цю угоду наприкінці 1940-х, не сумнівалася, що інша — тимчасове явище. Ультраортодокси вважали, що світський, навіть антирелігійний націоналізм — це дитяча хвороба, якою перехворіють і повернуться до коріння й традиції, а світські лідери — що сучасне суспільство потрошку витісняє релігійні мислення та спосіб життя. За логікою будь-якого із двох таборів статус-кво мав зникнути зі зникненням опонентів. Обидва вони, як виявилося, помилялися, тому процес триває. Жодна зі сторін не вважає продуктивним змінювати нині згаданий статус-кво (хоча певні такі спроби були), бо втрати від цього будуть більші, ніж вигода.
Друга причина у зміні демографічної ваги ультраортодоксів. Ультрарелігійні общини є доволі великою частиною електорату, а якщо врахувати ліберальний характер демократії, про що я вже сказав, із принципом, що кожна людина — це виборчий голос, то серйозна зміна статусу згаданої громади й тих можливостей, які вона дістає від держави, означатиме неабияке порушення правил демократичної гри, на що ізраїльське суспільство не піде. Так, електорат єврейських ультраортодоксів сильний, але не забуваймо: якби річ була лише в демографії, вони мали б набагато ширше представництво у Кнесеті. А їх там не надто багато. Від їхнього середовища постійно відколюються доволі великі групи населення, переходячи до інших категорій: світської, традиціоналістської, ортодоксів-модерністів тощо.
Як репрезентовані харедим серед сефардів і ашкеназі?
— Електорат ашкеназьких партій «Агудат Ісраель» та «Дегель ха-Тора» у складі блоку «Яхадут ха-Тора» — це сім’ї з найвищим рівнем неотрадиційного стилю життя, у яких працюють жінки, а чоловіки навчаються або формально записані до єшив і колелів, перебувають під впливом релігійних авторитетів литваків або хасидів. У сефардів інша історія: ті 10–12 мандатів, що має партія ШАС, і ті, які отримують групи, котрі від неї відкололися, на кшталт партії «Яхуд» Елі Ішая, поділені не між ультраортодоксами, а між сефардами-традиціоналістами, що працюють, сплачують податки і служать в армії.
Яким чином ашкеназькі й сефардські ультраортодоксальні партії, зокрема «Яхадут ха-Тора» й ШАС впливають на процес ухвалення світських соціальних реформ у сучасному Ізраїлі?
— Ультраортодоксальні общини сильно впливають на громадянське обличчя Ізраїлю. Зокрема, через них шлюби, розлучення чи похорони в країні не бувають цивільними. Археологічні розкопки, приміром, не можуть відбуватися на територіях давніх кладовищ. Купа речей є ультимативною монополією релігійної спільноти. Не тільки юдейської, а й мусульманської чи християнської. Отака-от ізраїльська аномалія.
В Ізраїлі релігія не цілком відокремлена від держави. Але зрозуміло, що єврейська ультраортодоксія виступає радикально проти змін цього статус-кво, бо вони серйозно урізали б її економічні можливості. Надання населенню релігійних послуг, яке перебуває в її руках, через відповідні ради, Міністерство у справах релігії, головний равинат тощо є сильним важелем економічного та політичного впливу. Хоча не гіперболізуймо. Ситуація вже давно змінилася б, якби значна частина ізраїльського суспільства була до цього готова. Запровадження цивільних шлюбів у Ізраїлі не відбулося тому, що проти і світські партії, і традиціоналістські, а не лише ультраортодокси. Більшість ізраїльтян розуміє, що розділити національний і релігійний компоненти традиції дуже важко, якщо взагалі можливо. Позбавлення Ізраїлю національно-релігійного характеру не є популярною ідеєю, тому багато хто, звичайно, обурюється релігійним засиллям, але, по суті, нічого змінювати не треба. Бо краще — ворог хорошого. У цьому також криється фактор впливу ультраортодоксів.
Читайте також: Перемогти всупереч усім
Тобто більшість ізраїльтян готова терпіти той факт, що податки, які вона сплачує, витратять на утримання харедим?
— Власне так. Так само, як жителі Ашдода марокканського походження, які голосують за партію ШАС, миряться з тим, що їхні податки витрачають на утримання оперних театрів. Звичайна картинка засідання муніципальної ради міста Беер-Шева: представник «Яхадут ха-Тора» запитує, навіщо той оперний театр, коли його виборці туди не ходять, на що мер міста, член партії «Авода» відповідає, що немає проблем, але задля компенсації він ліквідує субсидії єшивам. Отак ніхто нічого й не чіпає.
Чи намагаються ультраортодоксальні політичні партії впливати на міжнародну політику Ізраїлю та перебіг арабо-ізраїльського конфлікту?
— Одна із причин їхнього серйозного політичного впливу в тому, що в них немає зовнішньополітичних амбіцій. Тому вони є зручними партнерами хоч у правій, хоч у лівій коаліції. Їхня присутність там — питання ціни в найпримітивнішому значенні.
На індивідуальному рівні, скажімо, «Яхадут ха-Тора», ультраортодоксальна ашкеназька партія, близька до ультраортодоксів-модерністів, відповідного національного табору, але на рівні офіційної платформи зовнішньої політики формулювання дуже розмиті. Якщо взяти нині покійного Овадію Йосефа, засновника й духовного лідера партії ШАС, то його категоричний імператив звучить так: людське життя цінніше за території. Грубо кажучи, з арабами можна домовлятися за моделлю «мир в обмін на території». Хоча більшість виборців тієї партії проти такого принципу.
Тобто харедим радше переймаються внутрішнім життям країни й не мають впливу на ізраїльську армію. Хто з решти релігійної громади країни найсильніше впливає на військових?
— Релігійні сіоністи, які точно не є ані фундаменталістами, ані ультраортодоксами. Вони виходять із того, що месія вже прийшов, що це процес, а не особистість. Месією є Держава Ізраїль, її створення. Тому служіння державі є виконанням релігійних заповідей. Вони працюють, сплачують податки, здобувають сучасну освіту, служать в армії. До третини бійців армії країни — релігійні сіоністи, єшиви яких дають найбільш мотивованих і свідомих офіцерів. Окрім того, потужним освітнім закладом цієї частини ізраїльського суспільства є Університет Бар-Ілана. Маю на увазі доволі вдалу спробу вмонтування виконання релігійних приписів у контекст ліберального націоналізму з усім спектром питань, який він порушує. Коли йдеться про права жінок, то в цьому релігійні сіоністи дуже сильно розходяться з ультраортодоксальним табором. Якщо казати грубо, то це глибоко побожні люди, які ведуть світське життя. Вони потужно впливають на всі сфери життя Ізраїлю. Але врахуйте, що вони не згуртовані, а розсіяні між різними партіями на відміну від ультраортодоксів, які зосередилися у спільних межах політсил, що стали інструментом фактичного витискання грошей із держбюджету.
Якщо поглянути на єврейську ультраортодоксію як певну проблему, в що вона прогнозовано може з часом вилитися для Ізраїлю?
— Це доволі складне питання, але можна накреслити кілька сценаріїв. Перший, доволі жахливий, такий: Ізраїль піде за іранською моделлю, влада і вплив максимально акумулюються в руках ультраортодоксів, один працівник утримуватиме вісім безробітних, і світські євреї почнуть утікати з країни, що призведе мало не до її краху. Але думаю, що це малоймовірно. Другий сценарій полягає в консолідованому розгромі ультраортодоксів рештою суспільства, що теж мало ймовірно.
Найімовірніше, буде переглянуто певні елементи панівного світсько-релігійного статус-кво, зокрема щодо звільнення харедим від служби в армії. Йтиметься про кількісні зміни, а не про якісні. На це більшість погодиться. Цілком можливо, що в якомусь вигляді запровадять цивільний шлюб. Зрештою ізраїльське суспільство вирішить цю проблему методом компромісу.
—————————————–
Зеєв Ханін — ізраїльський політолог і соціолог. Працював науковим співробітником відділу історії Близького Сходу і Африки Тель-Авівського університету. Від 1998 року викладає політологічні предмети в Університеті Бар-Ілана, а від 2009-го також в Університетському центрі «Аріель» у Самарії. Його курси присвячені ізраїльському суспільству, різним єврейським громадам та суспільно-політичній ролі вихідців із СРСР в Ізраїлі.