Науковий співробітник Принстонського університету Алексіс Карре на шпальтах Foreign Policy пише, що військовий потенціал НАТО ще до початку війни перевищував можливості Росії. Втім, це не завадило Путіну почати відкриту агресію проти України.
На думку Карре, причина у тому, що Путін знав – попри свою матеріальну перевагу, Європа стане будь-що уникати відкритого конфлікту. «Зброя, яку має у своєму розпорядженні Європа, не може стати загрозою для будь-кого, доки демократичні суспільства континенту не продемонструють спроможність і рішучість використати її», – вважає науковець.
Покликаючись на політичного філософа минулого століття Реймонда Арона, Карре пише, що надмірна відраза до конфлікту є патологічним продуктом сучасної демократичної політики:
«Найбільша слабкість демократій – надто далеко просувати дух компромісу. Тобто вірити, що все можна вирішити компромісом. Щоразу, коли демократії стикалися з авторитарними режимами, вони завжди вважали, що відповідальні люди були достатньо розумними, щоб віддати перевагу хорошому компромісу замість поганої війни», – цитує автор Арона.
Читайте також: На Росію чекає колапс. Автор The Jamestown Foundation пропонує вже зараз працювати над «планом Моргентау» для неї
Хоча Європа вважає насильство найбільшим злом у принципі, воно може бути таким лише тоді, якщо метою є збереження життя як такого, а не його продовження певним чином, що визначає ту чи іншу спільноту. Втім, європейці перестали розуміти, що якісь країни можуть переслідувати інакші цілі чи вважати насильство законним засобом для забезпечення власних деструктивних інтересів.
Карре вважає, що виключивши суверенітет зі свого розуміння політики, європейці зробили війну немислимим об’єктом, але тільки для себе. Несумісність очікувань та реальності зіграли поганий жарт, тому Європа не може зрозуміти війну, доки продовжуватиме дивитися на інших так само, як на себе.
«Після двох світових воєн, виснажена Європа поступово втрачала засоби та бажання проявляти власну силу. Далеко не шкодуючи про цю втрату, Європа прийняла її в наступні десятиліття як чесноту та ознаку прогресу. Вона засудила застосування сили — на яку вона сама, звичайно, була вже нездатна — як пережиток іншої епохи, епохи націоналізму та імперіалізму. Власний економічний розвиток Європи, здавалося, довів безглуздість і аморальність військової сили. Європа також дійшла висновку, що економічний розвиток скрізь матиме однакові наслідки. Вона трималася надії, що Китай, Росія чи Туреччина незабаром приєднаються, кожна зі своїм власним темпом, до спільноти ліберальних і демократичних суспільств, оскільки їхні економіки стануть більш інтегрованими в глобалізований світ», – пояснює логіку європейських лідерів і суспільств фахівець.
Протекторат США давав європейцям можливість ігнорувати практичні наслідки своєї мирної політики. Тож наразі складно відповісти, як європейці можуть відновити впевненість у власній здатності до військових жертв. Автор згадує одну з лекцій Реймонда Арона, який описував відмінність демократії від авторитарних режимів тим, що в демократичних державах потрібно спонтанно погоджуватися на певні потреби, які деінде нав’язують. Тому Путін зміг втягнути Росію у війну без попередньої підтримки рішення населенням за допомогою армії. У демократичних умовах громадяни мають усвідомлювати обставини, які роблять використання сили необхідним і законним.
Читайте також: Україна має повне право повернути Крим — голова Мюнхенської конференції з безпеки Гойсґен
Карре стверджує, що влада, яка апріорі засуджує застосування сили, не може повноцінно визначити обставини й принципи, які виправдають вступ у військові дії:
«Пасивно чекаючи кризи, достатньо серйозної, щоб змусити нас захищатися без попереднього обговорення, ми залишаємо нашим ворогам можливість вибирати обставини, які є для них найбільш сприятливими. Така війна, якщо вона почнеться, може виявитися лише дорожчою для людських життів і ресурсів, ніж та, якої ми сподіваємося уникнути, даючи волю — заради нашого спокою — агресивним державам, що розвиваються».
Автор вважає, що переозброєння Європи мусить виникати із щирого діалогу з простими людьми, від якого лідери досі переважно утримувалися. Бо світ не може скаржитися, що міжнародний порядок руйнується і ніяк не змінювати поточний набір пріоритетів.
Чимраз більша ймовірність розширення війни має нагадувати світові, що колективне обговорення дає шанс сформулювати політичні зобов’язання, а відмова від них, нібито задля дотримання прав людини, не звільняє від тягаря політики. Навпаки – несвідомо наражає Європу на ризик стати залежними від ворожої волі, підсумовує Карре:
«Зрештою, жодна політична платформа, якою б емансипаційною вона не була, не витримає військової поразки».