Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік, № 3, 15 за 2020 рік та № 29 за 2021 рік
Смерть молодого короля Міхала Корибута Вишневецького стала новим потрясінням для Речі Посполитої. У розпал війни з Османською імперією країна вдруге за чотири роки поринула у вир міжкоролів’я, втратила значну частину території на сході, підписала принизливі для себе умови Бучацького миру та вкотре опинилася наодинці з ворогами. Певною мірою це могло нагадувати сучасникам події сторічної давнини, коли в 1570-х щойно утворена Річ Посполита кілька років не мала стабільної влади. Як і на початку своєї довгої історії, у 1674-му держава знов потребувала короля-воїна, який зміг би впоратися з цими надскладними проблемами, що, схоже, не припинялися з середини століття.
Політична диспозиція
Нове безкоролів’я, на перший погляд, зібрало тих самих претендентів на трон, що й у 1669 році. Укотре зійшлись у змаганні за омріяну корону кандидати від Франції та Габсбурґів. Франція знову, хоча цього разу й без особливого ентузіазму, зважаючи на попередні невдачі, підтримувала принца Конде. Герцог Філіп Вільгельм Нейбурзький і Карл Лотаринзький теж були у грі. Досвід попередньої елекції мав би насторожити патріотично налаштовану шляхту щодо обрання П’яста. Цього разу на самому початку безкоролів’я Велике князівство Литовське було категорично проти П’яста. Але як так сталося, що королем знову обрали не представника панівної європейської династії чи князівської родини, а заможного та впливового магната, маєтки якого були в Руському й Люблінському воєводствах, та ще й із плямою зради в біографії? До того ж майбутній король Ян Собеський спершу підтримував французького кандидата й сумлінно виконував обов’язки гетьмана. Він публічно не виявляв інтересу до того, щоб стати ще одним П’ястом, який змагатиметься за корону зі знаними кандидатами.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Тріумф перемоги 11 листопада 1673 року в битві під Хотином частково було приглушено смертю короля. Проте впевнена перемога над турками, блокування в Кам’янці османських підрозділів та емоційне піднесення у війську не вирішувало стратегічних питань повернення окупованих територій. Нова елекційна кампанія спонукала Собеського приділити їй пильну увагу з огляду на його профранцузькі симпатії, але насамперед — через тримання уряду великого коронного маршалка, який був одним із ключових у забезпеченні порядку під час елекції. На перший погляд, може скластися враження, що Собеський у 1674 році вправно використав свої високі уряди й завдяки цьому став королем. Певна частка правди в цьому є, але те, що шлях Собеського до корони не був простим, свідчить його бурхлива біографія. Принаймні останні 25 років перед обранням він перебував у вирі чи не всіх головних подій держави й схоже, що як досвідчений військовий відчув ту саму мить, коли потрібно давати наказ про вирішальний наступ. Немає сумнів, що він був готовим до ситуації 1674 року.
Шлях до трону
Ян Собеський народився 17 серпня 1629 року в Олеську в родині Якуба та Софії Теофіли з Даниловичів. Родина Собеських тоді вже належала до магнатського прошарку шляхти. Основні маєтки родини були сконцентровані довкола Золочева, Зборова та отриманого в посагу матері Олеська. Собеські тоді в третьому поколінні належали до шляхти Львівської землі Руського воєводства та брали активну участь у політичному житті країни. Вершиною кар’єри батька став найвищий земський уряд у Короні — краківського каштеляна. Ранні роки Яна минали в родинному колі, де батьки й родичі оповідали про звитяжні перемоги давніх і недавніх часів. Якуб Собеський брав участь у Хотинській війні 1621 року й залишив детальний щоденник тих подій, а спорідненість по матері з Жолкевськими та дитинство у Жовкві нагадували малому Янові про перемоги великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського під Клушином та здобуття ним Москви. Ян здобув добру домашню освіту й разом зі своїм братом Мареком продовжив навчання в Кракові в колегіумі Новодворського, а згодом у Краківській академії. Якуб Собеський дуже дбав про освіту синів.
Коли брати Собеські завершили свою освіту в Кракові, то поїхали в традиційну для їхнього статусу освітню подорож, упродовж якої відвідали чимало міст і країн тогочасної Європи, зокрема Нідерланди, Англію, Францію й численні німецькі держави. Ця подорож дала молодим Собеським змогу ознайомитися з новітніми досягнення військової думки, адже війна, що тривала вже третє десятиліття, значно пришвидшила зміни у військовій тактиці, озброєнні та зведенні оборонних споруд. Усе це стало їм в нагоді після повернення з подорожі в 1648 році.
Козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького втягнуло молодих Собеських у саму гущу події. Лише перелік битв — Зборів, Берестечко, Батіг, Жванець — свідчить про їхню активну участь у кількох кампаніях. У битві під Батогом Марек потрапив у полон, де його стратили. Ян і далі брав участь у політичному житті країни. У 1654 році він таємно перебував у складі посольства в Стамбулі. Наступний рік і початок шведської окупації змінили усталений порядок: разом з багатьма військовими Ян Собеський визнав зверхність шведського короля Карла X Ґустава. Нині такий учинок назавжди закрив би йому шлях до будь-якої посади в державі, але в 1655 році він і гадки не мав, як розвернеться його доля майже через два десятиліття. Понад піврічне перебування Собеського у шведському війську завершилося в березні 1656-го, коли він перейшов під командування Єжи Любомирського, що, бачиться, ніяк не позначилося на його кар’єрі. Відтоді вона йшла по висхідній, і здавалося, досягла своєї вершини в лютому 1668 року, коли Ян II Казимир надав йому уряд великого коронного гетьмана. Річ Посполита тоді, мабуть, не мала кращого воєначальника, який чудово знав сильні й слабкі сторони татар, козаків, московитів, шведів, семигородців, а також був обізнаним з усіма новинками військового мистецтва й мав 20 років досвіду в численних кампаніях.
Окремо варто зупинитися на особистому житті Яна Собеського, адже без цього важко зрозуміти, як представник магнатської родини опинився на самісінькій вершині — став королем. Без жінки тут не обійшлося. Особою, яка змінила його життя, була Марія Казимира Луїза де ла Ґранж д’Аркен — дама з двору Людвики Марії, дружини Яна II Казимира. Роман, який свого часу вибухнув між Яном і Марією Казимирою, не згас навіть тоді, коли вона за намовлянням королеви одружилася з магнатом Яном Собіпаном Замойським, сином великого коронного канцлера Томаша Замойського. Розкішний маєток Яна Замойського робив його надто привабливим нареченим для будь-кого: невідомо, як було б далі, але його смерть у віці 37 років майже миттєво возз’єднала закоханих. Ян і Марія не витримали навіть тижня жалоби й таємно одружилися: це був саме той випадок, коли сила кохання виявилася непереборною. Та попри це, не можна стверджувати, що Собеський перейшов у табір профранцузької партії лише через Марію Казимиру. Освіта, знання багатьох мов, любов до читання, освітня подорож Європою та досвід політичного життя Речі Посполитої були чи не головними чинниками його вибору. Він не був спонтанним, як кохання до майбутньої дружини. Але зовні, мабуть, видавалося, що французькі дами двору затягували у свої тенета амбітних і впливових чоловіків, щоб ті надалі ставали активними в тій політичній грі, яку вели король, королева та двір. І основною метою цієї гри від початку 1660-х було те, щоб французький кандидат став польським королем. У цій складній політичній партії потрібні були сильні союзники, і у другій половині 1660-х років Ян Собеський уже був тим, на кого зважали й кого воліли мати на своєму боці.
Читайте також: Те, чого не можна завоювати
Формула перемоги
Елекція 1669 року, коли багато магнатів прибули на сейм зі своїми військовими почтами, укотре продемонстрували слабкість держави. Повторення цієї ситуації передбачалося й у 1674 році. І варто віддати належне Собеському, який заздалегідь був до цього готовим. Якщо простежити хронологію подій, то смерть Міхала Корибута Вишневецького, сеймики перед конвокаційним сеймом, сама конвокація й елекція нового короля помістилися в дуже короткий проміжок часу: з 11 листопада 1673 року до 21 травня 1674 року. В умовах війни це було розумним пришвидшенням необхідних процедур. Але те, як повівся в цій ситуації Ян Собеський, заслуговує на детальніший виклад.
З огляду на свій уряд великого коронного маршалка, Ян Собеський відповідав за порядок елекції. Під його рукою на момент виборів було близько шести тисяч війська, яке офіційно називалося маршалковською сторожею. Як великий коронний гетьман Собеський дав своїм довіреним особам з війська відпустку, яку вони використали для участі в елекційній кампанії. Цьому сприяло те, що перемога під Хотином припала на кінець року, а з огляду на тогочасний клімат та організацію наступної кампанії принаймні до літа був запас часу. Та й офіційно гетьман проголошував, що важливо якомога швидше вибрати короля, щоб той негайно розпочав військові дії проти турків. Тому значна частина вірних йому офіцерів роз’їхалася по своїх воєводствах, щоб у статусі заслужених вояків і героїв останньої перемоги під Хотином стати послами на конвокаційний сейм, а потім узяти участь у виборах нового монарха.
Роман із наслідками. Союз Яна Собеського з Марією Казимирою Луїзою де ла Ґранж д’Аркен був не лише яскравою романтичною історією. Французька дворянка не тільки стимулювала профранцузьку орієнтацію Собеського, а й підігрівала його амбіції на престол
Така тактика виявилася дуже дієвою. Не можна сказати, що віддані гетьманові офіцери змогли домінувати в елекційному колі, але те, що вони слушної миті своїми вигуками й пострілами створили те, що зараз назвали б інформаційним галасом, значно вплинуло на результат виборів. Сам Собеський, знаючи про несприйняття його кандидатури у Великому князівстві Литовському, зробив усе, щоб литовське військо на чолі з його опонентом Міхалом Казимиром Пацом не потрапило до Варшави. За наказом гетьмана було знищено всі переправи через Віслу. Усе це дає змогу доволі впевнено сказати, що Собеський у цій елекції вів свою гру й мав для неї вагомі адміністративні ресурси. Але найголовніше — він був упізнаваним завдяки переможним баталіям останніх років, які зробили його надзвичайно популярним серед шляхти.
Тому 21 травня 1674 року Яна Собеського оголосили королем. Удруге поспіль новим володарем став П’яст, який не належав до жодної панівної династії та не був з нею спорідненим. Видавалося, нібито Річ Посполита вирішила обирати володарів з грона власної шляхти, де важливими чинниками ставали впливовість, упізнаваність, популярність, образ героя та… вміло застосований адміністративний ресурс. Усі ці чинники дуже добре стосувалися Собеського. А якщо додати ще його амбіції, що їх майстерно підігрівала дружина, яка також докладала чимало зусиль для просування кандидатури свого чоловіка, то все склалося якнайкраще.
Варто також зазначити, що Ян Собеський став чи не першим володарем у Речі Посполитій, який сповна використав усі доступні можливості для якнайкращого представлення себе як кандидата, а згодом і як короля. Він дуже добре зрозумів силу пропаганди й сповна нею користувався впродовж усього свого панування. Тому сотні й сотні портретів Яна Собеського — від майстерних до карикатурних — досі демонструють нам його образ.
Віденський тріумф
Новий король Ян ІІІ Собеський негайно взявся до справ. Навіть коронацію, яка остаточно закріплювала вибір короля, за його наполяганням відклали на потім. Його чималий військовий досвід та активність привели до помітних успіхів у кампанії 1674 року, коли лише нестача війська й ресурсів не дали змоги вигнати турків з Поділля. Кам’янець не підкорився Собеському. Після військової кампанії наступного року, давши відсіч татарському війську під Львовом, Собеський зміг повернути Білу Церкву та схилити супротивника укласти Журавненський мирний договір. Згідно з цим договором, підписаним у 1676 році, Кам’янець і Поділля хоч і залишилися під владою османів, але вже не повинні були платити щорічну данину. Неможливість залучити на свою сторону Московське царство у війні з турками змусила Яна III Собеського шукати порозуміння з московитами. У довшій перспективі це привело до укладання аж у 1686 році мирного договору, відомого як трактат Ґжимултовського, який майже на століття стабілізував кордон між двома державами.
Між амбіціями й можливостями. Попри всі свої мілітарні здобутки, Яну ІІІ Собеському не вдалося ні відвоювати Молдавське князівство, ні повернути українське Лівобережжя, яке залишилося під зверхністю російського царя
На початку 1683 року на порядку денному знов постала війна з Османською імперією. Видавалося, що турки, які здійснювали велику мобілізаційну підготовку, завдадуть потужного удару на Львів. Але їх укотре манив Відень, який став, мабуть, ідеєю-фікс чи не кожного султана після Сулеймана I. Союз, який уклав Ян III Собеський з імператором Леопольдом I, став чи не головним чинником майбутньої слави короля. Зібране за короткий час військо блискавично здолало чималу відстань, через Моравські ворота підійшло до Відня й стало табором біля обложеного міста. Вирішальна атака важкої гусарської кавалерії зробила Собеського героєм чи не всього тогочасного християнського світу. Тріумф віденської перемоги король, двір і папська дипломатія використали максимально широко. Видавалося, що Ян III Собеський досяг піку своєї слави й тепер швидко здійснить необхідні та довгоочікувані реформи в Речі Посполитій. Але це виявилося неможливим.
Домашня поразка
Упродовж усього XVII століття державний механізм Речі Посполитої дедалі гірше давав собі раду з поточними викликами. Теоретично, на сторінках політичних трактатів мішана монархія видавалася привабливою, але реалії були далекими від створеного образу. Звісно, значною мірою до кризи спричинили війни, повстання, рокоші й конфедерації, поєднані з тотальним безгрошів’ям, інтригами двору та свавіллям магнатських угруповань, які під гаслами збереження давніх прав і свобод паралізували діяльність сейму та сеймиків. Криза так поглибилася, що навіть спроба Яна Собеського позбавити угруповання Паців впливу у Великому князівстві Литовському зазнало ганебної невдачі. Піднявши на верхівку родину Сапєг, які мали б стати противагою Пацам, король дуже швидко побачив у лавах опозиції і їх самих. Надалі це матиме фатальні наслідки для держави.
Загалом історики вкрай негативно оцінюють другу половину правління Яна III Собеського, яка минула в постійних чварах і військово-політичних невдачах. Королю не вдалося відвоювати втрачені території. «Вічний Мир», укладений з Московією у 1686 році, остаточно позбавив Річ Посполиту надії повернути Лівобережжя в будь-якій формі. Квінтесенцією провальних проєктів Собеського стала невдала молдавська кампанія 1691 року — це була остання військова акція, у якій монарх узяв участь. Вершиною амбітних проєктів короля було заснування власної династії. На відміну від Владислава IV, Яна II Казимира й Міхала Корибута Вишневецького, у нього були сини, і на те, щоб зробити Якуба — старшого з них — королем, було витрачено чимало ресурсів. Однак у політичних реаліях кінця XVII cтоліття шанси на успіх були ілюзорними й справа не увінчалася успіхом.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Не всі герої-воїни стають вправними політиками. Упродовж своєї довгої кар’єри військового Ян Собеський здобув колосальний життєвий і політичний досвід. Уряди великого коронного гетьмана та великого коронного маршалка забезпечили йому одну з ключових ролей на політичній сцені Речі Посполитої. Заангажованість у справи двору в другій половині правління Яна II Казимира та шлюб з Марією Казимирою, яку всі називали Марисенькою, перетворили його на відданого прихильника профранцузької партії. Але якщо після абдикації Яна II Казимира Собеський віддано відіграв свою роль у просуванні французького кандидата на престол, то в наступній кампанії, з огляду на млявість закордонних претендентів, він діяв по-військовому рішуче.
Але попри все, йому не вдалося здійснити болючі та вкрай необхідні внутрішні реформи. Можливо, розуміючи складність цього завдання, коли щойно коронований Ян ІІІ Собеський передавав булаву великого коронного гетьмана Станіславові Яблоновському, то з жалем мовив, що віддає набагато більшу владу, ніж здобув.